Фізична особа як суб’єкт цивільних правовідносин

Ім’я,по батькові і прізвище реєструється в органах РАЦС (ст.144 СК).

Фізична особа має  право змінити пізвище та ім’я,у разі укладання шлюбу,розірвання шлюбу,визнання його недійсним,усиновлення,встановлення батьківства (ст.ст. 35,45,46,113,231 СК).

Крім того,фізична  особа,якій виповнилося 16 років,може змінити своє прізвище та ім’я за власним бажанням.Особа,що досягла 14 років,може зробити це зі згоди батьків або того з них,з ким вона проживає,або піклувальника,але за умови,що це відповідає її інтересам.Порядок зміни прізвища,імені і по батькові громадян України визначається Указом Президента України,від 31 грудня 1991 р. № 23 “Про порядок переміни громадянами прізвищ,імен та по батькові” і “Положення про порядок розгляду клопотань,про переміну громадянами України прізвищ,імен,по батькові ”,затвердженим постановою Кабінету Міністрів України,від 27 березня 1993 р. № 233.

До досягнення дитиною 16-річного віку органи опіки і  піклування,за спільною заявою батьків  мають право,враховуючи інтереси дитини,змінити  її ім’я, а також прізвище іншого з батьків.Таке прохання може бути викликане невдалим сполученням імені і по батькові,бажанням врахувати національні традиції тощо.Після досягнення дитиною 7-річного віку,на таку зміну імені та прізвища необхідна її згода.При роздільному проживанні батьків той з них,з ким дитина проживає постійно,має право клопотатися   про надання дитині його прізвища.Питання вирішується органами опіки і піклування,виходячи з інтересів дитини і з її згоди,якщо вона досягла 7-річного віку.

При зміні  імені відомості  про це вносяться до актового запису про народження  та інших  документів.Паспорт підлягає заміні.Усі цивільні права й обов’язки, набуті фізичною особою з колишнім ім’ям,зберігають чинність.Разом з тим,про зміну імені фізична особа має повідомити своїх кредиторів та боржників.Цивільне законодавство не передбачає  спеціальних санкцій за невиконання цього інформаційного обов’язку.Однак його невиконання може розглядатися як зловживання цивільним правом,а відтак,тягнути наслідки,встановлені ст.ст. 13, 15-23 ЦК.   

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Місце проживання фізичної особи

Місце проживання має істотне значення для здійснення і захисту прав фізичної особи,забезпечення стабільності цивільних відносин.Так,місце проживання боржника або кредитора може мати значення для встановлення місця виконання зобов’язань,якщо воно не передбачено законом чи договором (ст. 532 ЦК),місця відкриття спадщини (ст.1221 ЦК),для визнання особи безвісно відсутньою і оголошення її померлою (ст.ст. 43,46 ЦК).

Тому ст. 29 ЦК  спеціально присвячена цьому питанню.Згідно з цією нормою місцем проживання фізичної особи є житловий будинок,квартира,інше приміщення,придатне для проживання в ньому (гуртожиток,готель  тощо),у віповідному населеному пункті,в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.

Слід зазначити,що ця норма цк ґрунтується на положенні ст. 33 КУ,згідно з якою кожний,хто законно знаходиться на території України,має право вільно пересуватися,обирати місце перебування і проживання.

Ст. 33 КУ розрізняє місце  перебування громадянина і місце  його проживання.

Місце перебування фізичної особи – це те місце,де вона знаходиться тимчасово (готель,санаторій,притулок тощо).

Місце проживання фізчної особи-це місце,де громадянин постійно чи переважно проживає (як власник будинку чи квартири ; як наймач чипіднаймач житла ; як член сім’ї власника,наймача,або на іншій підставі,встановленій законодавством, будинку-інтернаті для інвалідів,громадян похилого віку тощо).

Фізична особа може  проживати постійно у якомусь  одному місці.Але вона може мати кілька місць проживання (ч.6 ст.29 ЦК).У такому випадку правове значення має встановлення тієї обставини,у якому з цих місць проживання вона вчинила юридично значиму дію (склала заповіт,уклала договір тощо),щодо наслідків якої виник спір.

З метою забезпечення умов для стабільності цивільних відносин та виконання фізичними особами обов’язків щодо інших суб’єктів права,встановлена їхня реєстрація за місцем проживання і за місцем тимчасового перебування.

Реєстрацію фізичних осіб за місцем проживання і за місцем тимчасового перебування слід відрізняти від прописки.Якщо прописка ґрунтувалася  на так званій “дозвільній системі ” і мала за мету певні обмеження вибору місця проживання,переміщення громадян тощо,то призначення реєстрації-фіксувати знаходження фізичної особи у вільно обраному нею місці проживання чи перебування .

Оскільки нормативні акти про прописку є такими,що  суперечать КУ, громадяни, прописані  за місцем проживання,вважаються такими,що пройшли реєстрацію. Відмова у  реєстрації (яка не має конститутивного  значення,але зберігає значення доказу при встановленні місця проживання) може бути оскаржена у судовому порядку.

