Власність і право власності

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.1 Фізичні і юридичні особи як суб’єкти

Вживаючи слово «суб’єкт», потрібно знати його сутність, про що ти говориш,і що те чи інше слово означає. В даному випадку, суб’єкти власності — це індивіди, фізичні особи, які в процесі відчуження—привласнення матеріальних благ і послуг можуть вступати між собою у відносини з цього приводу. Це, як правило, юридично самостійні, економічно відособлені учасники суспільного виробництва — окремі працівники, трудові колективи та державні установи і відомства (наприклад, армія, державні заповідники) тощо[ 15,с.79].

Всим суб’єктам права власності забезпечуються рівні умови здійснення їхніх прав. Але здійснюючи свої права, власник зобов'язаний не порушувати права, свободи, гідність інших осіб, та інтереси суспільства, що охороняються законом, не погіршувати природу, якість землі, води, інших об'єктів природи. Власник несе тягар утримання майна, що йому належить, а також ризик випадкового знищення чи випадкового пошкодження (псування) свого майна, якщо інше не передбачене договором чи законом[ 21,с.149].

До фізичних і юридичних  осіб, як суб'єктів права власності в Україні відносять:

 -  народ України, що являє собою єдине джерело державної влади в республіці та здійснює права власника через референдум, а також через Верховну Раду України та місцеві ради народних депутатів. Кожен громадянин, як частина народу, має право, за чинним законодавством України, користуватися природними об'єктами для задоволення особистих потреб;

- фізичних осіб, тобто громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства, які мають рівні майнові права, якщо інше не передбачено законодавчими актами України;

- юридичних осіб - трудові колективи державних підприємств, колективи орендарів, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства, господарські товариства, господарські об'єднання, професійні спілки, політичні партії та інші організації [  17 ].

Якщо конкретніше розглядати право власності юридичних осіб, слід зазначити, що поняття та основні ознаки юридичної особи розкриваються в Цивільному кодексі України: юридичними особами визнаються організації, які мають відокремлене майно, можуть від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав, нести обов’язки, бути позивачами і відповідачами в суді, арбітражному суді або третейському суді[2,c.215].

Фізичним  та юридичним особамналежить право  приватної власності. Ці суб'єкти цивільного права мають право володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном. У власності фізичних і юридичних осіб – суб'єктів права приватної власності може перебувати будь-яке майно, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть належати фізичним особам. Склад, кількість та вартість майна, яке може перебувати у власності цих суб’єктів не обмежується – крім випадків, якщо ці обмеження встановлюються законом[21,с.150].

За визначенням  Я.М.Шевченко юридична особа є “певним  структурним утворенням, спеціально розрахованим на те, щоб володіти, користуватися  і розпоряджатися майном, вступати в угоди в цивільному обороті  і мати своє обличчя у цьому обороті [20. с. 6-7 ].

Власність громадян створюється і примножується за рахунок іхніх доходів від участі в суспільному виробництві, від ведення власного господарства і доходів від коштів, що вкладені в кредитні установи, акції та інші цінні папери, надбання майна при успадкуванні та на інших засадах, передбачених в законі. Ця власність заснована на свободі особи в розпорядженні своїми здібностями до виробничої і творчої праці, виборі її форм і засобів звернення цих результатів на задоволення суспільних і особистих потреб.

 

 

 

 

 

 

2.2 Суб’єкти публічного права

Крім фізичних і юридичних  осіб, учасниками цивільних правовідносин  можуть виступати суб’єкти публічного права, які беруть участь і у відносинах щодо права власності майнового чи немайнового характеру.

Суб'єктами публічного права  можуть виступати: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні  громади, іноземні держави, тощо, які  мають цивільну правосуб'єктність, тобто здатність мати і здійснювати безпосередньо або через представника права та юридичні зобов'язання.

Склад учасників конкретного  цивільного правового відношення не є незмінним і може змінюватися  внаслідок правонаступництва. [2,c.9 ].

Усі суб'єкти права власності  є рівні перед законом. Конституція  України дану норму забезпечує ст. 13. Тобто законом встановленні і гарантовані рівні умови здійснення і захисту права власності. Разом із тим це не означає що має існувати однаковий правовий режим для всих форм власності. Іншим словом, хоча приватний власник і держава як суб'єкти права власності є рівними перед законом, але, обсяг призначення суб'єктивнихправ власності вказаних осіб, тощо,можуть відрізнятися у тому чи іншому конкретному випадку[2,с.207].

