Функціональні принципи цивільного процесу

Тому не можна погодитися з думкою О. Мохонько, яка вважає, що принцип змагальності притаманний усім стадіям кримінального процесу (досудове слідство, розгляд справи в апеляційній та касаційній інстанціях) [15]. Та й сам КПК говорить про змагальність лише у судовому кримінальному процесі, тобто у суді першої, апеляційної та касаційної інстанцій [16].

Статтею 261 КПК чітко встановлено рівні права для сторони обвинувачення і сторони захисту, але лише на: заявлення відводів і клопотань; подання доказів; участь їх у дослідженні та доведення їх переконливості; виступ у судових дебатах; оскарження процесуальних рішень суду.

Сучасні російські процесуалісти  О. Александров та А. Стуліков вважають, що судове змагання — річ жорстока і перемагає в ньому сильніший. Тому до суду вони радять іти з готовністю «розірвати» процесуального супротивника або ж не йти туди взагалі [17]. Під силою вони розуміють обсяг знань права.

Тому недарма п. 4 ст. 129 Конституції України змагальність сторін прямо пов´язує зі свободою в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Фактично будь-яке рішення  суду, за незначним винятком, наприклад, стягнення аліментів на утримання  неповнолітніх дітей, ґрунтується  на доказах. Тільки за їх допомогою  можна встановити факт порушення  матеріального права та правильне  застосування відповідних статей процесуальних кодексів. Немає доказів — не можна говорити про порушення права, а оскільки немає порушення права — відповідно немає і судового процесу. Тому саме докази у судовій справі незалежно від юрисдикції суду — це основа будь-якого судового процесу, і вони мають ґрунтуватися виключно на принципах законності, належності, допустимості, а їх оцінка має вирішальне значення при розгляді правового спору.

Сторони надають суду всі  відомі їм дані про юридичні факти  у справі, що становлять предмет  доказування, а також докази, якими  ці факти підтверджуються. Так, процесуальне законодавство зобов´язує кожну сторону довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (ст. 60 ЦПК; ст. 71 КАС; ст. 33 ГПК). Так само сторонам надано право ознайомлюватися з матеріалами справи, брати участь у судових засіданнях, подавати докази і брати участь у їх дослідженні, давати суду усні й письмові пояснення, подавати свої докази, міркування та заперечення тощо (ст. 261 КПК; ст. 27 ЦПК; статті 49, 51 КАС; ст. 22 ГПК), що відповідає принципу змагальності сторін у судовому процесі, який ґрунтується, зокрема, на праві сторін на свій розсуд розпоряджатися фактичним матеріалом у судовому процесі.

В українському судочинстві  змагальність сторін доповнюється активною участю суду, яка зумовлюється обов´язком встановити об´єктивну істину в справі. Активна участь суду виявляється в остаточному визначенні предмета доказування, збиранні за власною ініціативою необхідних доказів та й їх дослідженні [18].

Водночас, говорити про головну, позитивну роль суду у змагальному  судовому процесі й про те, що змагальна форма процесу забезпечується активним процесуальним становищем суду, який зобов´язаний не лише сприяти сторонам у збиранні належних доказів, а інколи і за власною ініціативою забезпечувати збирання доказів для виконання вимог закону про повноту встановлення нібито дійсних обставин (ст. 66 КПК; ст. 71 КАС; ст. 38 ГПК), не можна, оскільки за таких умов суд будь-якого рівня або суддю можна звинуватити в упередженості та наданні переваги одній із сторін.

Це чітко простежується  у положеннях ч. 5 ст. 71 КАС України, в якій зазначено, що «суд може збирати докази з власної ініціативи» [19]. На чиїй стороні в такому випадку виступає суд? Адже позивач, надаючи суду фактичні матеріали та докази, якими ці матеріали підтверджуються, вважає, що наданого цілком достатньо для вирішення правового спору. Так само чинить і відповідач, збираючи фактичний матеріал та належні докази для спростування доказів позивача. Тому саме протилежність інтересів сторін найкраще забезпечить повноту надання суду фактичного матеріалу. У цьому випадку сторони перебувають у рівних процесуальних умовах і будь-яке втручання суду беззаперечно порушить цю правову рівновагу.

На нашу думку, у випадку  коли суд за власною ініціативою  збирає докази, він стає суб´єктом  доказування, фактично ще одною стороною судового процесу, яка буде відстоювати свою думку, а отже, є підстава ставити під сумнів об´єктивність та неупередженість суду.

Усунення суду від невластивої  йому функції збирання доказів зовсім не означає зниження його ролі в  судочинстві взагалі. Навпаки, роль суду в проведенні дійсно змагального процесу зросте і певною мірою навіть ускладниться.