Можливість обрання місця проживання залежить від віку та стану психічного здоров’я  фізичної особи.Самостійно реалізувати це право може  фізична особа, яка досягла 14 років,за винятком обмежень,які встановлюються законом (ч.2 ст.29 ЦК).

Спостерігаються певні  розбіжності у підходах до вирішення  цього питання у ЦК та СК,який взагалі не передбачає можливості роздільного  проживання неповнолітніх з їхніми батьками,усиновлювачами,опікунами.Проте,перевагу мають норми ЦК як головного закону,що визначає цивільний статус фізичної особи.

Місцем проживання фізичної особи у віці від 10 до 14 років,визнається місце проживання її батьків або  одного з них,з ким вона проживає,опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров’я  тощо,в якому вона проживає,якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками або організацією,яка виконує щодо неї функції опікуна.У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від 10 до 14 років визначається органом опіки та піклування або судом.Батьки,що проживають роздільно, визначають,з ким із них буде проживати дитина,шляхом угоди між ними.У випад-ку спору,він вирішується судом,виходячи з інтересів та з урахуванням думки дітей (ст.161 СК).

Місцем проживання фізичної особи,яка не досягла 10 років,є місце  проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них,з ким вона проживає,опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу  охорони здоров’я, в якому вона проживає.

Місцем проживання недієздатної особи є місце проживання її опікуна,або місцезнаходження відповідної організації,яка виконує щодо неї функції опікуна. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.3. Поняття фізичної особи в  цивільному праві зарубіжних  країн і джерела її цивільно-правового статусу

Фізичною особою в цивільному праві зарубіжних країн  є людина, окремий громадянин (даної  чи іншої держави) або особа без  громадянства. Визнаючи кожного суб’єктом  права, та чи інша держава встановлює його правовий статус, положення стосовно держави, її органів, інших фізичних та юридичних осіб. Цивільно-правовий статус (цивільна правосуб’єктність) фізичної особи визначається її здатністю мати цивільні права та обов’язки (правоздатність), своїми діями набувати та здійснювати їх (дієздатність).                                                    У Німецькому законодавстві використовуються три терміни: правоздатність, дієздатність і деліктоздатність. Деліктоздатність розглядається як здатність громадянина нести цивільно-правову відповідальність за шкоду, заподіяну його протиправними діями.                                                                                                              У Франції закон не розрізняє окремих категорій правоздатності й дієздатності, застосовується єдиний термін «capacite» (у значенні право- та дієздатності); будь-який громадянин з досягненням повноліття стає здатним до всіх актів цивільного життя. Однак судова практика й теорія розрізняють правоздатність і дієздатність.   У праві Англії та США правоздатність і дієздатність визначаються єдиним терміном «правова здатність». Судова практика виділяє «пасивну правову здатність», яка за змістом відповідає правоздатності, і «активну правову здатність» та «здатність до вчинення правового акту», що відповідають за змістом поняттю дієздатності.                                                                                              Правовий статус фізичних осіб у всіх країнах, що розглядаються, врегульовано законами. У країнах з кодифікованим цивільним правом цьому питанню відводяться окремі розділи (чи глави, параграфи та ін.) в цивільних кодексах. У Франції — це книга I ФЦК «Про особи». У Німеччині — глава «Фізичні особи» розділу І «Особи» та глава «Дієздатність» розділу 3 «Угоди» у книзі І НЦК «Загальна частина», а також книга IV НЦК — «Сімейне право».                                       У країнах прецедентного права норми про фізичну особу закріплено в законах, однак єдиного акта з цього питання не існує. У Англії діють спеціальні закони, в яких містяться норми про правове положення фізичних осіб: про шлюб та сім’ю, про правову допомогу неповнолітнім та ін. У США такі закони знаходяться в компетенції окремих штатів, єдиного закону федерації немає. Правові норми щодо статусу фізичних осіб реалізують у праві зарубіжних країн принципи свободи та рівності. Свобода в цивільному праві виявляється в тому, що фізичні особи визнаються самим фактом свого існування як особистості, носії персоніфікованих (суб’єктивних) прав й індивідуальних можливостей захисту, користуються свободою діяльності, основу якої утворює свобода договору та яка передбачає свободу набувати й передавати будь-які майнові блага, а також можуть бути захищені від інших осіб. Рівність у цивільному праві означає, що людина має персоніфіковані (суб’єктивні) права та правові позиції, які розуміються як сукупність юридичних можливостей і захищаються за однакових передумов з іншими; вона керується тими самими нормами та однаковими обмеженнями, правовий захист гарантується всім однаковою мірою. Практично це виявляється в презумпції рівності прав усіх осіб.                                   Ознайомившись з даною інформацією ми бачимо,що фізична особа зарубіжних країн,яка наділена цивільними правами та обов’язками дуже подібна до фізичної особи України.Суть правоздатності та дієздатності є однаковою,але кожне законодавство(країна) трактує їх по-своєму

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 2. Обмеження дієздатності фізичної особи,визнання її недієздатною,безвісно відсутньою і оголошення померлою

За наявності достатніх  підстав за заявою батьків (усиновлювачів),піклувальника,органу опіки та піклування згідно з ч.5 ст.32 ЦК суд може обмежити право неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком,стипендією чи іншими доходами або позбавити її цього права,тобто застосувати обмеження дієздатності фізичної особи.

