Функціональні принципи цивільного процесу

Однак такий погляд не був  підтриманий багатьма науковцями. М. Треушніков вважає, що зазначені принципи (рівноправності сторін та змагальності) представляють різні засади в цивільному судочинстві (Букина В.С., Треушников М.К. Основные принципы гражданского процесса. – М.: 2000. – С. 124). Перший відображає регулятивну статистичну функцію цивільного процесуального права, а другий – регулятивну динамічну функцію. А. Боннер також зауважує, що підміна принципу змагальності принципом процесуальної рівноправності сторін при змагальній формі судочинства об’єктивно веде до розмивання меж між змагальністю і процесуальною рівноправністю сторін (Боннер А.Т. Принцип диспозитивности советского гражданского процессуального права. – М., 1987. – С. 22).

Таким чином, принцип процесуальної  рівноправності сторін має виключно процесуальну природу, позаяк він застосовується лише під час цивільного процесу, однак у жодному разі – до нього, оскільки на цьому етапі ще не існує  таких процесуальних фігур, як позивач  та відповідач.

Принцип процесуальної рівноправності, як і принцип рівності сторін у  цивільному процесі, також має змішану  правову природу, позаяк права, якими  наділяються сторони в цивільному процесі, є публічно-правовими за своєю природою, натомість можливість сторін розпоряджатися ними на власний  розсуд за своєю природою має приватноправовий характер.

З огляду на викладене можна  дійти таких висновків щодо правової природи принципу рівноправності сторін в цивільному процесі:

Принцип процесуальної рівноправності сторін у цивільному процесі є  суто галузевим принципом цивільного процесуального права.

Принцип процесуальної рівноправності сторін має змішану правову природу, оскільки знаходиться на межі публічного та приватного права.

За своєю правовою природою принцип процесуального рівноправності є законодавчо закріпленою гарантією  справедливого судового розгляду.

Принцип процесуальної рівноправності слугує меті збалансованості цивільного процесу як змагальної форми захисту  порушеного права, що має місце між  формально рівними процесуальними учасниками.

Принцип процесуальної рівноправності є одним із виявів загальноправового  принципу верховенства права, а саме такого його правового аспекту, як принципу правової певності, позаяк сторони у цивільному процесі знають якими процесуальними правами наділені як вони, так і їхні процесуальні супротивники.

Принцип процесуальної рівності належить до специфічних (функціональних) принципів цивільного процесу, який характеризує діяльність судів із розгляду і вирішення цивільних справ  та базується на загальноправовому  організаційно-функціональному (чи конституційному) принципі рівності громадян та юридичних  осіб перед законом і судом. Водночас, він є галузевим принципом, спеціальним  проявом принципу рівності в цивільному судочинстві.

Загальноправовий принцип  рівності громадян та юридичних осіб перед законом і судом нормативно закріплює загальну рівність громадян та юридичних осіб у всіх галузях  економічного, політичного та соціально-культурного  життя суспільства.

Прим.: новий Цивільний кодекс України закріпив доктрину реальності юридичної особи на відміну від доктрини фікції юридичної особи, яка мала місце в нормах Цивільного кодексу УРСР. Це означає, що в правовідносинах юридична особа виступає як незалежний від природи фізичної особи носій право- та дієздатності. Право- та дієздатність юридичних осіб не пов’язані з право- та дієздатністю фізичних осіб. Тому на юридичних осіб поширюється принцип рівності як на окремих, “реальних” носіїв суб’єктивних прав та обов’язків. Саме тому принцип формулюється не як “принцип рівності громадян”, а як “принцип рівності громадян і юридичних осіб”.

Відповідно до ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства в Україні є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, незалежно від їх походження, соціального та майнового стану, расової та іншої приналежності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії та інших обставин. На розвиток цього принципу і відповідно до нього сторонам у процесі надані рівні процесуальні права. Тобто обидва принципи – і принцип рівності перед законом і судом, і принцип рівноправності сторін, – органічно пов’язані та взаємообумовлені між собою. В чому ж полягає ця взаємообумовленість?

Загальноправовий принцип  рівності перед законом і судом  передбачає однакове застосування законодавства  щодо всіх суб’єктів правовідносин. Але цей принцип зазвичай має  на увазі весь масив правових норм (приватного і публічного права). Норми  публічного права передбачають використання під час регулювання відповідних  їм правовідносин імперативного  методу та методу підпорядкування, а  також визначають “привілейований” статус державних органів між  собою та перед приватними громадянами  і юридичними особами.