Так, навіть нині, за наявності  чинного процесуального законодавства, можна говорити, що реалізація судом обов´язку щодо створення особам, які беруть участь у справі, умов для всебічного, справедливого, повного й об´єктивного з´ясування обставин справи, здійснюється через конкретні процесуальні дії: роз´яснення їх прав та обов´язків; попередження про наслідки вчинення чи невчинення процесуальних дій; сприяння у здійсненні їх прав за їх клопотанням, зокрема у витребуванні доказів; на основі аналізу норм матеріального права - визначення обставин, які мають значення для справи і підлягають доказуванню; розподіл між сторонами тягаря доказування тощо. Саме при реалізації своїх процесуальних обов´язків простежується правова активність суду. До того ж слід мати на увазі, що поняття справедливого розгляду справи вимагає дотримання принципу рівних засобів, тобто процесуальної рівності між сторонами.

На сьогодні тільки положення ЦПК України в основному відповідають приписам п. 4 ч. З ст. 129 Конституції України, де суду відведена роль не збирача доказів, а їх правового оцінювача, в той час коли інші процесуальні кодекси потребують ґрунтовного перегляду в частині, що стосується змагальності сторін.

Характерними ознаками змагального процесу є: а) наявність сторін із протилежними матеріально-правовими інтересами; б) наділення їх рівними процесуальними правами; в) наявність незалежного від сторін юрисдикційного органу, завданням якого є вирішення правового спору. Поєднання зазначених трьох ознак вказує на те, що сторони і суд виконують зовсім різні функції. У разі їх перерозподілу чи суміщення змінюється і тип самого судового процесу. Наприклад, якщо функцію доказування покласти на суд, то змагальний процес перестане бути саме змагальним і трансформується у слідчий. Тому можна говорити про те, що ще однією ознакою змагальності сторін є процесуальне розмежування прав та обов´язків сторін і суду та належне їх дотримання усіма учасниками судового процесу.

Обвинувальний висновок у кримінальній справі та позов у цивільній — це документ, виражений у письмовій процесуальній формі, що містить вимогу сторони обвинувачення до сторони захисту або позивача до відповідача, звернений через суд, з метою справедливої/законної сатисфакції або вирішення правового спору, який виник у зв´язку з невиконанням, неналежним виконанням, перешкоджанням у виконанні обумовлених прав чи обов´язків і є процесуальною підставою для початку провадження у справі у суді, що набуває статусу змагального за умови, коли факти, докази, правова позиція доведені до відома другої сторони і на них отримані ВІДПОЕІДІ.

З точки зору сторони захисту  чи сторони відповідача під змагальністю вбачається надання суду у письмовій  чи іншій матеріальній формі процесуально обґрунтованих відповідей/заперечень проти всіх фактів, доказів та правового обґрунтування обвинувачення/позовних вимог, та обстоювання у процесуальному порядку своїх або представлюваних прав та законних інтересів. Для суду змагальність сторін є тією підставою, реалізація якої при всебічному, повному та об´єктивному з´ясуванні судом усіх обставин судової справи дає змогу ухвалити законне, обґрунтоване і справедливе рішення. При цьому суду має бути дозволено лише спрямовувати і доповнювати діяльність сторін, але за жодних обставин не підміняти їх.

Зважаючи на такі міркування, можна дійти висновку, що змагальність сторін — це встановлена законом можливість реалізації та практична реалізація наданих їм процесуальних прав при безумовному виконанні покладених на них процесуальних обов´язків на всіх стадіях судового процесу за участю компетентного суду. 

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Конституція України  : Закон України від 28 червня 1996 р. : офіц. вид. — К., 2006. — 224 с.

2. Тертышник В. М. Уголовный  процесе. — Харьков, 1997. — С. 26.

3. Комаров В. В., Сібільова  Н. В. Конституція України : наук.-практ. комент. / В. Б. Авер´янов,  О. В. Батанов, Ю. В. Баулін  та ін. ; редкол. В. Я. Тацій, Ю.  П. Битяк, Ю. М. Грошевий та  ін. - X., 2003. - 808 с. - С. 633-654.

4. Победоносцев К. П.  Передовые статьи о судебной  реформе // Соч. — СПб., 1996. —  С. 36.

5. Ленин В. И. Соч.  — Т. 44. — С. 412.

