Сторони в цивільному процесі

4. ПРОЦЕСУАЛЬНА СПІВУЧАСТЬ

Процесуальна співучасть виникає внаслідок спільного пред’явлення позову кількома позивачами або до кількох відповідачів (ст 104 ЦПК). Отже, участь з боку позивача чи відповідача по одній і тійже справі кількох осіб називається процесуальною співучастю. Коли позивачами є дві чи більше, а відповідачем - одна, то така співучасть буде активною, коли ж навпаки - то пасивною, а коли одна й інша сторона представлені кількома особами - змішаною. Виникнення співучасті обумовлюється обставинами матеріально-правового і процесуального характеру; в зв’язку з цим вона поділяється на обов’язкову та факультативну. Обов’язкова співучасть настає тоді, коли права і обов’язки сторін у справі не можна визначити без встановлення прав і обов’язків інших суб’єктів спірних матеріальних правовідносин. Так, власники спільного майна стають співпозивачами, пред’явивши позов на усунення порушень їх прав. Коли шкода заподіяна кількома особами, то всі вони стають відповідачами перед потерпілими. У справах про звільнення майна від арешту (виключення з опису) обов’язково беруть участь співвідповідачами боржник, в якого проведено опис майна, і ті організації або особи, на претензію яких було проведено опис. Коли опис зроблено у зв’язку з вироком про конфіскацію майна, то відповідачими, крім боржника, виступають рай(міськ)фінвідділи, а коли майно реалізовано, то й ті установи та організації, яким передано майно[3]. Факультативна (необов’язкова) співучасть настає з обставин процесуального характеру: в силу доцільності одночасного розгляду кількох справ, з метою економії коштів і часу на їх провадження. Замість кількох процесів проводиться один, витрати по справі скорочуюються, зменшується кількість судових засідань, викликів свідків та ін., а головне - усувається постановлення протилежних за змістом рішень. Чинний ЦПК не визначає підстав настання обов’язкової чи факультативної співучасті. У ст. 144 ЦПК є лише вказівка, що суддя може постановити ухвалу про об’єднання в одне провадження кількох однорідних позовних вимог - як одного позивача до різних відповідачів, так і різних позивачів до одного відповідача. Отже, ця норма допускає факультативну співучасть за ініціативою судді за наявністю однорідних вимог. Однорідність вимог означає, що це вимоги з одних правовідносин, в яких збігаються предмет і підстави. Одночасний їх розгляд сприяє економії процесуальних засобів: в одному провадженні одним судовим рішенням розв’язується спір між усіма учасниками, в зв’язку з чим скорочується діяльність суду і співучасників, зменшуються судові витрати, а також досягається запобігання винесенню судом суперечливих рішень. Співучасники користуються різними процесуальними правами. Відносини між ними визначаються ст. 140 ЦПК, вони побудовані на основі автономії: кожний з позивачів або відповідачів щодо іншої сторони виступає в процесі самостійно; їх взаємовідносини залишилися б такими, коли б позови судом розглядалися окремо. Але процесуальна діяльність одних співучасників може викликати певні правові наслідки для інших, затримати розвиток процесу. Так, при подачі касаційної скарги одним із співучасників суд повинен перевірити законність і обґрунтованість рішення також щодо осіб, які не подали скарги (ст. 310 ЦПК). Співучасники можуть доручити вести справу одному з них (ст. 104 ЦПК) і приєднатися до касаційної скарги особи, на стороні якої вони виступають (ст.296 ЦПК). Процесуальна співучасть настає за ініціативою позивача і позивачів (ст. 104 ЦПК), за ініціативою суду і на клопотання осіб, які беруть участь у справі (п. 3 ст. 143, ст. 99 ЦПК). Проте суд не має права залучати до участі у справі співпозивачів, оскільки цим самим порушується принцип диспозитивності[4].

