Фізична особа як суб’єкт цивільних правовідносин

Зміни чи виправлення до записів  акту цивільного стану вносяться органом РАЦС за заявою заінтересованих осіб (наприклад,у разі помилки в записі), на підставі рішення суду чи на підставі рішень адміністративних органів,на підставі  інших вчинених записів актів цивільного стану (наприклад,до запису акту про народження вносяться зміни на підставі запису про встановлення батьківства чи про усиновлення).

Відмова органу РАЦС внести до запису актів цивільного стану зміни  чи виправлення може бути оскаржено  до суду.На підставі судового рішення вносяться також виправлення чи зміни до запису акту цивільного стану за наявності спору між зацікавленими сторонами.

У разі втрати свідоцтва про державну реєстрацію акту цивільного стану,громадянину  на його прохання може бути видане органом РАЦС повторне свідоцтво на підставі запису актів цивільного стану,що зберігається в органах РАЦС.Втрачений запис акту цивільного стану може бути відновленим тільки на підставі рішення суду,про установлення факту реєстрації відповідного акту цивільного стану.

Анулювання записів актів цивільного стану,провадиться органом РАЦС за місцем зберігання цих записів  на підставі рішення суду.З моменту  анулювання запис акту цивільного стану  втрачає своє правове значення.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.2. Поняття та зміст дієздатності в різних цивільно-правових системах. Обмеження дієздатності фізичних осіб

Під дієздатністю (активною правоздатністю) в усіх зарубіжних країнах розуміють здатність  фізичних осіб своїми діями набувати цивільних прав та обов’язків. Дієздатність залежить від розумового стану фізичної особи: вона має усвідомлювати й правильно оцінювати характер і значення дій, які вона вчиняє. У законодавстві всіх країн встановлено, що дієздатною в повному обсязі особа стає з досягненням повноліття.                                                                                                      Вік, з якого особа вважається повнолітньою, у різних країнах може відрізнятися. До середини минулого століття в багатьох країнах повнолітньою вважалася особа, що досягла 21 року. 
У середині 60-х років у більшості західних країн було прийнято закони, за якими вік повноліття знижено до 18 років.                                                                                             За німецьким (пар.828 НЦК) та французьким (ст. 448 ФЦК) правом повноліття настає в день закінчення 18-го року життя, тобто в день, який передує дню народження; за правом Англії — з першого дня, коли виповнилося 18 років, тобто в день народження; у США це питання регулюється законами окремих штатів; у різних штатах повноліття досягається з виповненням 18—21 років.                Неповнолітні особи в зарубіжних правових системах повністю недієздатні, або обмежено (частково) дієздатні. Обсяг дієздатності неповнолітніх у різних країнах неоднаковий.                                                                                                                             У німецькому праві закріплено поняття та вікові межі дієздатності, яка настає в повному обсязі з 18 років, а також проводиться розмежування обсягу дієздатності неповнолітніх і визначається поняття цивільної деліктоздатності як окремої правової категорії. Діти до завершення 7-го року життя абсолютно недієздатні (пар.4 НЦК) та неделіктоздатні. Від закінчення 7-го року до закінчення 18-го року життя діти вважаються обмежено дієздатними. Вони вправі укладати угоди за згодою батьків (опікунів).                                                                                            Німецька доктрина відокремлює також поняття угодоздатності (Gecshaftstatigkeit) — здатності до вчинення цивільних угод. Окремі угоди неповнолітні можуть укладати самостійно. Це угоди, які приносять їм «правову вигоду»; угоди, що укладаються в межах коштів, наданих неповнолітнім батьками для вчинення конкретної угоди або «кишенькових витрат» (сума в законі не визначена, отже, залежить від соціального і майнового статусу неповнолітнього); угоди, вчинені в процесі експлуатації підприємства, на яке неповнолітній має згоду батьків; укладання й розірвання трудового договору та пов’язаних з його виконанням угод.

