Власність і право власності

Сучасні економічні теорії вбачають у власності економічні відносини, проте, одні економісти визначають власність як сукупність усіх економічних відносин, інші — як основні економічні відносини, а треті — як висхідні чи первинні економічні відносини даного ладу. Зрозуміло, що всі ці визначення відбивають певний бік функціонування категорії власності.

Не підлягає сумніву, що поняття власності виникло в людей у результаті виробництва матеріальних благ та їх привласнення. Поняття власності виникає там і тоді, де і коли виникає декілька самостійних, незалежних, економічно відособлених виробників, коли виникають між ними відносини з приводу привласнення своїх продуктів.

Отже, власність —  це не річ, а відносини між людьми з приводу виробництва і привласнення речей—продуктів праці. Це — ставлення  індивідів один до одного і відповідно їх відношення до матеріалу, знарядь і продуктів праці [15,с.79].

Маючи власність, людина не тільки окреслює свій простір, розширюючи або звужуючи його, а йздатна реалізувати себе, свої інтереси, набути права. І навпаки: власність є не тільки тягарем(«власність зобов'язує»), а й породжує відповідальність перед соціумом (особливо для публічної власності). Вона вимагає адекватного ставлення до себе, відкриває шлюз тривогам і занепокоєнню про свою схоронність і більше того – збільшенню свого обсягу. Ступінь значущості феномена, що називаєть власністю, важко оцінити, а рівень його модифікацій постійно змінюється разом із змінами життєвого простору й устрою [24, с. 29-30].

 

 Власність існує  також там, де існує й суупна праця — суспільне виробництво, бо й тут у єдиному процесі суспільної праці люди вступають у відносини між собою з приводу як виробництва, так і присвоєння результатів спільної праці. Важливо підкреслити, що власність — це відносини з приводу виробництва, а потім присвоєння і споживання його результатів, бо тварини також споживають предмети природи, але відносин власності не знають. Ця вказівка на первинність фактора виробництва важлива ще й тому, що виробництво і привласнення можуть не збігатися за своїми масштабами, суб’єктами, тобто одні можуть виробляти, а інші привласнювати, споживати.

Таким чином, у найабстрактнішій формі власність постає як відносини між індивідами щодо відчуження—привласнення діяльності чи її результатів. Найбільш виразно власність як економічні відносини проявляється тоді, коли один індивід, відчужуючи, прибирає до рук плоди діяльності іншого. Таке відчуження може бути як відплатним, відшкодованим у результаті еквівалентного обміну результатами праці, так і безоплатним вилученням частини результатів діяльності (праці) одних на користь інших [15,с. 83].

Тож поняття власності бере свої корені саме з джерел економічної природи, що тлумачать саме ці цивільно-правові відносини, які займають невід’ємну частину як і в сучасному соціумі так і в суспільстві, що розвивалося до XX століття.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.2 Юридичне визначення права власності

Згідно із законом  України «Про власність», який втратив  чинність, юридичне поняття права  власності визначаєть наступним чином: Національне багатство України - власність її народу. Національне багатство України: земля, її надра, повітряний простір,  водні  та  інші природні ресурси, що знаходяться в межах території  України, природні ресурси її континентального шельфу та виключної  (морської) економічної зони, основні засоби виробництва у промисловості, будівництві, сільському господарстві, транспорті, зв'язку,  житловий  фонд,  будівлі  та споруди, фінансові ресурси, наукові  досягнення,  створена  завдяки  зусиллям  народу  України частка  в  загальносоюзному  багатстві,  зокрема в загальносоюзних алмазному  та  валютному  фондах  і  золотому запасі, національні, культурні та історичні цінності, в тому числі й ті, що знаходяться за її межами, є власністю народу України.  Національне багатство України забезпечує  право кожного громадянина на одержання частки з суспільних фондів споживання, на соціальний захист, зокрема, у разі непрацездатності та безробіття, а  також право працюючого на особисту участь в управлінні народним господарством.  Право власності -  це  врегульовані  законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном.  Право  власності  в Україні охороняється законом [  3 ].

Цивільний Кодекс України  дає більш загальне поняття права  власності – це право особи  на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону своєю волею, незалежно  від волі інших осіб. Особливим видом права власності є право довірчої власності, яке виникає внаслідок закону або договору управління майном [2, с. 206].

