Державне регулювання господарської діяльності

Говорячи про цінову політику, варто розглядати дві форми можливого  впливу на цінову динаміку, а саме ринкову  саморегуляцію, що реалізується на основі досягнення рівноваги між платоспроможним  попитом і пропозицією товару чи послуги та суб’єктивне регулювання  цін, що відбувається у вигляді як свідомих цілеспрямованих заходів  з боку державних органів, так  і стихійних дій окремих представників  законодавчої й виконавчої влади, спрямованих  на захист інтересів окремих соціальних груп або галузей економіки (окремих  підприємств).

Державне регулювання  цін реалізується у формах:

- адміністративного (прямого)  регулювання; 

- опосередкованого (непрямого)  регулювання через вплив на  попит і пропозицію.

Різним формам цінового регулювання  властиве використання відповідних  регулюючих методів. Наприклад, покриття дефіциту державного бюджету можливо  у відповідності з різними  шляхами: емісійним, за рахунок зовнішніх  або внутрішніх позик, шляхом обмеження  державних витрат, за рахунок стимулювання вітчизняного товарного виробництва, що призводить до зростання податкових надходжень.

Адміністративне регулювання  є наступною формою державного регулювання  цін, що використовувалася в Україні  за часів існування СРСР. Слід зазначити, що ця форма, попри всі її недоліки, забезпечувала відносно стабільний рівень цін на протязі багатьох десятиліть. Чи не єдиним негативним наслідком  її використання був хронічний дефіцит  окремих споживчих товарів, що обумовлювався  як вадами планування, так і, в першу  чергу, пріоритетами держави на капітальне будівництво, оборону і виробництво  в першу чергу засобів виробництва  за рахунок предметів споживання. Криза на споживчому ринку на початку 90-х років обумовила відмову від подальшого використання цієї форми державного цінового регулювання[11].

Домінуюча в сучасній Україні  форма цінового регулювання має  умовну назву “захист інтересів  окремих соціальних груп”, що зумовлено, в першу чергу, відсутністю цілеспрямованого і поміркованого механізму державного регулювання цін і наявністю  окремих невпорядкованих і суперечливих заходів, спрямованих на досягнення певних результатів під впливом  зацікавлених соціальних груп.

Так, під впливом МВФ  і підприємств - імпортерів в останні  роки проводиться політика, спрямована на стабілізацію курсу національної грошової одиниці. Реалізація цієї політики відбувається за рахунок уповільнення зростання грошової маси, скорочення бюджетних витрат і, зокрема, обмеження  грошових доходів населення.

Головним результатом  функціонування грошової системи є  розроблення і реалізація певної грошово-кредитної політики. Позитивний вплив цієї політики на розвиток економіки  визначає ефективність самої грошової системи.

Об'єктами грошово-кредитної  політики є такі змінні грошового  ринку:

- пропозиція (маса) грошей;

- ставка процента;

- валютний курс;

- швидкість обігу грошей  та ін.

В Україні головним суб'єктом  грошово-кредитної політики є Національний банк. Крім нього, у виробленні грошово-кредитної  політики беруть участь інші органи державного регулювання економіки - Міністерство фінансів, міністерство економіки, безпосередньо  уряд, Верховна Рада. Органи виконавчої та законодавчої влади визначають основні  макроекономічні показники, які  слугують орієнтирами для формування цілей грошово-кредитної політики (обсяг ВВП, розмір бюджетного дефіциту, платіжний та торговельний баланси, рівень зайнятості та ін.). Верховна Рада, крім того, регулярно заслуховує доповіді Голови НБУ та одержує інформацію банку про стан грошово-кредитного ринку в Україні.

Проте вирішальна роль у  розробленні та реалізації монетарної політики належить Національному банку, оскільки він несе відповідальність перед суспільством за стан монетарної сфери. Як передбачено Конституцією України (ст. 100), Рада НБУ самостійно розробляє основні засади грошово-кредитної  політики та здійснює контроль за її проведенням.

