Вартість акціонерного капіталу

Вартість акціонерного капіталу

Для оцінки акціонерного капіталу використовують методи оцінки акцій, розглянуті вище, а саме дивідендний, "дійсної вартості акцій", MOKA, метод, що ґрунтується  на використанні показника Р/Е а  також метод, який визначає вартість акціонерного капіталу на основі вартості позики, емітованої підприємством. Досвідчені фінансові аналітики для оцінки капіталу застосовують, як правило, сукупність наведених методів і, крім того, інтуїцію та власний досвід, оскільки при прийнятті управлінських рішень велике значення мають не тільки формалізовані алгоритми та методи, а й неформальні підходи, які враховують суб'єктивні чинники і є ефективними завдяки правильно передбаченим тенденціям ринку.

Усі перелічені вище методи оцінки вартості акціонерного капіталу мають певні переваги та недоліки і розроблені для корпорацій, які функціонують в умовах розвиненої ринкової економіки й ефективно функціонуючого фінансового ринку. Незважаючи на те, що на сьогодні застосування більшості цих методів в умовах вітчизняного ринку є проблематичним, зупинимось на особливостях їх використання, оскільки вони знайшли широке застосування у сучасній міжнародній практиці фінансового менеджменту і з часом, можливо, дещо трансформовані, будуть використовуватись у нас.

1. Вартість джерела "прості акції". Для оцінки простих акцій часто застосовують модель дивідендів з постійним коефіцієнтом зростання, або модель Гордона:

точність  визначення вартості акціонерного капіталу, є прогнозною величиною, для оцінки якої використовують коефіцієнти зростання, що мали місце в минулому. Якщо в різні часові періоди в минулому акції підприємства мали різні коефіцієнти зростання, для аналізу вибирають часові періоди, які більшою мірою відображають специфіку очікуваного періоду. Коефіцієнти зростання, отримані в результаті аналізу діяльності підприємства в минулому, коригують з урахуванням змін, що можуть відбутися у фінансово-господарській діяльності підприємства в майбутньому.

Для більш точного прогнозу рівнів зростання  у майбутньому іноді застосовують модель з кількома періодами зростання. При цьому для прогнозних розрахунків  використовують часові періоди, які  не перевищують 30—50 років, оскільки дисконтування протягом більш тривалого часового періоду є недоцільним через швидке зменшення дисконтованих величин.

Отже, згідно з рівнянням (9.5) вартість джерела "прості акції" може бути визначена  за формулою

Метод MOKA (див. § 8.5) полягає в тому, що очікувану  дохідність акції визначають безризикові  про-

центні  ставки, коефіцієнт (3 чутливості до ринку  та середня ринкова дохідність

Для визначення вартості акціонерного капіталу на основі MOKA необхідно оцінити  безризикову ставку доходу і?6, середньоринковий рівень доходу М(Яр) та спрогнозувати  значення коефіцієнта р для конкретного підприємства.

Безризикову процентну ставку визначають на основі процентних ставок за державними борговими зобов'язаннями, які в  країнах з розвиненою ринковою економікою є практично безризиковими інвестиціями. Частіше основою для розрахунку такої ставки є процентні ставки за довгостроковими державними цінними паперами. На відміну від короткострокових цінних паперів, процентна ставка за якими відображає поточні коливання на ринку, ставки за довгостроковими державними борговими зобов'язаннями є більш стійкими, оскільки рівні інфляції за тривалий період є постійнішими. Крім того, акції, для оцінки яких використовують дані процентні ставки, є також довгостроковими інвестиціями.

Для оцінки очікуваної середньоринкової дохідності використовують дані щодо дохідності ринкового портфеля за минулі роки з подальшою оцінкою очікуваної в майбутньому середньоринкової дохідності. Ринковим портфелем виступає сукупність акцій, що входять до бази того чи іншого фондового індексу. При виборі індексу для оцінки середньоринкової дохідності частіше використовують індекси, які мають значну базу, тобто розраховуються на основі акцій багатьох корпорацій, оскільки чим більшу кількість акцій використано для розрахунку, тим об'єктивнішою та повнішою буде вихідна інформація.

Коефіцієнт р, що відображає рівень ризику певного підприємства відносно середньоринкового, оцінюють на основі даних за минулі роки. При цьому  беруть до уваги, що оцінці підлягає майбутній  ризик підприємства, який може значно відрізнятись від ризику в минулому.

