Функціональні принципи цивільного процесу

Наведена подвійна природа  принципу рівності не означає, що принцип  рівності перед законом та судом  поділяється на два. Навпаки, таке формулювання більш повно розкриває природу  єдиного принципу і включає в  себе механізм забезпечення рівності як на рівні застосування норм закону, так і на рівні вирішення справи у суді.

Щоб визначити правову  природу принципу рівності у цивільному процесі спочатку спробуємо з’ясувати  місце цього принципу у системі  права.

Можна погодитися з А. Колодієм, який відносить принцип рівності перед законом і судом до загальноюридичних принципів (Колодій А.М. Принципи права України. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – С. 40-57). У його роботі наголошується, що саме юридичні принципи виражають специфічні властивості права і забезпечують оптимальне використання права в регулюванні й охороні суспільних відносин. Але така позиція не є однозначною в юридичній літературі. Наприклад, М. Штефан відносить принцип рівності до галузевих принципів, тобто до принципів цивільного процесуального права (Штефан М.Й. Цивільний процес. – К.: Ін Юре, 1997. – С. 29). Він поділяє всі принципи цивільного процесуального права на принципи, що закріплені Конституцією України, і принципи, які закріплені законодавством про судочинство (принцип рівності, відповідно, належить до першої групи).

Уявляється, що принцип рівності у цивільному процесі належить до загальноправових, а тому за своєю  природою він є міжгалузевим.

Інші галузі права, зокрема  процесуальні, також оперують принципом  рівності. Це цілком природно, позаяк сутність права як соціального феномена полягає  у зрівнюванні фактично нерівних суб’єктів. Таке зрівнювання досягається за рахунок того, що суттєвою для права виступає лише одна чи кілька ознак суб’єктів, а решта правового значення не мають. Отже, принцип рівності є “найбільш правовим” принципом з усіх інших, які слугують лише його реальному здійсненню та наповненню, а заперечення принципу рівності є запереченням самої сутності права.

Таким чином, принцип рівності у цивільному процесі є фундаментальним  принципом галузі цивільного процесуального права, та, водночас, важливим загальноправовим принципом.

Зважаючи на глибину правової природи принципу рівності, вбачається, що найбільш близьким за походженням  до нього є загальноправовий принцип  справедливості, позаяк не може бути справедливості без рівності, а правову рівність не можна побудувати без справедливості. Отже, за своєю правовою природою принцип  рівності у цивільному процесі є  ще і проявом загальноправового  принципу справедливості і перебуває  з ним у нерозривному двоєдиному зв’язку.

Фундаментальність правової природи принципу рівності у цивільному процесі виявляється ще в одному аспекті, а саме – в інституті  цивільної процесуальної правоздатності. Це пов’язано з тим, що цивільна процесуальна правоздатність є закріпленням за суб’єктами цивільного процесу (як потенційними, так і реальними) однакової можливості звертатися до суду за захистом свого порушеного права незважаючи на реальну (фактичну) можливість самостійно захистити своє порушене право. А оскільки принцип рівності у цивільному процесі передбачає формальну однаковість суб’єктів процесу, то інститут цивільної процесуальної дієздатності за своєю правовою природою є логічним продовженням принципу процесуальної рівності, позаяк має спільну з ним правову природу.

Отже, принцип рівності можна  розглядати як: загальний, а тому позапроцесуальний  принцип права; процесуальний принцип  права.

Таке двоєдине розуміння  означеного принципу пов’язано з  тим, що він стосується як можливості звернення особи до суду за захистом свого порушеного права, тобто можливості порушити цивільний процес, так і  правового становища такої особи у цивільному процесі – ставлення до неї закону і суду. Отже, можна говорити, що можливість особи отримати судовий захист свого порушеного права (а відтак – принцип рівності перед законом і судом) є принципом, який має публічно-правову природу.

Водночас, не слід забувати і про ще один суттєвий аспект розуміння  принципу рівності у цивільному процесі, а саме: процесуальну рівність однієї сторони щодо іншої, тобто заперечення (відсутність) владного впливу однієї сторони на іншу. А тому з цього  погляду принцип процесуальної  рівності сторін можна розглядати також як принцип, що має приватноправову природу і є суто процесуальним принципом.

Отже, принцип рівності у  цивільному процесі (і поза його межами) за своєю правовою природою є змішаним принципом, який має подвійну публічно-приватну правову природу.