Тобто минулий закон  визначав власність у більш ширшому  значенні,вказуючи більше об’єктів і суб’єктів даного права, а цивільний кодекс дає чітке визначення даному поняттю, а вже в інших статтях визначає зміст, поняття ознаки , учасники, захист права власності. Хоча закон України широко розглядав дану проблему та давав відповіді на багато запитань, то ЦКУ містив аналогічні норми стосовно цього права лише в іншому формулюванні.

Як відомо, людське  суспільство, зрештою, організовується  в різні форми державного устрою, щоб регулювати суспільні відносини  між людьми, у тому числі й економічні. Таке регулювання здійснюється законодавчими актами [ 15,с. 85] .

Загалом у нормативно-правових актах 1991-1993 рр. Законодавець закріпив новели, якими адекватно відреагував на істотні обмеження права власності, що містилися у попередньому законодавстві, ів міру свого збагачення зробив спробу їх усунити. На політичному рівні Конституція України, прийнята в 1996 році, закріпила право громадянина на власність як важливий атрибут правової держави і демократичного суспільства [25,с. 6 ].

Зокрема стаття 41 Конституції  України передбачає, що кожен має  право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своє інтелектуальної творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об’єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним [1,с. 12].

Власність, як певні економічні відносини, теж регулюється юридичними актами держави, економічним правом. Тому відносини власності виступають у формі права власності, яке реалізується в дії трьох атрибутів: права володіння, права розпорядження і права користування. Співвідношення цих трьох атрибутів права власності визначає реальні форми власності як складових частин її структури.

Категорії «володіння», «розпорядження»  і «користування» виступають особливими формами прояву соціальної ролі суб’єктів  власності. Мова йде про функції  цих суб’єктів у способі поєднання  факторів виробництва, про характер відносин між суб’єктами в процесі реалізації таких функцій.

Так, володіння визначають як категорію, що характеризує необмежену в часі належність об’єкта власності певному суб’єкту, фактичне панування суб’єкта над об’єктом власності.

Розпорядження — це здійснюване самим власником або делеговане ним іншим економічним суб’єктам право прийняття управлінських рішень з приводу функціонування і реалізації об’єкта власності.

Користування означає процес виробничого застосування і споживання корисних властивостей об’єкта власності [15,с.79].

Правові норми, що регулюють відносини  власності та становлять один із найважливіших  сегментів предмета цивільного права  як галузі права, спрямовані на встановлення правового режиму реалізації права  власності шляхом здійснення володіння, користування і розпоряджання майном, підстав набуття та припинення права власності, а також способів його захисту в разі порушення [ 25,с.8].

Ці категорії перебувають у  певному співвідношенні між собою. Усезагальною серед них виступає категорія «володіння», бо власник реалізує права розпорядника і користувача. Розпорядник може бути користувачем або реалізувати право користування, але не завжди реалізує себе як власник. Користувач окремих благ може виступати як фактор їх виробничого застосування, але при цьому може не мати прав володаря чи розпорядника [15,с.80].

Отже все перебуває у відповідній  гармонізації між собою, де  доповнюють один одного ті чи інші соціальні норми  для забезпечення більших гарантій регулювання найвищих соціальних цінностей  суспільства.

 

 

 

 

 

 

1.3 Об'єктивне визначення права власності

У цивільно-правовій науці  право власності розглядається  в об'єктивному і суб'єктивному  розумінні. Право власності в  об'єктивному розумінні — це сукупність правових норм, які встановлюють і  охороняють належність матеріальних благ конкретним суб'єктам, у тому числі визначають підстави та умови виникнення і припинення у них такого права щодо цих благ. Такі правові норми у своїй сукупності утворюють відповідний інститут права власності. Оскільки ці норми мають переважно цивільно-правове походження, то це дає достатньо підстав для визнання інституту права власності інститутом цивільного права [ 16  ].

Об'єкти промислової власності мають свої специфічні риси, що зумовлені самим об’єктом – нематеріальним благом, що є результатом інтелектуальної (творчої) діяльності ( винаходом, промисловим зразком, орговельною маркою, тощо). Особливості цього об’єкта виявляються у низці його сутнісних характеристик: нематеріальній природі, здатності до необмеженого відтворення, незнищуваності, неможливості фізичного зношення, тощо.