Метод "дохідність облігації + премія за ризик"

є ще одним із методів оцінки вартості акціонерного капіталу. Очікувану дохідність акції за цим методом визначають як дохідність облігацій цього самого підприємства плюс премія за ризик, пов'язаний з інвестуванням коштів у акції цього підприємства. Премія за ризик показує, наскільки ризиковішими є вкладення в акції цього підприємства порівняно із вкладеннями в його облігації.

Розмір премії залежить від ситуації на ринку та від ринкових процентних ставок. Результати досліджень свідчать, що премія за ризик залишається більш-менш стабільною, коли стабільними є ринкові процентні ставки. У періоди з низькими процентними ставками премії за ризик зростають, при високих процентних ставках — зменшується. На ринках розвинених країн інституційні інвестори, які є основними покупцями корпоративних цінних паперів, готові придбати акції замість облігацій тієї самої корпорації, якщо останні забезпечать їм рівень доходу на 3—6 % вищий, ніж облігації.

Середньоринкову премію за ризик оцінюють, визначаючи різницю між середньоринковою дохідністю (значенням певного фондового індекса) і дохідністю довгострокових корпоративних облігацій. Оскільки премії за ризик з часом змінюються, премію за ризик для конкретного підприємства визначають, беручи за основу поточне значення середньоринкової премії за ризик та враховуючи специфіку цього підприємства, а саме ризики, що супроводжують його діяльність у даний момент і супроводжуватимуть в майбутньому.

2. Вартість джерела "привілейовані акції". Оскільки за привілейованими акціями, як правило, сплачується фіксований дивіденд, для їх оцінки можна використати модель з постійними дивідендними виплатами (дивідендний метод). Згідно з формулою (7.25) вартість джерела "привілейовані акції" визначається так:

де В — постійні дивідендні виплати; Р — ціна розміщення акцій.

Величина Rап може бути уточнена з  урахуванням витрат на розміщення акцій. Якщо зазначені витрати становлять r процентів від обсягу емісії, вартість джерела "привілейовані акції" дорівнюватиме:

Хоча привілейовані акції, як і  прості, випускаються без встановленого строку обігу, емітенти часто залишають за собою право здійснити їх викуп. При цьому умовами емісії передбачають створення фонду погашення привілейованих акцій та поступове їх погашення (до 2 % випуску на рік) або конвертацію в прості акції. Тому на відміну від простих акцій, які завжди є безстроковими цінними паперами, термін обігу привілейованих акцій становить в середньому від 25 до 50 років.

Вартість джерела "нерозподілений прибуток"

Якщо реінвестування прибутку і  його використання для розширення виробництва забезпечить рівень доходу, нижчий за "Ка", його не варто капіталізувати і залишати нерозподіленим, оскільки це може призвести до відпливу акціонерів і погіршення фінансового стану підприємства. Для того щоб акціонери не були проти інвестування прибутку, необхідно щоб віддача від його реінвестування була не меншою від віддачі від альтернативних інвестицій такого самого ступеня ризику2. Інакше акціонери бажатимуть отримати дивіденди і вкласти їх на ринку. Тому вартість джерела фінансування "нерозподілений прибуток" можна вважати приблизно рівною вартості акціонерного капіталу "Ка" для звичайних акцій.

Вартість джерела "нерозподілений прибуток" переважно використовують для оцінки доцільності його використання для фінансування капіталовкладень підприємства. Якщо темпи зростання підприємства значні, недостатність фінансування за рахунок нерозподіленого прибутку можна компенсувати за рахунок додаткової емісії акцій. Вартість такого джерела фінансування буде дещо вищою від нерозподіленого прибутку, оскільки підприємство буде нести витрати з розміщення акцій на ринку.

У цілому, вартість власного капіталу в країнах з розвиненою ринковою економікою завжди вища за вартість боргового  капіталу, оскільки вкладення в акції  є більш ризиковими інвестиціями, ніж вкладення в облігації того самого емітента, а більш ризикові інвестиції мають забезпечувати інвесторам вищий рівень доходу. Відповідно емітенти акцій несуть більші витрати на залучення акціонерного капіталу, ніж на залучення різних видів позики.

