Функціональні принципи цивільного процесу

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Національний університет «Одеська юридична академія»

Івано-Франківський факультет

 

 

 

Кафедра цивільного права та

цивільного процесу

 

 

 

 

 

 

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

 

«Функціональні принципи цивільного процесу»

 

 

 

Виконав:

Студент групи ПР-__

___________________

(ПІП студента)

Науковий керівник:

___________________

(посада, ПІП керівника)

 

Здано на кафедру:

“___” ___________200___ р.

Реєстраційний номер _____

Захищено:

“___” ____________200___ р.

Оцінка:

________________________

 

 

 

 

 

 

 

Івано-Франківськ, 2012 

ЗМІСТ

Стор

ВСТУП……………………………………………………………………………..

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ І ЗНАЧЕННЯ ГАЛУЗЕВИХ (ФУНКЦІОНАЛЬНИХ) ПРИНЦИПІВ ЦИВІЛЬНО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА…………………….

РОЗДІЛ 2. ПРИНЦИПИ, ЩО ВИЗНАЧАЮТЬ ПРОЦЕСУАЛЬНУ ДІЯЛЬНІСТЬ СУДУ (ФУНКЦІОНАЛЬНІ)………………………………………

2.1.принцип диспозитивності у цивільному процесі…..………………….

2.2.принцип змагальності і його значення.………………………………...

2.3.принцип процесуальної  рівності сторін………………………………..

РОЗДІЛ 3. СИСТЕМА ПРИНЦИПІВ  ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУ ІНОЗЕМНИХ ДЕРЖАВ……………………………………………………………

ВИСНОВОКИ………………………………………………………………………

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………………

 

 

1. ПОНЯТТЯ І СИСТЕМА ПРИНЦИПІВ ЦИВІЛЬНО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА

 

У всіх сферах діяльності держави  і її органів завжди лежать певні  принципи. Саме принципи права лежать в основі будь-якої галузі права  та правової системи в цілому. Ще в Давньому Римі була відома сентенція: «Принцип є найважливіша частина  всього» (Ргіпсіріит езі роїіззіта).

Більшість вчених визнають значимість принципів цивільного процесуального права, однак є розбіжності в  розумінні їх сутності та переліку, їхньої класифікації.

Можна виділити дві основні  позиції:

1. доктринальний підхід. Принципи носять винятково доктри-нальний характер. Це означає, що вони не мають імперативності. У цьому випадку істотного значення набуває проблема тлумачення законодавства. До числа доктринальних принципів права відносять: «дозволено усе, що не заборонено», «усе, що не дозволено, заборонено», «суб'єктивному праву завжди відповідає юридичний обов'язок» і «усяке правопорушення припускає юридичну відповідальність». Доктринальний характер мають наступні принципи цивільного процесу: принцип об'єктивної істини; принцип процесуальної активності суду; принцип безпосередності й безперервності; принцип процесуальної економії;
2. позитивістський підхід. У його рамках правом вважається тільки те, що закріплено державою в офіційно визнаних джерелах права. У рамках континентальної системи права мова йде про фіксо-ваність у нормативно-правових актах. З позиції позитивістського підходу принципи — це керівні засади, виражені в нормативних актах і звернені до правозастосовувача та інших суб'єктів права. Це означає, що їхня головна риса — імперативність, що проявляється у відсутності можливості тлумачення, існує даний принцип чи ні, чіткої закріпленості в тексті нормативно-правових актів.

На нашу думку, принципами цивільного процесуального права є  ті вихідні положення, які закріплені в законах України. Все інше не є принципами цивільного процесуального права в правовому змісті та носить доктринальний характер, перебуває  не у сфері права, а у сфері  правосвідомості.

Принципи цивільного процесуального права — це закріплені в нормах цивільного процесуального права основні керівні положення (засади), що відображають специфіку, сутність і зміст даної галузі права.

Зміст цих принципів виражено і закріплено в Конституції України, Законі України «Про судоустрій України» і у відповідних нормах Цивільного процесуального кодексу України. Однак  кожен із принципів знаходить  своє закріплення й вираження, як правило, не в одній якійсь нормі права, а в ряді норм і процесуальних правил, які характеризують зміст даного принципу. Тому для того, щоб правильно зрозуміти зміст того або іншого принципу, потрібно проаналізувати всі правові норми, у яких відображаються основні керівні положення цивільного судочинства.