Зважаючи на викладене, можна  дійти певних висновків щодо дослідження  та визначення правової природи принципу рівності у цивільному процесі:

Принцип рівності у цивільному процесі є фундаментальним загальноправовим принципом, в якому відображається сутність права як інструмента досягнення формальної рівності фактично нерівних суб’єктів з метою надання  їм формально однакових можливостей  для здійснення своїх однакових  прав та обов’язків.

Принцип рівності у цивільному процесі має подвійну правову  природу як з погляду належності одночасно до загальноправових, так  і суто галузевих принципів права.

Принцип рівності у цивільному процесі розкладається на дві  складові – рівність перед законом  і рівність перед судом, однак, це не означає, що даний принцип розпадається на два підпринципи, а говорить про  те, що він ураховує подвійність  відносин, які мають місце у  цивільному процесі, а саме – матеріальних відносин, які існують між сторонами  цивільного процесу, та процесуальних  відносин, які існують між сторонами  та судом.

Правова природа принципу рівності у цивільному процесі має  ще один подвійний аспект, який свідчить про його фундаментальність, – цей  принцип знаходиться на межі публічного та приватного права, а тому має змішану правову природу.

За своєю правовою природою принцип рівності у цивільному процесі  є невід’ємним від цивільного процесу, позаяк перебуває у нерозривному генетичному зв’язку з інститутом цивільної процесуальної правоздатності, а остання є невідчужуваною у  суб’єктів права.

Принцип процесуальної рівноправності сторін (далі – принцип рівноправності сторін) у науковій юридичній літературі належить до спеціального галузевого принципу цивільно-процесуального права. Варто зауважити, що питання визначення принципів цивільного процесуального права та їх класифікації по-різному вирішується в спеціальній літературі.

Принцип рівноправності сторін у цивільному процесі М. Треушніков визначає як таке нормативно-керівний початок, який забезпечує сторонам рівне процесуальне становище перед судом під час здійснення правосуддя (Букина В.С., Треушников М.К. Основные принципы гражданского процесса. – М.: 2000. – С. 121). Цей принцип закріплює рівні можливості реалізації і захисту прав сторін у цивільному процесі, які виключають будь-які переваги щодо цього однієї сторони перед іншою, одних учасників у справі перед іншими.

Принцип рівноправності сторін належить до специфічних (функціональних) принципів цивільного процесу, який характеризує діяльність судів із розгляду і вирішення цивільних справ  та базується на загальноправовому  принципі рівності громадян та юридичних  осіб перед законом і судом (Резниченко И.Л. Функциональные принципы гражданского процесса (правовые и психологические  аспекты) // Автореферат диссертации  на соиск. степени д-ра юридических  наук, ВЮЗИ. – М.: 1989. – С. 15-19).

Наявність у цивільному процесі  принципу процесуальної рівноправності сторін і його закріплення в нормах цивільного процесуального права обумовлено не лише проявом загальноправового  принципу рівності громадян перед законом  і судом при здійсненні правосуддя в цивільних справах, але й  самостійністю і рівним положенням суб’єктів у цивільних, сімейних та інших приватноправових правовідносинах, які становлять предмет судової діяльності в цивільному процесі (Семенов В.М. Специфические отраслевые принципы советского гражданского процессуального права. Сборник ученых трудов Свердловского юридического института. Вып. 3. – Свердловск, 1964. – С. 233).

Як зазначає В. Семенов, принцип процесуальної рівноправності сторін притаманний тільки цивільному процесуальному праву і в ньому перехрещуються дві лінії взаємообумовлюваних чинників: з одного боку – рівність сторін цивільного правовідношення, яке базується на рівності майнових відносин та економічного обороту, а з іншого – конституційна рівність як елемент демократії, втілений у вже згаданому загальноправовому принципі рівності всіх громадян перед законом і судом. Далі В. Семенов зауважує, що принцип процесуальної рівноправності сторін у цивільному процесі важливий також тим, що він, по перше, передбачає і відображає весь обсяг процесуальних повноважень сторін, а по друге, – визначає положення сторін у процесі, визначає значною мірою загальний механізм позовного провадження загалом та в його розвитку (Семенов В.М. Специфические отраслевые принципы советского гражданского процессуального права. Сборник ученых трудов Свердловского юридического института. Вып. 3. – Свердловск, 1964. – С. 233-239).