Вартість акціонерного капіталу вища від боргового також тому, що підприємство несе витрати з емісії акцій, підтримки лістингу на біржовому ринку, забезпечення акціонерам такого високого рівня доходу, який робив би недоцільним вилучення коштів і

 

 

 

 

 

 

 

 

Принципи управління грошовими потоками підприємства 

 

Одне з головних завдань  в управлінні оборотним капіталом  полягає у прискоренні його оборотності. Це дає змогу розширити фінансові  можливості фірми без залучення  додаткових зовнішніх джерел. Виконання  цього завдання досягається завдяки багатьом заходам. Одним з таких заходів є раціональне розміщення оборотного капіталу по всіх стадіях операційного циклу. Для сучасних підприємств найбільш вразливим моментом є нестача готівкових коштів. Як відомо величина грошових коштів, що перебувають в розпорядженні підприємства визначає рівень його абсолютної ліквідності (платоспроможності). Фінансові менеджери повинні приділяти значну увагу розробці політики управління грошовими активами, яка полягає з одного боку в оптимізації їх розміру для забезпечення стійкої платоспроможності, а з іншого – в отриманні додаткових прибутків від зберігання грошових коштів на депозитних рахунках чи вкладенні у короткострокові фінансові інвестиції [2] Політика управління грошовими активами включає наступні етапи:

·                   оцінку потреби в грошових активах підприємства в попередньому періоді;

·                   оцінку ступені участі грошових активів в оборотному капіталі;

·                   оптимізацію середнього залишку грошових коштів;

·                   вибір ефективних форм регулювання середнього залишку грошових активі;

·                   забезпечення ефективного використання вільного залишку грошових коштів;

·                   побудову ефективної системи контролю за грошовими активами підприємства.

Щоденний фінансовий менеджмент фірми базується на оперативному управлінні грошовими потоками з  урахуванням наступних принципів:

·                   збалансування об’ємів грошових потоків;

·                   синхронності формування і руху грошових потоків у часі;

·                   зростання залишків грошових засобів.

В оперативному управлінні грошовими потоками розрізняють  три види залишків коштів:

1) операційний залишок  грошових засобів, що утворюється  для забезпечення поточних платежів, пов’язаних з виробничо-господарською діяльністю підприємства;

2) страховий залишок  грошових засобів, обумовлений  вимогами підтримки постійної  платоспроможності підприємства  по невідкладних зобов’язаннях;

3) інвестиційний залишок  грошових засобів з ціллю здійснення ефективних короткострокових вкладень. [3]

Для підприємства, у якого  готівкові активи перевищують розумну  межу постає проблема їх ефективного  використання. Ця проблема пов’язана  в першу чергу з визначенням  тієї частини готівкових ресурсів, яка без зростання ризику зменшення ліквідності може бути розміщена на депозитному рахунку чи вкладена в короткотермінові цінні папери. Цю величину коштів можна визначити через питому вагу середнього залишку коштів у виручці попереднього періоду. Якщо тенденція цього періоду буде зберігатися у майбутньому, то величину грошових коштів, які можуть бути вивільнені з обороту можна розрахувати як добуток питомої ваги середнього залишку грошових коштів на величину очікуємої виручки. В залежності від виду залишків економічно виправданим є розміщення страхового залишку на поточному депозитному рахунку, а інвестиційного - на строковому депозиті. [1]

Оборотні кошти забезпечують безперервність процесу виробництва  й реалізації продукції. На їхній  розмір впливають різні фактори, які діють на всіх чотирьох стадіях грошового обігу: покупці предметів праці, виробництві продукції, реалізації товару, розподілу виторгу.

Поточні активи, як правило, постійно змінюються. Фінансові менеджери  зобов'язані знати щорічні очікувані  мінімальні і максимальні рівні поточних активів. Мінімальний рівень можна вважати постійною складовою поточних активів, тоді як різниця між мінімальним і максимальним рівнями називається сезонною складовою. [4]

При консервативному  підході фіксовані активи й мінімальні поточні активи фінансуються за рахунок довгострокових кредитів і власного капіталу. Сезонні потреби фінансуються за рахунок короткострокових позичок.

При дуже консервативному  підході фіксовані активи, мінімальний  рівень поточних активів і частина сезонних потреб фінансуються за допомогою довгострокових кредитів і власного капіталу. За рахунок короткострокових позичок фінансується тільки частина сезонних потреб. Як наслідок, вартість капіталу при такому фінансуванні дуже висока, однак ризик залишитися без коштів - мінімальний.