Цільова спрямованість монетарної політики. Для з'ясування ролі монетарної політики в ринковій економіці важливе  значення має усвідомлення завдань, які ставляться монетарними владними структурами і вирішуються монетарними  методами. Ці завдання прийнято називати цілями монетарної політики. Вони поділяються  на три групи: стратегічні, проміжні й тактичні. Стратегічними звичайно є цілі, що визначені як ключові  в загальноекономічній політиці держави. Ними можуть бути зростання  виробництва, зростання зайнятості, стабілізація цін, збалансування платіжного балансу. Кожна з цих цілей  настільки важлива для суспільства, що владні структури можуть ставити  перед собою завдання одночасно  реалізувати їх усі чи більшу їх частину. Держава в цілому має  у своєму розпорядженні широкий  спектр регулятивних інструментів для  розв'язання таких завдань. Проте  з допомогою заходів лише монетарної політики одночасно досягти всіх указаних цілей неможливо через  обмеженість та специфіку її інструментарію. Тому в межах монетарної політики зазначені стратегічні цілі виявляються  несумісними. Зокрема, стабілізація цін  вимагає застосування монетарних заходів, які призводять до погіршення кон'юнктури, спаду виробництва та зайнятості. І навпаки, для зростання виробництва  необхідно вживати заходи, які  забезпечать пожвавлення кон'юнктури  і можуть спричинити зростання цін.

Тому центральний банк вибирає залежно від конкретної економічної ситуації одну із стратегічних цілей. Нею, як правило, є стабілізація цін (чи погашення інфляції), оскільки якраз вона найбільше відповідає головному призначенню центрального банку - підтримувати стабільність національних грошей. І через розв'язання цього завдання центральний банк сприяє досягненню інших стратегічних цілей.

Проте щоразу виникає складна  проблема узгодження стратегічних цілей  монетарної та загальноекономічної  політики. Потрібно, щоб у загальноекономічній  політиці стабілізація цін була визнана  пріоритетною чи важливою, а монетарна  політика мала орієнтацію на забезпечення економічного зростання. Якщо ж такого збігу немає, то центральному банку  доводиться або змінювати свою стратегічну  ціль, або відстоювати її ціною  загострення відносин зі структурами  виконавчої, а то й законодавчої влади.

Про важливість правильного  узгодження стратегічних цілей переконливо свідчить досвід України. У 1991-1993 pp. пріоритетними цілями загальноекономічної політики, в тому числі монетарної, визнавалося стримування темпів падіння виробництва, їй була підпорядкована і монетарна політика НБУ, що перетворилася в політику емісійного підтримування економіки. Неминучим наслідком стала гіперінфляція, рівень якої досяг апогею в 1993 р[9].

Що стосується митної політики держави, то вона загальним чином  визначена у статті 384 Господарського кодексу України. Так, зазначено, що держава здійснює митне регулювання  зовнішньоекономічної діяльності, яке  здійснюється відповідно до Митного  кодексу України, закону про зовнішньоекономічну  діяльність, інших законів, Єдиного  митного тарифу та чинних міжнародних  договорів, згоду на обов'язковість  яких надано Верховною Радою України.

Митний контроль на території  спеціальних (вільних) економічних  зон регулюється окремими законами та чинними міжнародними договорами, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, що встановлюють спеціальний правовий режим зазначених зон відповідно до розділу VIII цього  Кодексу.

Організаційно-правові  методи державного впливу на розвиток господарських відносин та методи їх реалізації

 

Розглядаючи дане питання, передусім  слід зазначити, що держава, органи державної  влади та органи місцевого самоврядування, відповідно до П. 1 ст. 8 Господарського кодексу України, не є суб'єктами господарювання[2].

Рішення органів державної  влади та органів місцевого самоврядування з фінансових питань, що виникають  у процесі формування та контролю виконання бюджетів усіх рівнів, а  також з адміністративних та інших  відносин управління, крім організаційно-господарських, в яких орган державної влади  або орган місцевого самоврядування є суб'єктом, наділеним господарською  компетенцією, приймаються від імені  цього органу і в межах його владних повноважень.

Господарська компетенція  органів державної влади та органів  місцевого самоврядування реалізується від імені відповідної державної  чи комунальної установи. Безпосередня участь держави, органів державної  влади та органів місцевого самоврядування у господарській діяльності може здійснюватися лише на підставі, в  межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.