5. ЗАМІНА НЕНАЛЕЖНОЇ СТОРОНИ

Належними сторонами в цивільному процесі будуть суб’єкти переданих на розгляд суду спірних матеріально-правових відносин. За положенням ст. 105 ЦПК, належний позивач - особа, якій належить право вимоги; належний відповідач - особа, яка повинна відповідати за позовом. Тоді неналежними сторонами будуть ті особи, які не є суб’єктами права вимоги чи несення обов’язку. Обґрунтованість належності у осіб процесуальної правосуб’єктності позивача і відповідача покладається на позивача та осіб, які порушують процес на захист на захист прав та інтересів позивача (статті 118, 122 ЦПК). Ст. 137 ЦПК зобов’язує особу, яка порушує процес, зазначити в позовній заяві до суду точну назву позивача і відповідача, їх місце проживання або знаходження, а також викласти обставини, які обґрунтовують вимогу позивача, тобто що право вимоги належить особі, яка вказана позивачем, а обов’язок покладений на особу, зазначену в заяві відповідачем. Суд, розглядаючи справу, повинен вирішити питання про правильність визначення процесуальної правосуб’єктності сторін, що позивач є тією заінтересованою стороною, про яку сказано в п. 1 ст. 5 ЦПК. І коли буде встановлено, що у справі береучасть неналежна сторона, то суд, керуючись ст. 105 ЦПК, не припиняючи справи, може допустити заміну первісних неналежних позивача чи відповідача, належним позивачем чи відповідачем. Таке право суду розглядається в практиці як його обов’язок. При виникненні питання про заміну неналежного позивача необхідною є його згода, за наявності якої він вибуває з процесу, а його місце займає належний позивач. Процесуальні дії, виконані неналежним позивачем, немають сили для належного, тому розгляд справи розпочинається спочатку. Якщо неналежний дав згоду на його заміну, а належний не бажає вступити в процес, то суд закриває провадження в справі на підставі відмови позивача від позову. Якщо неналежний позивач не погоджеється на заміну його іншою особою, то ця особа може вступити в справу як третя особа, що заявляє самостійні вимоги на предмет спору, про що суд повідомляє третю особу. Незалежно від вступу третьої особи в справу суд зобов’язаний розглянути розпочату справу, винести рішення, яким дати відповідь, кому належить право вимоги, хто є належним позивачем. Для зміни неналежного відповідача іншою особою необхідно мати також згоду позивача. При заміні відповідача розгляд справи починається заново. Якщо позивач не згоден на заміну відповідача іншою особою, суд може притягнути цю особу як другого відповідача. Відповідь про те, хто є належним відповідачем, буде дана судом у його рішенні. Вимога позивача буде присуджена з одного з відповідачів, стосовно другого відповідача у вимозі буде відмовлено. При відмові у позові до такого відповідача зроблені ним витрати не присуджуються з позивача, а відносяться за рахунок держави. Заміна неналежної сторони належною можлива в суді першої інстанції протягом усього часу розгляду справи, про що постановляє мотивовану ухвалу. В теорії цивільного процесу було порушено питання про те, що повинна бути згода відповідача на його заміну іншим відповідачем і що цим положенням необхідно доповнити відповідну норму ЦПК (в Україні - ст. 105 ЦПК). Це дасть можливість відповідачеві, який не визнає себе зобов’язаним перед позивачем, вимагати розгляду справи по суті і винесення судом рішення про відмову в задоволенні позову до нього з метою його реабілітації замість заміни іншим відповідачем[5]. На думку інших авторів, реалізація цієї пропозиції, призвела б до ускладнення цивільного процесу в справі і за суттю і є непотрібною. Реабілітуючим може бути не тільки рішення суду про відмову в позові до відповідача, а вже сама ухвала суду про заміну відповідача (що передбачається ЦПК), в мотивувальній частині якої зазначаються підстави заміни - що відповідач неналежний, не є тією особою, яка повинна відповідати за позовом[6].