 Щодо деліктоздатності  законодавство додатково встановлює  кваліфікуючу ознаку: для виникнення  деліктоздатності у віці від  7 до 18 років необхідно, щоб неповнолітній мав достатнє розуміння для усвідомлення своєї відповідальності. В інших правових системах законодавство не містить такої окремо виділеної категорії, як «деліктоздатність».                                                                                           У праві Франції дієздатність неповнолітніх регулюється різними (розрізненими) нормами цивільного кодексу. До 18 років неповнолітні вважаються недієздатними, однак законодавець вносить певні уточнення та з досягненням ним певного віку розширює коло повноважень неповнолітнього. Майном неповнолітніх управляють батьки (чи інші законні представники, опікуни), вони ж укладають від їх імені угоди. За згодою батьків діти можуть самостійно укладати деякі угоди. З досягненням 16 років неповнолітній може укладати незалежно від волі батьків трудовий договір, угоди щодо розпорядження заробітною платою, вкладом у банк, може скласти заповіт на 1/2 свого майна, а також укладати інші угоди, які не порушують його інтересів і не є збитковими для нього.                                В англо-американському праві неповнолітні особи вважаються недієздатними (пасивно правоздатними).Згідно з англійським законом про правову допомогу та положеннями судової практики, діти до 18 років є неповнолітніми й дієздатність їх обмежена незалежно від віку. Однак неповнолітні можуть самостійно укладати угоди з придбання необхідних речей та послуг за розумною ціною. Необхідними визнаються речі, призначені для підтримки фізичного існування, суспільного становища і соціального статусу неповнолітнього (це можуть бути і коштовності, і спиртні напої, але в жодному разі не тютюн і засоби для паління), головне, щоб неповнолітній дійсно мав потребу в них. Обов’язковою умовою є «вигідність» угоди для неповнолітніх. Під час вирішення питання про «вигідність» суд переважно акцентує увагу на економічній стороні цього питання.                                  Певні види угод, що укладаються неповнолітніми, вважаються оспорюваними. Вони зобов’язують неповнолітнього й іншу сторону до того моменту, поки неповнолітній не відмовиться від договору до настання строку виконання або протягом розумного терміну після його настання. Це деякі угоди з землею, підписка на акції компанії, договори товариства, учасником якого є неповнолітній, шлюбний договір (якщо він не буде опротестований до досягнення повнолітт У праві США обсяг дієздатності неповнолітніх осіб врегульовується за аналогією з англійським правом, однак тут чіткіше проглядається тенденція до розширення переліку угод, які є дійсними й у разі укладання неповнолітніми.         Неповна дієздатність неповнолітніх чи її відсутність поповнюється в зарубіжному праві інститутом законного представництва, однак він існує не в усіх країнах, а лише в тих, які належать до континентальної цивільно-правової сім’ї. Батьки чи інші законні представники (опікуни) укладають угоди від імені та в інтересах неповнолітніх, управляють їхнім майном і представляють їх інтереси в суспільних відносинах.                                                                                                                                В англо-американській системі права немає інституту законного представництва неповнолітніх, а є непритаманний континентальним країнам інститут довірчої власності: в інтересах неповнолітнього управляють і розпоряджаються майном певні особи.                                                                                                                               У континентальній системі права існує інститут емансипації неповнолітнього, непритаманний праву США та Англії. За спеціальним рішенням суду неповнолітнього може бути оголошено повнолітнім, внаслідок чого він набуває практично повної дієздатності. Разом з тим, емансипація не повністю прирівнює його до повнолітніх (існує ряд обмежень). У Франції неповнолітнього може бути емансиповано після досягнення 16 років за рішеннями суду або внаслідок укладення шлюбу. Однак він не в змозі укладати угоди, пов’язані з відчуженням нерухомості без дотримання формальностей, встановлених для неповнолітніх осіб, які не вивільнені з-під батьківської влади (опіки). Право ФРН поступово розширює обсяг дієздатності неповнолітніх, що може бути співвіднесене з емансипацією.                                                                                                                          У зарубіжних правових системах передбачається обмеження дієздатності повнолітніх громадян. Обмеження і визнання недієздатними об’єднані в один правовий інститут. Межі дієздатності в таких випадках визначає суд. Обмеження в дієздатності допускається лише в судовому порядку за наявності певних підстав: душевної хвороби, слабоумства, в окремих країнах — фізичних вад, наприклад, сліпоти й глухоти, а також алкоголізму й наркоманії, якщо вони мають хронічну форму. Підставою для обмеження дієздатності може бути надмірне марнотратство. Над такими особами та їхнім майном встановлюється опіка; в Англії та США засновується траст — довірча власність.                                                      Слід зазначити, що в німецькому праві з 1992 р. не існує інституту обмеження дієздатності. Такі поняття, як душевна хвороба, психічні розлади, алкоголізм, наркотична залежність не розглядаються як передумови обмеження дієздатності. Соціальний нагляд може бути призначено тільки за умови встановлення потреби певної особи в допомозі. У такому разі Опікунський суд може встановити, що особа, яка здійснюватиме нагляд, повинна надавати свою згоду на угоду за волевиявленням особи, яка потребує допомоги. Однак у найважливіших для підопічного випадках дозвіл на угоду надаватиме опікунський суд (пар. 1901, 1903 та ін. НЦК).