Значення принципів цивільного процесуального права багатоманітне. По-перше, вони служать відправними положеннями при тлумаченні процесуальних норм із недостатньо визначеним змістом, при подоланні прогалин у праві, дозволяють знайти правильне рішення того або іншого процесуального питання, якщо в чинному законодавстві немає відповідної норми. По-друге, принципи є орієнтиром у нормотворчій діяльності. Вони визначають основні напрямки, перспективи розвитку цивільного процесу, служать головним критерієм оцінки обґрунтованості пропозицій про зміну й доповнення цивільного процесуального законодавства.

До критеріїв встановлення принципів цивільного процесу варто залучити наступні ознаки, які повинні проявлятися сукупно:

1. принцип виражено у нормах (одноособових або ряді норм) діючого права;
2. принцип має основне значення для цивільного процесу, визначає його першорядні риси;
3. принцип повинен мати пряме відношення до цивільно-процесуальної діяльності;
4. принцип повинен мати загальнопроцесуальний характер,тобто містити директиви поведінки у всіх стадіях і формах цивільного процесу;
5. принцип завжди містить у собі певний політичний зміст, виражаючи ідеї держави у сфері здійснення правосуддя по цивільних справах;
6. принцип завжди визначає типові та переважні риси цивільного судочинства, допускаючи деякі виключення, які вже не можуть бути названі принципом;
7. принципи повинні визначити такі риси цивільного судочинства, які не мають очевидного, банального характеру, але являють собою альтернативу можливим і відомим з історії рішенням;
8. зміст принципів становить ступінь спільності, характер логічного зв'язку з одиничними нормами цивільного процесу.

В силу особливого значення принципи цивільного процесу підлягають обов'язковому точному дотриманню при  розгляді конкретної справи. Всякий відступ  від принципів розглядається  як істотне порушення закону.

З розвитком і становленням цивільного процесуального права в  нових політичних і соціально-економічних  умовах принципи як правові ідеї будуть набувати нового значення. Принципи —  це не застиглі аксіоми, а основи, що виражають найбільш загальні риси цивільного процесу.

Як справедливо відзначав  Ф. Енгельс: «Принципи — не вихідний пункт дослідження, а його заключний  результат; принципи не застосовуються до природи та до людської історії, а абстрагуються від них, не природа та людство погоджуються із принципами, а навпаки, принципи вірні лише остільки, оскільки вони відповідають природі та історії»'.

Класифікація принципів цивільного процесуального права можлива на різних підставах. Як критерії такого роду класифікації в науці називають різні ознаки.

Так, за характером нормативного джерела, у якому закріплений конкретний принцип, можна виділити конституційні принципи цивільного процесуального права й принципи цивільного судочинства, які закріплені галузевим законодавством.

Використовуючи як критерій джерело закріплення, деякі автори виділяють три групи принципів:

1. конституційні принципи, продубльовані в ЦПК (принцип здійснення правосуддя тільки судом; принцип рівності всіх перед законом і судом; принцип незалежності суддів; принцип державної мови судочинства та ін.);
2. конституційні принципи, не продубльовані в ЦПК (принцип недоторканності приватного життя; принцип гарантованості судового захисту прав і свобод; принцип доступності кваліфікованої юридичної допомоги та ін.);
3. галузеві принципи цивільного процесуального права, що знайшли відбиття в ЦПК (принцип поєднання одноособового й колегіального розгляду цивільних справ; принцип процесуальної рівності сторін; принцип застосування аналогії закону та аналогії права; принцип обов'язковості судових ухвал).

Залежно від того, відповідні принципи діють в одній або декількох галузях права, існує їх розподіл на:

1. загальноправові — діють в усіх без винятку галузях права, наприклад законність;
2. міжгалузеві — закріплені в нормах декількох галузей права, як правило, близьких за характером. Сюди відносять практично всі принципи судоустрою, які закріплені в ЦПК і ГПК, наприклад, гласність судового розгляду;
3. галузеві — закріплені в нормах тільки однієї конкретної галузі права;
4. принципи окремих інститутів цивільного процесуального права, наприклад принципи інституту доказів.

За об'єктом регулювання принципи цивільного процесу можна розбити на наступні дві групи:

1. принципи організації правосуддя (судоустрою);
2. принципи, що визначають процесуальну діяльність суду (функціональні або судочинства).

У першу групу входять: принцип здійснення правосуддя тільки судом, одноособовий і колегіальний розгляд справ, незалежність суддів і підпорядкування їх тільки закону, національна мова судочинства, рівність учасників господарського процесу  перед законом і судом, гласність  судового розгляду.

Другу групу становлять принципи: диспозитивності, змагальності, процесуальної  рівності сторін, усності, безпосередності  й безперервності, принцип оперативності.

