Функціональні принципи цивільного процесу

Отже, у цивільному процесі  матеріальні права здійснюються за допомогою процесуальних засобів, у процесуальній формі. Таким  чином, на підставі вищевикладеного  представляється можливим визначити  наступне поняття принципу диспозитивності  процесуального права -  це основна  ідея,  що виражає свободу учасників  процесу,  які мають у справі матеріально-правовий та процесуальний  інтерес, здійснювати свої матеріальні  права для захисту суб’єктивних праві охоронюваних законом інтересів засобами, встановленими цивільним процесуальним законодавством. Саме це визначення, на наш погляд, найбільш повно розкриває сутність принципу диспозитивності, що полягає в обумовленості судового захисту охоронюваного законом інтересу волею матеріально зацікавленої особи, а при пороках її волі -  волею інших осіб, зазначених у законі зі збереженням непорушного авторитету судової влади і принципу незалежності суддів і підпорядкування їх тільки закону.  Таке розуміння данного принципу дозволить більш ефективно реалізовувати права суб’єктів цивільного судочинства та уникнути їх порушення.

ЛІТЕРАТУРА

1. Воронов А. Ф. Принципы  гражданского процесса:  прошлое,  настоящее,  будущее / А. Ф.  Воронов.  –  М. :  Издательский Дом  «Городец», 2009. – 496 с. 

2. Поляков И. Н. Принцип  диспозитивности в деятельности  судебных юрисдикционных органов,  рассматривающих гражданские дела :  автореф.  дис. на соискание  науч.  степени канд. юрид. наук / И.  Н. Поляков. – М., 1977.

3.  Советский гражданский  процесс /  под ред.  Н.  А.  Чечиной и Д.  М.  Чечота. –   Л., 1984. – 424 с. 

4.  Чорнооченко С.  І.  Цивільний процесс України : навчальний  посібник / С. І. Чорнооченко. –  К. :  Центр навчальної літератури, 2004. – 308 с. 

5. Штефан М. Й. Цивільний  процес : підруч. для. юрид. спеціальностей  вищих закладів освіти /  М.  Й.  Штефан. –  К. :  Ін Юре, 2005. – 608 с. 

6.  Кройтор В.  А.  Гражданский процесс : учеб. пособие  для подготовки к зачету и  экзамену / В. А. Кройтор. - Изд. 3-е,  перераб. идоп. – Х. : Эспада, 2006. –  240 с. 

7.  Тертышников В.  И.  Основы гражданского судопроизводства  Украины / В. И. Тертышников.  – Х. : Издатель СПД ФЛ Вапнярчук  Н.Н., 2006. – 256 с. 

8.  Андрушко А. В.  Принцип диспозитивності цивільного  процесуального права України:  дис. …  кандидата юрид.  наук : 12.00.03 / Андрушко Анатолій Васильович. – К., 2002. – 201 с. 

9.  Цивільний процес  України:  академічний курс : підручник  [для студ. юрид.  спец.

вищ. навч. закл.] ; за ред. С. Я. Фурси. – К. : Видавець Фурса С.Я., 2009. – 848 с.

10. Плешанов А. Г. Диспозитивное  началов сфере гражданской юрисдикции: проблемы теории и практики / А.  Г. Плешанов. – М. : НОРМА, 2002. –  352 с. 

11.  Гурвич М.  А.  Структура  и движение гражданского процессуального  правоотношения / М. А. Гурвич // Вопросы  науки советского гражданского  процессуального права. Труды  ВЮЗИ. – 1975. – Т. 38. – С. 3–34.

12. Гражданское судопроизводство : учеб. пособие / под ред. В.  М. Семенова. – Свердловск, 1974. –  323 с. 

13. Гукасян Р. Е. Проблема  интереса в советском гражданском  процессуальном праве /  Р.  Е.  Гукасян. –  Саратов :  Приволжское книжное издательство, 1970. – 190 с. 

14. Полянская Н. Ю. Реализация  принципа диспозитивности в механизме  гражданского процессуального регулирования:  дисс. …  кандидата юрид. наук : 12.00.15 / Полянская Наталья Юрьевна.  – М., 2006. – 197 с. 

15. Бортнік О. Г. Мирова  угода у цивільному судочинстві:  дис. …  кандидата юрид.  наук : 12.00.03 / Бортнік Оксана Григорівна. – Х., 2007. – 189 с. 

16. Кройтор В. А. Проблеми  взаємодії диспозитивних засад  та активності суду при здійсненні  цивільного судочинства в Україні  / В. А. Кройтор // Ученые записки  Таврического национального университета  им. В. И. Вернадского.  Серия   «Юридические науки». – 2009. –  Т. 22 (61). – № 1. – С. 135–141.

17.  Тимошевська І.  П.  Принцип диспозитивності та участь  у цивільному процесі органів  і осіб,  яким законом надано  право захищати інтереси інших  осіб / І. П. Тимошевська // Серія:  Право. Випуск № 1 (5). – 2009. –  С. 67–73.