Розділ 3. Фізична особа – підприємець 

Як згадувалося  вище,важливим елементом дієздатності фізичної особи є бізнесдієздатність – можливість займатися підприємницькою (комерційною) діяльністю.

Підприємництво  – це самостійна,ініціативна,систематична,на власний ризик господарська діяльність,що здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Підґрунтям цієї норми є ст.42 КУ,що встановлює загальне правило,за яким кожна людина має право на підприємницьку діяльність,яка не заборонена законом. Проте,слід мати на увазі,що у Конституції право на заняття підприємницькою діяльністюзакріплена як елемент правоздатності,тобто як загальна абстрактна можливість.Для того,щоб реалізувати це право,фізична особа  повинна мати бізнесдієздатність.

Умови існування  бізнесдієздатності визначає ст.50 ЦК,яка  встановлює,що право на здійснення не забороненої законом підприємницької  діяльності має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.Отже,самостійно займатися підприємницькою діяльністю може не кожна фізична особа,а лише та,що досягла 18 років (повноліття) і не обмежена у дієздатності (ст.ст.34,36 ЦК).

Фізичним особам,які  бажають займатися підприємницькою діяльністю і досягла 16 років,спочатку необхідно отримати письмову згоду на реєстрацію як підприємця від батьків (усиновлювачів),піклувальника або органу опіки та піклування.За наявності вказаної згоди така особа може бути зареєстрована як підприємець.У цьому разі вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця (ч.3 ст.35 ЦК).

Крім того,у  інших випадках надання повної дієздатності (емансипації) особам,які не досягли 18 років,вони набувають її у повному обсязі,у тому числі,і бізнесдієздатність.Отже,якщо згідно з ч.2 ст.34 ЦК особа уклала шлюб до досягнення 18 років,вона визнається повністю дієздатною і може самостійно займатися підприємницькою діяльністю.

Деякі категорії громадян обмежені у бізнесдієздатності.Наприклад,обмежене право на зайняття підприємницькою  діяльністю депутатів,посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування тощо.

Наявність бізнесдієздатності сама по собі недостатня для набуття  статусу підприємця .Необхідною умовою для здійснення підприємницької діяльності є державна реєстрація фізичної особи як підприємця. Реєстрація фізичної особи як підприємця проводиться державними реєстраторами.

Підставою відмови  у реєстрації може бути недієздатність особи,висловлений намір  займатися  забороненою законом діяльністю тощо.Відмова у державній реєстрації,а також зволікання з реєстрацією можуть бути оскаржені до суду.

Фізична особа,що займається підприємницькою діяльністю,втрачає  це право з моменту скасування державної реєстрації.

Якщо фізична  особа розпочала підприємницьку діяльність без державної реєстрації,уклавши  відповідні договори,вона не має права  оспорювати ці договори на тій підставі,що вона не є підприємцем.Суд при  вирішенні спору може застосувати до цих договорів правила про зобов’язання,пов’язані з підприємницькою діяльністю (ч.3  ст.50 ЦК).

Як встановлює ст.51 ЦК,до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові  акти,що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб,якщо  інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин.Таким чином :

• по-перше,правосуб’єктність індивідуального підприємця практично прирівнюється до правосуб’єктності юридичних осіб – комерційних організацій ;
• по-друге,до підприємницької діяльності фізичної особи застосовуються норми загального цивільного законодавства (ЦК) та норми спеціального законодавства (ГК).Однак положення останнього не можуть застосовуватися до тих випадків підприємницької діяльності,котрі достатньо повно і конкретно врегульовані ЦК (наприклад,правила купівлі-продажу та інших договорів – глава 54 ЦК,а тому відповідні зобов’язання підприємців можуть регулюватися ГК у тій частині,що не врегульована нормами ЦК) ;
• по-третє,нормативно-правові акти,що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб,не застосовують у випадках,коли це випливає із самої суті відносин.Наприклад,не застосовуються норми про цивільну  дієздатність юридичної особи (ст.92 ЦК),філії та представництва (ст.95 ЦК).