Держава має право  володіти, користуватися і розпоряжатися  своїм майном. Право власності держави поширюється на майно, у тому числі на грошові кошти, що їй належать. Від імені та в інтересах держави право власності здійснюють відповідні органи державної влади. Суб'єктами права власності на майно, передане державою створеним нею юридичним особам , є ці юридичні особи.

Територіальні громади  мають право володіти, користуватися  і розпоряджатися належним їм майном (право комунальної власності). Право  власності територіальної громади  поширюється на грошові кошти, які  їй належать. Від імені та в інтересах територіальної громадиправо власності здійснюють органи місцевого самоврядування. Суб'єктами права власності на майно, передане територіальною громадоюствореним нею юридичним особам, є ці юридичні особи [21,с.150].

3.1 Підстави набуття права власності

Підстави набуття права  власності — це передбачені законом  юридичні факти, за наявності яких особа  набуває майно, стає його власником.

Підстави набуття права  власності в науці цивільного права традиційно поділяють на первісні і похідні.

 Первісними підставами є такі, за яких право власності на річ виникає у суб'єкта вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ.

 До первісних способів набуття права власності належать: виготовлення або створення нової речі (виробництво); переробка речі (специфікація); привласнення загальнодоступних дарів природи; знахідка; скарб; бездоглядні домашні тварини; набуття права власності на річ за набувальною давністю, тобто по закінченні певного часу, особою, яка відкрито, добросовісно і безперервно володіла чужою річчю.

 Похідними підставами  набуття права власності вважаються  такі, за яких право власності  у суб'єкта виникає внаслідок  волевиявлення попереднього власника (купівля-продаж, поставка, контрактація, дарування, міна та інші договори  із передачі майна у власність, а також спадкування за заповітом).

 Особливим способом набуття права власності є приватизація державного майна [  19 ].

Загальні засади та підстави набуття права власностівизначає  глава 24ЦКУ (статті 328-345). Відповідно до неї підставами (способами) набуття права власності можуть бути будь-які обставини, не заборонені законом, оскільки розмаїття їх дуже велике: події (смерть спадкодавця), договори (купівля-продаж), юридичні вчинки (ивявлення скарбу), цивільні стани (перебування у шлюбі), а також юридична сукупність (заповіт і смерть спадкодавця) тощо, виникає проблема визначення їхнього співвідношення та взаємозв’язку, ієрархії, колізії, тощо[2,с.214].

Як уже зазначалося, що у цивілістиці зберігає значення поділ підстав набуття права власності на первинні та похідні, відомий ще з часів римського права. Як підставу такого поділу одні правознавці пропонують використовувати «критерій волі», інші – «критерій правонаступництва» . прихильники першої позиції до првинних відносять такі способи, за допомогою яких право власності виникає, незалежно від волі осіб, а до похідних – такі, коли воно виникаєз волі попереднього власника. Прихильники «критерію правонаступництва» до первинних відносять способи, де правонаступнитва немає, а до похідних – способи, що грунтуються на правонаступництві.

Проте більш вдалим видається  поділ підстав набуття права  власності на первинні і похідні  за допомогою врахування «обгрунтованості (базису) прав». Суть такого підходу полягає в тому, що «первинними» пропонується вважати такі способи набуття права власності, де права власника не грунтуються на правах інших осіб, а «похідними» - такі, що припускають, що право набувача грунтується на праві відчужувача речі [28,с.60-61].

До первинних підстав  набуття права власності відносять, зокрема, такі способи, передбачені ЦКУ: 1) виготовлення нової речі (ст.331); 2)переробка речі (ст. 332); 3)привласнення загальнодоступних дарів природи (ст. 333); 4)безхазяйна річ (статті 335, 344); 5) знахідка ( статті 337- 339); 6)бездоглядна домашня тварина ( статті 340 – 342); 7) скарб (ст. 343); 8)набувальна давність (ст. 344); 9) приватизація ( ст. 345).

Похідними підставами набуття  права власності є: 1) договір; 2) спадкування

[ 2, с.215-224].