18.  Моисеев С.  В.  Принцип диспозитивности арбитражного  процесса  (понятие и отдельные  распорядительные действия в  суде первой инстанции) /  С.  В.  Моисеев. –  М. : Издательский  дом «Городец», 2008. – 192 с. 

19.  Цивільний кодекс  України :  від16.01.2003 р. // ВВР України.  – 2003. – № 40– 44. – Ст. 356.

20. Конституція України  : від 28.06.1996 р. (з наст.  змінами  і доповненнями) //  ВВР України.  – 1996. – № 30. – Ст. 141.

2.2.принцип змагальності

Уперше за всю історію  України в її основному документі  — Конституції України ст. 129 визначені основні засади судочинства [1]. За своєю юридичною сутністю основні засади судочинства — це його конституційні, міжгалузеві принципи, які мають фундаментальний характер для різних видів судочинства: цивільного, кримінального, адміністративного, у господарських справах.

Зазначаючи у ч. 4 ст. 129 Основного Закону держави, що законом можуть бути визнані й інші засади судочинства, конституцієдавець таким чином закріпив норму про те, що засадами судочинства можуть бути лише ті, що передбачені законом. Усі інші ідеї, навіть високоморальні, надзвичайно важливі, але не закріплені в законі, не можуть бути керівними, обов´язковими для виконання.

За словами українського правознавця В. Тертишника, знання засад судочинства сприяє правильному розумінню змісту інших правових норм [2].

Усі засади судочинства у  межах цілісної системи органічно  й нерозривно пов’язані як з усією  системою, так і з рештою засад, взаємодіють між собою і порушення  будь-якої з них призводить, як правило, до порушення інших засад і тим самим до порушення законності при провадженні у справі загалом. За твердженням професора В. Маляренка, недодержання хоча б однієї із засад кримінального судочинства тягне за собою скасування постановлених у справі рішень.

Такої ж думки дотримуються і відомі правознавці В. Комаров  та Н. Сібільова, які стверджують, що при здійсненні судочинства конституційні  засади не допускають ніяких винятків, їм притаманна найбільша стабільність. Невиконання приписів процесуальних норм, що містяться у процесуальному законодавстві та ґрунтуються на конституційних засадах судочинства, визнається безумовною підставою скасування судових рішень і пов´язується з суттєвим порушенням судових процедур, які здебільшого не сумісні з правом на судовий захист та унеможливлюють належну його реалізацію [3].

У 1996 р. змагальність сторін у судовому процесі, як одна із основних засад судочинства, отримала конституційне закріплення, хоча термін «змагальність сторін» привертав увагу багатьох вчених-процесуалістів і раніше. Однак, незважаючи на те, що цей принцип загальновідомий, виникає потреба в його ґрунтовному дослідженні з метою більш повного з´ясування змісту цього поняття.

Тому актуальними сьогодні виявилися слова відомого російського юриста і громадського діяча К. Победоносцева, який наприкінці XIX ст. писав, що у нас у багатьох випадках зовсім забулось поняття про те, що суд є змаганням двох сторін і що неможливо задовольнити одну сторону, не вислухавши другої. Яким би простим не здавалося це поняття, воно не було присутнім у свідомості багатьох суддів, яким би беззаперечним не було це правило, воно порушувалось щоденно і несвідомо, і тому судове рішення нерідко набувало вигляду випадкової дії й тягнуло за собою нові непорозуміння. Оживити у свідомості названу корінну засаду будь-якого суду і поставити її так, щоб вона і на майбутнє була непорушною, щоб складала абетку правосуддя, без якої не можна зробити і кроку, — вже це одне становить для нас значний набуток [4].

Європейський суд з  прав людини у Регламенті Суду опосередковано говорить про свій судовий процес як про процес, побудований на принципах змагальності.

Це випливає з того, що суть принципу змагальності сторін у судовому процесі у своєму звичному уявленні полягає в тому, що правовий спір ведуть між собою дві сторони — позивач і відповідач у цивільних правовідносинах та обвинувачення і захист у кримінальних. За результатами такого спору суд має зробити у відповідних судових актах офіційні висновки про те, що стверджуване стороною на підтримання своєї позиції є більш імовірним, аніж заперечення цього.

Принцип змагальності сторін найбільше реалізовано у цивільному судовому процесі, де домінуюча роль держави порівняно з кримінальним процесом є набагато меншою, з огляду на особливості правовідносин між суб´єктами цивільних відносин, а не на прагнення держави чи суспільства, як залишкова ознака ленінського вчення про посилення впливу держави в «приватноправові відносини», у цивільні справи [5]. Тому цей принцип вважається безпроблемним і без особливих труднощів аналізувався в науковій та навчальній літературі радянської та пострадянської доби [6]. Однак необхідно також взяти до уваги, що законодавчого визначення терміна «змагальність» не існує.