6. Грошевий Ю. М. Проблемі  удосконалення законодавства, що  регулює кримінально-процесуальну діяльність // Вісник Академії правових наук України. — 2003. — № 2 (33) — № 3 (34); Маля-ренко В. Т. Змагальність сторін у кримінальному судочинстві // Вісник прокуратури. — 2003. -№ 1 (19); Ніколенко Л. М. Взаємозв´язок принципів змагальності, диспозитивності та процесуальної рівності учасників у господарському судочинстві // Підприємництво, господарство і право. — 2008. — № 10; Письменний Д. П. Реалізація функції захисту у чинному Кримінально-процесуальному кодексі України / Доповіді учасників міжнародної конференції «Організація адвокатури і надання правової допомоги в демократичному суспільстві». — К., 2002; Семенов В. М. Конституционные принципы гражданского судопроизводства. — М., 1982. — С. 152,

7. Штефан М. Й. Цивільний  процес. — К., 1997. — С. 38.

8. Советский гражданский  процесс / под ред. проф. А. Ф.  Клейнмана. — М., 1964. — С. 29. —  Ст. -453.

9. Семенов В. М. Конституционные  принципы гражданского судопроизводства. — М., 1982.— 152 с. — С. 122—125.

10. Півненко В. Щодо  принципу змагальності у кримінальному  судочинстві // Вісник прокуратури. - 2006. - № 5 (59). - С. 73-77.

11. Організація судових  та правоохоронних органів : підруч. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. / І. Є. Марочкін, Н. В. Сібільова,  В. П. Тихий та ін. / за ред.  І. Є. Марочкіна, Н. В. Сібільової. - 
Х.,2008. - 528 с. - С. 84.

12. Кримінально-процесуальний  кодекс України : Наук.-практ. комент. / за заг. ред. В. Т. Маляренка, B. Г. Гончаренка. — 3-тє вид.  переробл. та допов. — К., 2006. —  890 с.

13. Про адвокатуру : Закон  України // Голос України. —  1993. — 29 січ.

14. Частина 3 статті 29 Закону  України «Про прокуратуру» // Голос  України. — 1991. — 11 груд.

15. Мохонько О. Роль  і місце принципу змагальності  у системі принципів кримінально-процесуального права// Підприємництво, господарство і право. — 2007. — № 1. — С. 120—123.

16. http://zakon.rada.gov.ua

17. Александров А. С,  Стуликов А. Н. Судебные доказательства  и доказывание по уголовным  делам: лекции / А. С. Александров,  А. Н. Стуликов : учеб. изд. —  Нижний Новгород, 2002. — 188 с. -C. 8.

18. Порівняльне судове  право : підруч. / М. М. Михеєнко, В. В. Молдован, Л. К. Радзієвська.  — К., 1993. - С. 163-164.

19. Кодекс адміністративного  судочинства України : офіц. текст  станом на 1 серп. 2006 р. — К., 2006

2.3.принцип процесуальної  рівності сторін

Принцип рівності всіх громадян та організацій перед законом  та судом (далі – принцип рівності) є однією з найзагальніших умов сучасних правових систем. Закріплення цього принципу вважається неабияким здобутком суспільства, зумовленим об’єктивно існуючими імперативами цивілізації (Алексеев С.С. Право на пороге нового тысячелетия. – М.: Статут, 2000. – С. 15-24). Передусім, поява цього принципу пов’язана за розробкою доктрини правової (а пізніше – соціальної) держави та громадянського суспільства. Найбільш розробленим цей принцип є в роботах представників школи природного права, які стверджують, що права людини належать їй від народження, є невідчужуваними, а тому немає людей із більшим чи меншим обсягом прав – всі від природи наділені одними і тими самими правами.

Розглядуваний принцип права  передбачає рівність громадян та юридичних  осіб перед: законом; судом.

Чому ж закон і суд  включені до одного принципу? Всі особи  чи державні органи, які займаються правозастосовчою діяльністю, керуються (себто можуть застосовувати) лише нормами  законодавства, а тому для них  обов’язковим є принцип рівності перед законом (тобто законодавством). Це означає, що в певній життєвій ситуації, яка передбачена конкретною нормою закону, мають застосовуватись однакові правила і порядок урегулювання правовідносин щодо будь-яких осіб.

Дещо по-іншому вирішується  питання застосування норм права  в суді. Адже суд керується не лише нормами законодавства, але  й нормами права та загальноправовими  принципами, відтак суддя не лише застосовує норму, але вирішує спір, навіть якщо порядок його вирішення не визначений у законодавстві. Судове рішення являє собою думку судді, що є результатом аналізу чинного законодавства, принципів та норм права, а також власної оцінки суддею обставин справи (Абушенко Д.Б. Судебное усмотрение в гражданском и арбитражном процессе. – М.: Норма, 2002. – С. 21-32). І навіть ураховуючи, що континентальна система права не визнає судовий прецедент джерелом права, судові рішення по суті є такими принаймні щодо осіб, яких вони стосуються. Тому для випадку застосування норм права в судах принцип рівності має бути сформульований як принцип рівності перед судом.