Характеристика об’єкта досліжуваних правовідносин у сукупності з їх абсолютним характером дає змогу встановити місце правовідносин із використання об’єктів промислової власності серед інших видів абсолютних правовідносин: 1. абсолютних речових; 2. абсолютно-відносних речових; 3. абсолютних немайнових; 4. абсолютних щодо ведення власної господарської діяльності [ 26, с. 163-164].

Проте норми інституту права  власності містяться як у цивільному законодавстві, так і в інших галузях законодавства (конституційній, земельній, підприємницькій, пенсійній, сімейній та ін.), що може дати привід вважати інститут права власності комплексним (багатогалузевим) інститутом права чи законодавства. Так, Ю. С. Червоний акцентує увагу на провідній ролі норм конституційного права регулювати відносини власності1. Не заперечуючи важливості конституційного регулювання відносин власності, все ж таки головне праворегулююче значення у цій сфері відносин належить нормами цивільного права, а інші норми мають переважно допоміжний характер (крім конституційних норм).

Норми інституту права  власності регулюють, як правило, лише ті відносини, які набувають форми  товарно-грошових відносин. Інші майнові  відносини щодо власності можуть бути також предметом захисту чи охорони, зокрема адміністративного, кримінального права. Деякі автори певну частину таких норм схильні розглядати як складові загальноправового, комплексного інституту права власності. Така думка, хоч і не безспірна, але має право на існування і вимагає всебічного вивчення та обгрунтування. У зв'язку з цим постає питання про допустимість об'єднання правових норм, що врегулювали відносини окремих форм власності, в самостійні юридичні інститути (право державної, колгоспно-кооперативної, особистої власності, а нині — приватної, колективної  [   6 ].

 В об'єктивному аспекті право  власності - сукупність правових  норм, що регулюють суспільні  відносини з володіння, користування  і розпорядження майном.

 Правовою основою закріплення  права власності в Україні є Конституція України, Цивільний кодекс України, та інші законодавчі й нормативні акти.

 Зокрема, не чинний на даний момент Закон України "Про власність"[17 ].

Отже, можна зробити  з усього вище сказаного, що право  власності має об’єктивний і суб’єктивний аспекти, які досліджуються багатьма вченими для бідьшого доповнення та розуміння даного поняття. Тож під правом власності в об’єктивному аспекті розуміють систему правових норм, що регулюють відносини власності [21, с.151].

 

 

 

 

 

 

1.4 Суб'єктивне визначення права власності

Суб'єктивне право  власності — це не абстракція. Воно наповнене своїм конкретним змістом. Загальноприйнято, що його зміст становлять правомочності власника: володіння, користування та розпорядження належним йому майном. Ці правомочності були сформульовані протягом багатовікового формування правової системи і дістали серед юристів назву "тріади". У правовій науці, проте, немає єдності щодо авторства такої тріади. Тривалий час вона вважалася дітищем римського приватного права. Ця думка була піддана сумніву деякими вченими, зокрема Є. О. Сухановим, який зазначав, що в римському приватному праві були закріплені дві правомочності (володіння, користування) як самостійні речові права, а третя (розпорядження) стала середньовічним "винаходом" коментаторів. Такі сумніви безпідставні, оскільки дослідники навели достатньо доказів про існування відомої тріади в римському приватному праві' [  16 ].

Суб’єктивне право – це забеспечена законом міра можливої поведінки суб’єкта щодо володіння над речами ( тобто надана особі можливість володарювати над певною річчю). Складовими суб'єктивного права є та сама «тріада», яка зазначалася вище, обто наступні правомочності: володіння, користування і розпорядження речами. Названі правомочності становлять юридично забезпечені можливості власника, вони належать йому доти, доки він залишається власником [ 21,с.151].

В Росії тріаду запропонував М. М. Сперанський і вперше вона знайшла  своє відображення у 1832 р. у ст. 420 ч. 1 т. 10 Зводу законів Російської імперії2. В цивільному законодавстві радянського періоду тріаду правомочностей також було безпосередньо законодавче закріплено, її було застосовано в законодавстві незалежної України, зокрема в Законі України "Про власність"3. Зазначені правомочності у тій чи іншій інтерпретації містяться у законодавстві більшості країн.