Змагальністю, як вважає професор М. Штефан, визначається весь процес відбору, подання, витребування, залучення тощо фактичного матеріалу, необхідного для вирішення судом справи. Встановлюються форми, методи і способи дослідження цього матеріалу, процесуальна діяльність суб´єктів доказування, її послідовність і правові наслідки. Утвердження своїх міркувань і оспорювання доказів, міркувань та заперечень другої сторони визначають зовнішню форму цивільного процесу, надаючи йому змагального вигляду — боротьби, змагання сторін перед судом. Отже, змагальність характеризується широкою можливістю сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, визначати і використовувати в доказовій діяльності передбачені Цивільним процесуальним кодексом необхідні процесуальні засоби, фактичні дані й докази, що їх підтверджують [7].

За ствердженням російського  науковця, професора А. Клейнмана змагальністю є те, що: а) кожна особа, яка бере участь у справі, має право давати пояснення, заперечення, заявляти клопотання, доводити свою правоту шляхом надання суду доказів, висловлювати судження по суті справи; б) прокурор має право доводити обставини справи та надавати суду висновки як з окремих питань, так і по суті справи; в) суд має право збирати докази за своєю ініціативою з метою встановлення об´єктивної істини [8].

Правознавець В. Семенов  заперечує наявність принципу змагальності як самостійного принципу цивільного судочинства. Він вважає, що у цивільному процесі існує принцип процесуальної рівності сторін в умовах змагальної форми судочинства, суть якого полягає в зумовлених законом рівних можливостях сторін реально використовувати процесуальні засоби захисту своїх прав й інтересів у змагальних умовах у порядку процесуальної діяльності [9].

На думку професора  В. Півненка, змагальність — не засада кримінального судочинства, а лише гарантія реалізації принципу всебічного, повного і об´єктивного дослідження справи у суді [10].

Професор І. Марочкін говорить, що змагальність у судовому процесі  вимагає, щоб суб´єкти обвинувачення й захисту, цивільний позивач і цивільний відповідач мали однакову можливість переконати суд у своїй правоті [11].

Погоджуючись із такою  думкою, вважаємо, що говорити про однакову можливість обвинувачення і захисту  щодо переконання суду у своїй  правоті можна лише на стадії судового кримінального процесу, оскільки можливості, наприклад, на досудовій стадії кримінального процесу, зокрема, у збиранні доказів, у обвинувачення і в захисту різні. Це зумовлено тим, що в ролі обвинувача завжди виступає держава, тоді як у ролі захисника виступає, у кращому випадку, громадська організація в особі адвоката. Тому можна говорити про змагальність обвинувачення і захисту в повному розумінні цього слова лише в судовому процесі. Для підтвердження цієї тези ми посилаємося на ст. 16´ Кримінально-процесуального кодексу України (КПК), в якій зазначено, що розгляд справ у судах відбувається на засадах змагальності [12].

Ні про яку змагальність на стадіях досудового слідства у  цій статті не йдеться. З огляду на це, не регламентований законодавцем і не виключений до прав сторін процес відбору (збирання) доказів на засадах змагальності. Так, згідно з положеннями ч. 5 ст. 114 КПК, постанови слідчого (сторони обвинувачення), винесені відповідно до закону у кримінальній справі, яка перебуває в його провадженні, є обов´язковими для виконання усіма підприємствами, установами і організаціями, посадовими особами і громадянами.

Щодо сторони захисту, то ми можемо звернутися лише до Закону України «Про адвокатуру» [13]. Але він не передбачає обов´язковості для юридичних чи фізичних осіб виконувати будь-які запити адвоката, хіба що за винятком отримання відповідей від посадових осіб.

Не можна порівнювати  права особи, яка перебуває під вартою, ні фактично, ні юридично з правами сторони обвинувачення, яка виконує функцію кримінального переслідування, є представником влади та відповідає за хід і результати боротьби зі злочинністю, хоча на практиці на стадії досудового слідства функції обвинувачення і функції захисту виконує одна й та ж особа.

Так, частина 1 ст. 22 КПК зобов´язує прокурора, слідчого і особу, яка провадить дізнання, вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного і об´єктивного дослідження обставин справи, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують обвинуваченого, а також обставини, що пом´якшують і обтяжують його відповідальність. Але ж загальновідомо, що пошук доказів та виявлення обставин, що виправдовують обвинуваченого чи пом´якшують його вину, належать до компетенції захисту. Виконання однією особою функцій обвинувачення і захисту завжди дає суб´єктивний результат, тим більше що, наприклад, прокурор, здійснюючи нагляд, вживає заходів до узгодження дій правоохоронних органів у боротьбі зі злочинністю [14], тобто прокурор, координуючи роботу досудового слідства нормами законодавства, поставлений у такі межі, що вся його діяльність спрямована на одну мету — боротьбу зі злочинністю, за що він несе персональну відповідальність. Тому можливі випадки, коли виправдовувальні або пом´якшувальні обставини просто ігнорують або ж приховують.