Цивільно-правова  відповідальність фізичної особи-підприємця у ст.52 ЦК розглядається як покладення на таку особу обов’язку відповідати за зобов’язаннями,що пов’язані з її діяльністю.При цьому ст.52 визначає обсяг такої відповідальності,вказуючи,що фізична особа-підприємець відповідає у таких випадках усім своїм майном,крім майна,на яке згідно із  законом не може бути звернено стягнення,але не визначає її підстави,умови тощо.Тому при з’ясуванні підстав та умов відповідальності фізичної особи-підприємця слід звертатися до норм глави 51 ЦК.

Для визначення  обсягу відшкодування  існує два критерії : а) вартість усього майна підприємця ; б) вартість майна підприємця,на яке згідно із законом не може бути  звернено стягнення.

У першу чергу стягнення за виконавчими  документами звертається на кошти  боржника у вітчизняній та іноземній валютах та на інші цінності,у тому числі ті,що знаходяться у банках та інших кредитних установах.Кошти,виявлені у боржника,вилучаються судовими виконавцями,на кошти й інші цінності,що знаходяться на рахунках чи на зберіганні у банківських установах та інших кредитних організаціях,накладається арешт.За відсутності у боржника коштів,достатніх для задоволення вимог кредиторів,стягнення звертається на інше майно,що належить боржнику за винятком майна,на яке відповідно закону не може бути звернене стягнення.Боржник вправі вказати ті види майна чи предмети,на які варто звернути стягнення в першу чергу.

У випадку,коли боржник має майно,що належить йому на праві спільної власності,стягнення  звертається на його частку,визначену  відповідно до закону.Це може бути частка в спільній власності подружжя,внески до статутного фонду господарських товариств тощо.

На деякі види доходів громадян стягнення не може бути звернене.До них належать виплати з відшкодування  шкоди,завданої здоров’ю,у результаті смерті годувальника,допомога у зв’язку з народженням дитини,зі  смертю рідних тощо,а також вихідна допомога,що виплачується при звільненні працівника.

Фізична особа,яка неспроможна  задовольнити вимоги кредиторів, пов’язані зі здійсненням нею підприємницької діяльності,може бути визнана банкрутом (ст.53 ЦК)на загальних підставах.

Банкрутство – це визнана судом неплатоспроможність боржника,за якої його майна недостатньо для сплати боргу.Результатом банкрутства є примусове припинення  підприємницької діяльності.Фізична особа-підприємець може добровільно оголосити себе банкрутом,але для цього їй необхідна згода усіх її кредиторів.

У випадках визнання банкрутом індивідуального  підприємця вимоги до нього кредиторів за зобов’язаннями,пов’язаними з підприємницькою діяльністю, поєднуються з вимогами за його особистими зобов’язаннями щодо стягнення аліментів,відшкодування шкоди тощо.Усі ці вимоги задовольняються за рахунок майна,що належить підприємцю,на яке може бути звернене стягнення.При цьому вимоги кредиторів кожної наступної черги задовольняються тільки після повного розрахунку  з кредиторами попередньої.

Після завершення розрахунків із кредиторами  підприємець,визнаний банкрутом,вважається вільним від виконання зобов’язань,пов’язаних з його підприємницькою діяльністю.Незадоволені вимоги про відшкодування шкоди,заподіяної життю і здоров’ю,та інші вимоги особистого характеру зберігаються  незалежно від того,чи були пред’явлені вимоги про їхнє стягнення у процесі банкрутства.

Після завершення процедури банкрутства (з моменту винесення ріішення суду,а при позасудовому порядку – після розрахунків із  кредиторами на підставі офіційної публікації про банкрутство) скасовується реєстрація фізичної особи як підприємця.

Якщо фізична особа – підприємець  визнана безвісно відсутньою,недієздатною чи її цивільна дієздатність обмежена або якщо власником майна,яке використовувалося у підприємницькій діяльності,виявилася неповнолітня  чи малолітня особа,орган опіки та піклування може призначити управителя майном,з яким укладається договір про управління цим майном (ст.54 ЦК).

Управитель при здійсненні повноважень  щодо управління майном діє від свого  імені в інтересах особи,яка  є власником майна.Контроль за його діяльністю здійснює орган опіки  та піклування.