Підставою такого обмеження  зазвичай слугують явно нерозважливе розпорядження коштами,використання їх,наприклад,на спиртні напої,азартні  ігри тощо.Після  обмеження можливості самостійно розпоряджатися доходами неповнолітня особа може вчиняти правочини за згодою законних представників,а при позбавленні його права самостійного розпорядження заробітком,стипендією чи іншими доходами відповідні правочини за нього вчиняють законні представники.Суд скасовує своє рішення про обмеження або позбавлення цього права,якщо відпали обставини,які слугували підставою для його прийняття.

Неповнолітня особа  самостійно несе відповідальність як за порушення укладеного нею договору,так  і за заподіяння шкоди за відсутності  договору (ст.ст.33,1179 ЦК).

Якщо у неповнолітньої особи недостатньо майна для  відшкодування збитків,за  порушення  договору,укладеного за згодою батьків,усиновлювачів,піклувальника,додаткову (субсидіарну) відповідальність несуть батьки такої фізичної особи.Обов’язок батьків (усиновлювачів),піклувальника,закладу який за законом здійснює щодо неповнолітньї особи функції піклувальника,додатково брати участь у відшкодуванні шкоди,що виникла внаслідок невиконання договору або завдання шкоди неповнолітнім,припиняється після досягнення фізичною особою повноліття або коли вона до досягнення повноліття стане власником майна,достатнього для відшкодування шкоди.

Обмежену цивільну дієздатність має також фізична особа,котру суд обмежив у дієздатності через те,що вона страждає на психічний розлад,що істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними,а також фізична особа,котру суд обмежив у дієздатності через те,що вона зловживає спиртними напоями,наркотичними засобами,токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім’ю,а також інших осіб,яких за законом зобов’язана утримувати,у скрутне матеріальне становище (ст.36 ЦК).

Без згоди піклувальника фізична  особа,обмежена у дієздатності,не може:

1. продавати,дарувати,заповідати,обмінювати,купувати майно,а також вчиняти інші правочини щодо розпорядження майном,за винятком дрібних побутових (ст 37 ЦК) ;
2. самостійно одержувати заробітну плату,пенсію та інші види доходів. Одержання заробітку,пенсії,стипендії,інших доходів особи, цивільна дієздатність якої обмежена,та розпорядження ними здійснюються піклувальником.

Піклувальник може письмово дозволити  фізичній особі,цивільна дієздатність якої обмежена,самостійно одержувати заробіток,пенсію,стипендію,інші доходи та розпоряджатися ними.Відмова піклувальника  дати згоду  на вчинення правочинів,що виходять за межі дрібних побутових,може бути оскаржена особою,цивільна дієздатність якої обмежена,до органу опіки та піклування або суду.

Піклувальники не можуть брати участь у правовідносинах,що пов’язані з особою підопічного.Вони контролюють лише правочини,котрі мають майновий характер.При цьому закон забороняє піклувальнику давати згоду на здійснення  підопічним дій,пов’язаних з безоплатним відчужуванням майна.Піклувальник також не має права укладати з підопічним правочини відносно себе особисто або відносно членів своєї родини.

Особа,цивільна дієздатність якої обмежена,самостійно несе відповідальність за порушення  нею договору,укладеного за згодою піклувальника,та за шкоду,що завдана  нею іншій особі.

Якщо обставини,що послужили  підставою обмеження дієздатності особи (видужання фізичної особи,поліпшення її психічного стану,припинення зловживання спиртними напоями,наркотичними засобами,токсичними речовинами тощо) відпали,суд поновлює її цивільну дієздатність.Рішення суду про поновлення цивільної дієздатності є підставою припинення піклування,встановленого над фізичною особою (ст.38 ЦК).

Факт психічного одужання фізичної особи підтверджується відповідним  фаховим медичним висновком,якщо особа  знаходилась в спеціальному медичному  закладі на лікуванні.

Фізична особа може бути визнана  судом недієздатною,якщо вона внаслідок хронічного,стійкого психічного розладу нездатна усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Справа може бути порушена за заявою членів родини особи,громадських організацій,прокурора,органа опіки та піклування,психіатричної лікувальної установи в суді за місцем проживання громадянина чи за місцем перебування лікувальної установи,де він перебуває.Суддя в порядку підготовки справи до судового засідання призначає судово-психіатричну експертизу.У судовому засіданні беруть участь громадянин,якщо це можливо за станом його здоров’я,члени його родини,прокурор,представник органу опіки і піклування.

Законом передбачені певні гарантії від необґрунтованого звернення  до суду із заявою про визнання особи недієздатною.Зокрема,якщо суд відмовить у задоволенні заяви про визнання особи недієздатною і буде встановлено,що ця вимога була заявлена недобросовісно,фізична особа,якій було завдано моральної шкоди,має право вимагати від заявника її відшкодування (ст.39 ЦК).