Такий підхід відбиває два  напрями вивчення принципу рівноправності сторін у спеціальній теоретичній  літературі:

1. вивчення зв’язків, спільних і відмінних ознак галузевого принципу рівноправності сторін та загальноправового принципу рівності перед законом і судом;
2. вивчення зв’язків і відмінних рис принципу цивільного процесуального права рівноправності сторін та принципу цивільного права рівності учасників цивільних правовідносин.

З огляду на другий напрям в  юридичній літературі зазначалось, що неправильно було б вважати, що принцип рівноправності сторін у  цивільному судочинстві обумовлений  лише принципом рівності учасників  цивільних правовідносин (Грамба И.З. О связи принципов равенства сторон гражданских материальных и процессуальных отношений // Проблемы совершенствования гражданского и уголовно-процессуального законодательства в свете решений XXV съезда КПСС и Конституции СССР. Гражданско-правовые науки. – Вильнюс, 1979. – С. 142).

Слід ураховувати також  і те, що принцип процесуальної  рівноправності сторін становить обов’язкову  основу під час розгляду будь-якого  цивільного спору в суді, зокрема, спору про факт в особливому провадженні, позаяк, як наголошувалося, цей принцип  органічно притаманний цивільному процесуальному праву і є складовою  його методу. Тому, наприклад, незважаючи на нерівність правового положення  учасників адміністративних правовідносин (відносини владного підпорядкування), у цивільному процесі такі владні засади регулювання правовідносин  нівелюються. Названі особи наділяються  рівними можливостями обстоювати правомірність  своєї позиції.

Безумовно, найбільш повно  принцип процесуальної рівноправності сторін виявляється в позовному  провадженні, позаяк для позовної форми  захисту цивільних прав характерно таке:

– Наявність правової вимоги, що випливає з порушеного чи оспорюваного права та підлягає розгляду на підставах  і в порядку, встановленому спеціальним  законом. Така правова вимога кореспондується  праву громадян на позов, а право  громадян на позов є найбільш яскравим вираженням реалізації принципу диспозитивності. Причому принцип диспозитивності  притаманний як цивільному праву (в  такому випадку право на позов  є складовою цивільного права  на захист порушеного цивільного права  чи законного інтересу), так і  цивільному процесуальному праву. А  томупринцип диспозитивності є  важливим і необхідним для врегулювання правовідносин у цивільному процесі, адже він забезпечує умови для  реалізації принципу рівноправності сторін у цивільному процесі.

– Наявність спору про  право: сам факт того, що між сторонами є спір про цивільне право, конфлікт законних інтересів зумовлює обов’язок суду в рівній мірі захистити законні права кожної зі сторін. З огляду на це процесуальний закон має закріпити на рівні окремих норм принцип рівноправності сторін та механізм його реалізації, а суд має контролювати дотримання таких норм закону.

– Наявність двох сторін із протилежними юридичними інтересами, яким надані широкі можливості захисту  своїх прав і законних інтересів  у конкретному цивільному спорі  зумовлює формування в цивільному процесуальному законі рівного обсягу повноважень  сторін. Взаємозумовленість повноважень  сторін полягає у наданні одній  стороні в цивільній справі такого обсягу процесуальних прав, який би унеможливив зловживання процесуальними правами іншою стороною.

Принцип процесуальної рівноправності сторін забезпечується змагальною формою судочинства, яка надає їм можливість в рівній мірі “змагатись” перед  судом, особливо на стадії судового розгляду і вирішення справи (Штефан М.Й. Цивільний  процес. – К.: Ін Юре, 1997. – С. 52-53). Витоки змагальності містяться у протиставленні матеріально-правових інтересів сторін спірного правовідношення, але в суді матеріально-правовий спір набуває форми процесуального змагання з використанням сторонами рівних процесуальних прав. А така змагальність “на рівних”, як відомо, є суттю цивільного процесу ще з часів зародження цивільного процесу в Стародавньому Римі (Салогубова Е.В. Римский гражданский процесс. – М.: Городец, 1997. – С. 4).

Зв’язок між рівністю процесуальних  прав сторін та змагальною формою їх прояву є настільки очевидним, що на це звертали увагу і в спеціальній науковій літературі (Проблемы науки гражданского процессуального права. Под ред. В.В. Комарова. – Харьков: Право, 2002. – С. 149-179). Так, В. Семенов об’єднав ці два принципи в один – принцип процесуальної рівноправності сторін при змагальній формі судочинства (Семенов В.М. Специфические отраслевые принципы советского гражданского процессуального права // Сборник ученых трудов Свердловского юридического института. Вып.3. – Свердловск, 1964. – С. 239-240).