Зовсім по-іншому регулюються  ці правовідносини нормами галузей  приватного права. Адже в останньому випадку статус всіх сторін правовідносин  підпорядковується принципам рівності та диспозитивності. З огляду на це очевидною стає проблема розрізнення  механізму захисту порушених  прав: а) відповідно до норм галузей публічного права; б) відповідно до норм галузей приватного права, – адже методи регулювання та принципи цих інститутів захисту є різними. Тому умовно судовий процес можна поділити на два види: на процес, який передбачає праворегулювання публічного характеру (кримінальний, адміністративний) та приватного характеру (цивільний, господарський).

бидва види державного судового процесу виступають способами реалізації загальноправових принципів, зокрема, принципу рівності громадян та юридичних  осіб перед законом і судом. Але  для того, аби забезпечити рівне  застосування щодо всіх громадян єдиних норм галузей приватного права (передусім, цивільного права) для них мають  бути створені рівні умови захисту  порушених прав. Це означає: якщо матеріальні  цивільні правовідносини передбачають рівний правовий статус їх сторін, то цивільні процесуальні правовідносини мають передбачати такий само рівний правовий статус сторін процесу. Такий рівний правовий статус сторін у процесі й забезпечує галузевий принцип рівноправності. Тому правильно було б розглядати принцип рівноправності сторін у процесі не лише як самостійний галузевий принцип цивільного процесуального права, але й як спосіб реалізації загальноправового принципу рівності перед законом і судом, з урахуванням методу і принципів приватноправового регулювання відносин.

Отже, доцільно розглянути ще одне питання – як співвідносяться  досліджувані принципи із принципом  змагальності сторін та чи не є саме останній принцип фундаментальним  у цивільному процесі?

Для того щоб відповісти на це запитання, спробуємо розглянути таку ситуацію.

За своєю сутністю цивільний  процес є змаганням осіб у доведенні  перед судом своєї позиції (наявності  порушеного права, що потребує захисту, або його відсутності). Однак цивільний  процес, як і будь-яке інше змагання, не може існувати без певних правил та визначення статусу його учасників; навпаки – визначення правил та статусу учасників і робить їх учасниками змагання. Таким чином, можна  говорити, що принцип змагальності є похідним від принципу процесуальної  рівності та рівноправності сторін та є лише відображенням, трансформацією його правової природи щодо процесуального статусу сторін та однакових способів досягнення ними своєї процесуальної  мети.

Отже, співвідношення принципів  рівності та рівноправності у цивільному процесі виражається в такому:

Принцип процесуальної рівності є похідним від принципу цивільно-правової рівності сторін у цивільному правовідношенні, а наповнення його процесуальним  змістом відбувається через принцип  процесуальної рівноправності сторін у цивільному процесі.

Принцип процесуальної рівноправності є найважливішою правовою гарантією  забезпечення принципу процесуальної  рівності сторін.

Принцип правової рівності у цивільному процесі співвідноситься  із принципом процесуальної рівноправності сторін як “належне” та “реальне”, а тому вони нерозривно пов’язані  між собою і окремо існувати не можуть.

2.3.принцип усності,  безпосередності, безперервності.

У відповідності з ч.1 ст.160 ЦПК суд першої інстанції при розгляді справи зобов’язаний безпосередньо досліджувати докази по справі: заслухати роз’яснення сторін, які беруть участь по справі, покази свідків, заключення екперта, ознайомитись з письмовими доказами, оглядати письмоивх доказів. Принцип безпосередності по своєму характеру має дві сторони: суб’єктвну та об’єктивну.

З суб’ктивної сторони безпосередність заключається в тому, що суд першої інстанції при розгляді справи обов’язково особисто (тобто безпосередньо) досліджуватиме докази по справі: заслуховування роз’яснення сторін, які беруть участь у справі, показів свідків, висновків експертів, ознайомиться з письмовими доказами, огляду речевих доказів. З об’єктивної сторони докази повинні бути, як правило, взяті із першоджерела, безпосередньо відображаючи достовірними цими факти.

Застовування принципу безпосередності важливо перш за все у відношенні усного матеріалу, роз’яснень сторін, показів свідків, які повинні бути вислухані і допитані саме судом. Але не менше значення має дотримання безпосередності і при дослідженні письмових документів, а також при огляді і дослідженні речевих доказів. Принцип безпосередності, передбачений в ст. 160 ЦПК, відноситься до доказової діяльності суду, направленої на встановлення фактів, необхідних для розгляду справи.