Важливою формою державної  політики у сфері регулювання  економіки є державне замовлення. Відповідно до статті 13 Господарського кодексу, Державне замовлення є засобом  державного регулювання економіки  шляхом формування на договірній (контрактній) основі складу та обсягів продукції (робіт, послуг), необхідної для державних  потреб, розміщення державних контрактів на поставку (закупівлю) цієї продукції (виконання робіт, надання послуг) серед суб'єктів господарювання, незалежно від їх форми власності.

Державний контракт - це договір, укладений державним замовником від імені держави з суб'єктом  господарювання - виконавцем державного

замовлення, в якому визначаються економічні та правові зобов'язання сторін і регулюються їх господарські відносини.

Поставки продукції для  державних потреб забезпечуються за рахунок коштів Державного бюджету  України та інших джерел фінансування, що залучаються для цього, в порядку, визначеному законом.

У випадках, передбачених Господарським  кодексом та іншими законами, Кабінет  Міністрів України, інші органи виконавчої влади можуть встановлювати державні завдання, що є обов'язковими для  суб'єктів господарювання.

Засади та загальний порядок  формування державного замовлення на поставку (закупівлю) продукції, виконання  робіт, надання послуг для задоволення  державних потреб визначаються законом.

Особливості відносин, що виникають  у зв'язку з поставками (закупівлею) для державних потреб сільськогосподарської  продукції, продовольства, озброєння  та військової техніки, а також інших  спеціально визначених (специфічних) товарів, регулюються відповідно до закону.

Одним із завдань держави  у сфері регулювання економіки  є контроль за діяльністю суб’єктів  підприємницької діяльності, основні  засади якого обумовлені статтею 19 Господарського кодексу. Визначається, що суб'єкти господарювання підлягають державній реєстрації відповідно до умов Господарського Кодексу та закону.

Держава здійснює контроль і нагляд за господарською діяльністю суб'єктів господарювання у таких  сферах:

- збереження та витрачання  коштів і матеріальних цінностей  суб'єктами господарських відносин - за станом і достовірністю  бухгалтерського обліку та звітності; 

- фінансових, кредитних відносин, валютного регулювання та податкових  відносин - за додержанням суб'єктами  господарювання кредитних зобов'язань  перед державою і розрахункової  дисципліни, додержанням вимог валютного  законодавства, податкової дисципліни;

 

- цін і ціноутворення  - з питань додержання суб'єктами  господарювання державних цін  на продукцію і послуги; 

- монополізму та конкуренції  - з питань додержання антимонопольно-конкурентного  законодавства; 

- земельних відносин - за  використанням і охороною земель; водних відносин і лісового  господарства - за використанням  та охороною вод і лісів,  відтворенням водних ресурсів  і лісів; 

- виробництва і праці  - за безпекою виробництва і  праці, додержанням законодавства  про працю; за пожежною, екологічною,  санітарно-гігієнічною безпекою; за  дотриманням стандартів, норм і  правил, якими встановлено обов'язкові  вимоги щодо умов здійснення  господарської діяльності;

- споживання - за якістю  і безпечністю продукції та  послуг;

- зовнішньоекономічної діяльності - з питань технологічної, економічної,  екологічної та соціальної безпеки. 

В сучасних умовах розвитку суспільства та його економічної  складової винятково важливою видається  антимонопольна та конкурентна політика держави. Загальні засади державної  політики обмеження монополізму  та недопущення недобросовісної  конкуренції регламентовані у статтях 25-37 Господарського кодексу.

В цілому, держава підтримує  конкуренцію як змагання між суб'єктами господарювання, що забезпечує завдяки  їх власним досягненням здобуття ними певних економічних переваг, внаслідок  чого споживачі та суб'єкти господарювання отримують можливість вибору необхідного  товару і при цьому окремі суб'єкти господарювання не визначають умов реалізації товару на ринку.

Уповноважені органи державної  влади і органи місцевого самоврядування повинні здійснювати аналіз стану  ринку і рівня конкуренції  на ньому і вживати передбачених законом заходів щодо упорядкування  конкуренції суб'єктів господарювання.

 

При цьому, монопольним, виходячи з умов п. 1 ст. 27 Господарського кодексу, визнається домінуюче становище  суб'єкта господарювання, яке дає  йому можливість самостійно або разом  з іншими суб'єктами обмежувати конкуренцію  на ринку певного товару (робіт, послуг).