Відповідно до глави 2 Закону України «Про судоустрій України», суд здійснює правосуддя на принципах: 1) здійснення правосуддя винятково судами; 2) права на судовий захист; 3) рівності перед законом і судом; 4) правової допомоги при вирішенні справ у судах; 5) гласності судового процесу; 6) мови судочинства; 7) обов'язковості судових рішень; 8) права на оскарження судового рішення; 9) колегіального й одноособового розгляду справ; 10) самостійності судів і незалежності суддів; 11) недоторканності суддів; 12) незмінюваності суддів; 13) суддівського самоврядування.

Всі принципи цивільного процесуального права у своїй сукупності становлять взаємозалежну й взаємообумовлену систему, що являє собою певне  цілісне утворення, при цьому  кожний із принципів послідовно розкриває  зміст галузі права в цілому. У  той же час варто зазначити, що будь-яка класифікація носить умовний  характер і має скоріше не практичне, а науково-пізнавальне значення. 

1. ПРИНЦИПИ, ЩО ВИЗНАЧАЮТЬ ПРОЦЕСУАЛЬНУ ДІЯЛЬНІСТЬ СУДУ (ФУНКЦІОНАЛЬНІ):
2. 2.1.принцип диспозитивності

Принцип диспозитивності є загальновизнаним у процесуальній науці принципомцивільного судочинства, відповідно до якого цивільні справи, за загальним правилом, порушуються, розвиваються,  змінюються,  переходять із однієї стадії процесу в іншу і припиняються під впливом, головним чином, ініціативи осіб, які беруть участь у справі. Важливе місце принципу диспозитивності врегулюванні процесуальних відносин обумовлює певну увагу до нього в науці цивільного процесуального права. Так, дослідженням юридичної природи принципу диспозитивності останнім часом займалися такі вітчизняні вчені, як А.В. Андрушко, В.А. Кройтор, В.І. Тертишніков, М.Й. Штефан, О.В. Шуте-нко та ін. Однак, незважаючи на це, у науковій процесуальній літературі дотепер існують різноманітні погляди на поняття принципу диспозитивності.

Принцип, як слушно зазначає О.Ф. Воронов, це – головна, загальна норма галузі права, без чіткого формулювання якої вона не буде виконувати покладені на неї функції [1, с.239].  Однак у процесуальній літературі на цей час не існує виразних критеріїв визначення принципу диспозитивності цивільногопроцесуального права.

Численні автори формулюють принцип диспозитивності як правило,  відповідно доякого суб’єкти цивільного процесуальногоправа можуть вільно розпоряджатися своїми матеріальними й процесуальними правами йзасобами судового захисту при активному сприянні в здійсненні ними цих прав з боку суду, прокуратури, державних органів і громадських організацій («теорія розпорядження») [2, 3]. Наголошуючи при цьому, що основу принципу диспозитивності становлять можливість всіх заінтересованих осіб (позивача, відповідача, третіх осіб, представни ківсторін та інших учасників процесу) вільно, за своїм розсудом упорядковувати свої відносини [4, с.34].

У вітчизняній літературі принцип диспозитивності також визначається по-різному. Так, М.Й. Штефан пропонує наступне визначення: диспозитивність (від лат. Dispono – розпоряджаюся) полягає в наданій заінтересованим особам, які беруть участь у справі (статті 5, 98 ЦПК), можливості вільно розпоряджатисяними, виконуючи процесуальні дії, спрямовані на порушення, розвиток і припиненнясправи в суді, а також використовувати інші процесуальні засоби з метою захисту суб’єктивних майнових і особистих немайнових прав і охоронюваних законом інтересів, державних і громадських інтересів [5, c.51].

Принцип диспозитивності  в цивільному процесі відповідно до визначення В.А. Кройтора – це закріплення в нормах цивільногопроцесуального права положення про можливості осіб, що беруть участь у справі, розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами, а також засобами їх захисту, які активно впливають на виникнення, рух та закінчення цивільного процесу з метою захисту своїх прав та охоронюваних законом інтересів [6, c.41].

В.І. Тертишніков визначає диспозитивність як можливість вільно розпоряджатисясвоїми суб’єктивними матеріальними і процесуальними правами [7,  .23].  а поглядА.В. Андрушко, принцип диспозитивності – це нормативно-керівна засада цивільного процесуального права, яка закріплює вільне, на свій розсуд здійснення і розпорядження юридично заінтересованими особами матеріальними правами щодо предмета спору, процесуальними засобами захисту порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу,  що спрямовані на розвиток, зміну або припинення розгляду цивільної справи в суді в межах дозволених законом й у встановленому процесуальному порядку [8, с.182].