6. ПРОЦЕСУАЛЬНЕ ПРАВОНАСТУПНИЦТВО

У процесі провадження по справі в цивільному судочинстві можлива також заміна стоорін іншими особами, коли їх матеріальні права і обов’язки в спірних або встановлених судом правовідносинах переходять до цих осіб. Така заміна сторін називається цивільним процесуальним правонаступництвом, зміст понять правонаступництва як переходу прав від сторони до іншої особи визначений ст. 106 ЦПК. Але правом сторони користуються треті особи з самостійними вимогами (ст. 107 ЦПК), участь яких у процесі обумовлена матеріально-правовими відносинами сторін, які можуть вплинути на їх матеріальні права і обов’язки стосовно однієї із сторін, тому процесуальне правонаступництво стосується і третіх осіб. Підставою процесуального правонаступництва є наступництво у матеріальних правовідносинах, внаслідок якого відбувається вибуття сторони із спірних або встановлених судом правовідносин (ст. 106 ЦПК) майнового, але неособистого характеру. Заміна суб’єктів матеріальних правовідносин можлива внаслідок смерті громадянина, який був суб’єктом таких правовідносин; ліквідації юридичної особи; уступки права чи прийняття на себе обов’язку іншої особи. Цивільне процесуальне правонаступництво відрізняється від заміни неналежної сторони за процесуально-правовими наслідками. При заміні сторони дії неналежної сторони для належної не викликають ніяких правових наслідків. При процесуальному правонаступництві всі процесуальні дії, виконані попередником, є обов’язковими для наступника. При правонаступництві процес продовжується, а при заміні неналежної сторони - процес починається спочатку. Процесуальне правонаступництво можливе у всіх стадіях процесу, заміна сторін - тільки в суді першої інстанції до постановлення судом рішення в справі. Для настання процесуального правонаступництва наступник повинен довести судові своє право на зайняття процесуального становища суб’єкта якого він замінює. Доказом цього може бути документ про право спадкоємства, договір про уступку прав тощо. У випадках настання процесуального правонаступництва в разі смерті громадянина або припинення існування юридичної особи, яка була стороною в справі, суд повинен зупинити провадження у справі (ст. 221 ЦПК), в інших випадках і для інших суб’єктів може виникнути тільки потреба відкласти розгляд справи. Процесуальні правонаступники набувають усіх нездійснених і нереалізованих прав попередника на час вступу до справи і виходячи з дії принципу диспозитивності можуть вільно ними розпоряджатися. Від процесуального правонаступництва сторін і третіх сторін та заміни неналежних сторін належними необхідно відрізняти заміну інших суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин: тих, що виступають на захист прав інших осіб (ст. 121 ЦПК), а також експертів та перекладачів. Така заміна не має ознак правонаступництва і не викликає властивих йому процесуально-правових наслідків.

ЛІТЕРАТУРА

1. Гражданское судопроизводство. - Свердловск, 1974.

2. Гражданский процес. - М., 1993.

3. Заворотько П.П., Штефан М. Й. Особи які беруть участь у справі. К., 1967.

4. Лесницкая Л.Ф., Пучинский В.К. Особености ГПК союзных республик. - М., 1970.

5. Штефан М. Й. Цивільний процес. К.: Ін Юре, 1997.

6. Штефан М.Й. Підприємництво і правосуддя. - К., 1992.

7. Цивільно-процесуальний кодекс України затверджений Законом від 18 липня 1963 року. Офіційний текст із змінами та доповненнями за станом на 15.V.1996 року. // Кодекси України. - 1996. - № 3.

[1] Лесницкая Л.Ф., Пучинский В.К. Особености ГПК союзных республик. - М., 1970. - С. 27.

[2] Штефан М. Й. Цивільний процес. К.: Ін Юре, 1997. - С. 83.

[3] Цивільний процес - С. 85.

[4] Цивільний процес - С. 87.

[5]Заворотько П.П., Штефан М. Й. Особи які беруть участь у справі. К., 1967. С. 8-23.

[6] Цивільний процес - С. 89.

4