На відміну від поділу підстав набуття права власності на первинні та похідні, котрий достатньо детально аналізується у кожному практично підручнику та посібнику з цивільного права, співвідношення спеціальних та універсальних підстав винекнення права власності у вітчизняній цивілістичній літературізалишається майже не дослідженим. Проблеми у дослідженні підстав виникнення права власності під таким кутом зору, як видається, значною мірою пов’язані з відсутностю чітких засад віднесення зазначених підстав до універсальних чи спеціальних.

На думку Харитонових, для визначення підстав класифікації у цьому випадку доцільно використати класичну дихотомію «публічне право – приватне право»,котра, як зазначалося, може використовуватися не лише стосовно права взагалі, а й для призначення питомої ваги «приватності» чи «публічності» в окремих інститутах цивільного права.

З урахуванням цього  критерію право власності, як інститут цивільного права України, має бути поділений на два визначальних види: 1) право приватної власності; 2) право  публічної власності.

Підсумовуючи вище викладене  можна дійти висновку, що право  власності виникає не взагалі , а у певній правовій формі, як право приватної власності і публічної власності. Цей поділ логічно зумовлює розділити підстави набуття права власності на спеціальні (лише певні види права власності) і загальні (будь-який вид права власності). Цей перелік має визначатися не лише нормами 24 і 25 статті ЦКУ, а також іншими нормами, де йдеться про підстави виникнення або трансформації права власності [28, с.62-66 ].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3.2 Причини припинення права власності

Підстави припинення права власності можуть бути поділені на дві групи. До першої належать випадки, коли припинення права власності у однієї особи передбачає водночас виникнення права власності у іншої, тобто виникає правонаступництво (наприклад, при продажу речі права продавця на річ переходять до покупця). До другої групи можна віднести випадки, коли право на річ припиняється внаслідок того, що річ знищена чи використана власником[19].

   Відповідно до  ст. 346 ЦК право власності припиняється  у разі:

   1) відчуження власником свого майна;

   2) відмови власника  від права власності;

   3) припинення права  власності на майно, яке за  законом не може належати цій  особі;

   4) знищення майна;

   5) викупу пам'яток  історії та культури;

   6) викупу земельної  ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю;

   7) викупу нерухомого  майна у зв'язку з викупом  з метою суспільної необхідності  земельної ділянки, на якій  воно розміщене;

   8) звернення стягнення  на майно за зобов'язаннями  власника;

   9) реквізиції;

   10) конфіскації;

   11) припинення юридичної особи чи смерті власника.

   Цей перелік  не є невичерпним.

   Підстави припинення  права власності можуть бути  поділені на:

   а) такі, що залежать  від волі власника;

   б) такі, що не залежать від волі власника[2,c227].

   До першої групи можна віднести правочини, укладені власником щодо відчуження свого майна (продаж, дарування, міна), відмову власника від своєї власності, знищення майна власником та ін.

   Другу групу  становлять, наприклад, випадки примусового  продажу або примусового вилучення майна, що передбачені законом (реквізиція, конфіскація), знищення майна власника іншою особою, загибель майна власника внаслідок стихійного лиха тощо[19].

Стосовно наведеного переліку слід зробити два зауваження.

По-перше, він не є вичерпним, адже згідно з ч.2 ст. 346 ЦКУ право власності може бути припинене в інших випадках, встановлених законом. Наприклад до таких випадків належить придбання майна проти волі власника добросовісним набувачем, смерть власника.

По-друге, найменування ст. 348 ЦКУ є неточним, оскільки, у багатьох випадкаходні й ті ж самі юридичні факти можуть одночасно бути підставами припинення права власності в однієї особи й підставами виникнення права власності в іншого суб’єкта. Наприклад, договір купівлі-продажу є підставою припинення власності у продавця і підставою виникнення права власності у покупця.

Отже у зазаначеній  нормі ЦКУ йдеться, як правило, не про припинення права власності  взагал і, а про припинення його у конкретного учасника цивільних відносин. З урахуванням цієї обставини підстави припинення права власності можуть бути умовно поділені на: 1) такі, що знищують право (у цьому випадку право власності знищується взагалі і перестає існувати стосовно певних речей); 2) такі, що передають право (у цьому разі право власності припиняється в одного і виникає в іншого учасника цивільних відносин)[28,с.64-65].