Зміст принципу складається із слідуючих положеь:

· суд зобов’язаний вирішити лише на тих доказах, які були досліджені їм публічно в судовому засіданні, так як тільки в цьому випадку може буди обгрунтованим;

· при дослідженні обставин справи суд повинен отримати інформацію із безпосереднього джерела. Саме при умові безпосереднього особистого сприйманняя необхідних суду відомостей може бути забезпечена об’єктивність рішення;

· суд повинен прагнути до використанняя так званих первісних доказів які утворились під впливом безпосередніх впливів певних фактів.

Наявність перерахованих фактів обумовлено тим, що різні фактичні дані можуть стати судовими доказами тільки при використанні їх на основі принципу безпосередності. З врахуванням цього законодавець встановив в ЦПК чіткий порядок дослідження справи в судовому засіданні

Але як би важко не здійснювався принцип безпосередності, не у всіх випадках надається можливість його дотримання. Тому цивільно-процесуальний кодекс передбачив можливість встановлення деяких винятків із дії даного принципу, виходя з того, що безпосередність в цих випадках буде дотримана.

Одним з умов, забезпечуючих дію принципу безпосередності, являється правило про незмінність складу суду. У відповідновсті з яким кожна справа від початку і до кінця повинна бути розглядатись одним і тим же складом суду. Якщо будь-хто із суддів буде позбавлений можливості продовжувати участі в судовому розгляді, він замінюються іншим суддею і розгляд справи починається з початку.(ст. 22 ЦПК ). В протилежному випадку виявилось би, що новий суддя не ознайомлений з обставинами справи безпосередньо.

Безперервність судового розгляду

Сприйнятий в процесі матріал повинен бути збережений у свідомості як суддів так і в учасників процесу, спостерігаючих за ходом процесу в залі засідання. Тільки при дотриманні цієї умови процесуальний матеріал по цивільнісй справі виявиться цілісним, здатним служити загальній оцінці. Принцип безперервності судового розгляду, має велике значення для формування внутрішніх переконань,сконцентровуючи увагу судді на одній справі, забезпечуючи врахування судом всіх його обставин, правильну кваліфікацію правовідносин і винесення законного і мотивованого рішення.

Судове засідання по кожній справі, включаючи винесення рішення проходить безперевно, тобто суд почав слухання справи, доводить його до кінцевого розгляду. Розгляд суддями інших цивільних справ не допускається. Судді не вправі розглядати одночасно декілька справ. Це негативно відображиться на встановленні об’єктивної істини по справі, так як розсіюється увага судді, заважає аналізу, оцінці доказів.

Судове засідання по кожній справі повинно проходити безперервно, крім часу, визначеного для відпочинку. Тривалість перви судового засідання визначає суд в залежності від тих чи інших обстваин.

Оголошення перерви суд може не тільки для відпочинку, але й для деяких інших цілей:

1. Якщо сторони заперечують проти одноособового розгляду справи ;

2. Якщо суд прийняв рішення допитати свідків, вони можуть являтись в судове засідання лише через деякий час, але в той же день;

3. Якщо учасникам процесу необхідно підготуватись до дебатів.

Порушення безперервності процесу може привести до того, що безпосередність сприйняття суддями доказів буде послаблено емоціями, отриманими під час слухання нової справи. Пооорушення безперервності процесу в значній мірі понижує його виховне значення. Розглянувши цивільну справу під час обідньої перерви, оголошеного при слуханні іншої справи, являється порушенням принципу безперервності процесу і у зв’язку з цим- мотивованої відмови до відміни судового рішенння.

Дія принципа безперервності потребує, щоб судове рішення виносилось після закінчення розгляду справи, суд видаляється для винесення рішення в нарадчу кімнату і повинен скласти повну мотивоване рішення , відповідаюче по змісту всім вимогам закону. Однак у виняткових випадках при розгляду особливо важких справ суд вправі відкласти складання мотивованого рішення на строк не більше трьох днів (ст.199 ЦПК). При цьому резолятивна частина рішення повинна бути оголошена в тому ж засіданні, в якому закінчилось судовий розгляд.

Детальне дотримання судами принципів цивільного процесуального права в цивільному судовому провадженні являється гарантією вірного розгляду і вирішенню цивільних справ.