Роль наукового семінару, конференції та інших форм комунікації у науці

 

4. Іноді в  керівництва з'являється бажання  висловитися про щось наболіле перед  громадськістю, наприклад, про користь  Інтернет-технологій. Наважитися на двогодинне прослуховування азбучних істин  зможе навіть не кожен студент-практикант. У цьому випадку в запрошенні можна вказати щось начебто "презентація  локалізованої версії". Але все  ж таки наприкінці лекції прийдеться відвести хвилин десять для показу чогось локалізованого.

 

5. Інакше  потрібно надійти, якщо оголошена тема (та ж "локалізована версія") дійсно цікавить журналістів, і вони можуть задати небажані питання. Тоді краще  сказати про неї десь у середині доповіді, щоб до його кінця усі  забули, про що йшла мова.

 

6. Найкраще  взагалі не повідомляти регламент  заходу (хто, про що і скільки говорить). Якщо ви мали необережність роздати  регламент, те не потрібно стежити за його виконанням — нехай виступаючі поговорять у волю.

 

7. Варто покінчити  із забобонами про те, що лекція не повинна  перевищувати 45 хвилин (академічна година). 1,5-2 години з триразовим повторенням  ключових тез — це мінімальні вимоги для засвоєння матеріалу журналістами. Правда, не всі доповідачі готові до такого навантаження. Отут є простий  вихід — серія повідомлень  зі зміною персонажів ("танцюємо без  перерви").

 

8. Уникайте  приведення якихось абсолютних характеристик  бізнесу. Використовуйте тільки відносні показники, тим більше, що багато комп'ютерних  користувачів (журналісти відносяться  до них) не в ладах з усним рахунком. Якщо ви повідомите їм, що торік доход  компанії упавши на 40%, а в цьому  — зріс на 60%, те більшість з їх буде упевнено, що за два роки ваш  бізнес збільшився на 20%. (1*0,6*1,6 = 0,96).

 

9. Особливу  увагу варто звернути на сесію  питань і відповідей. Отут саме головне  — не комплексувати через давно  застарілий висновок: "відсутність  питань свідчить або про повне  нерозуміння тими, що зібралися на прес-конференції, або про її тривіальність". Ось декілька порад, як боротися з  непотрібними запитаннями журналістів.

 

10. Отут є  два варіанти: принципово не проводити  якихось  дискусій чи таки 

     зробити  видимість її наявності.  У першому випадку можна запропонувати  такі варіанти.

            З самого початку не виключати  можливість якихось питань. Найкраще  це виходить, 

      коли йде серія доповідей, на  кожну з який приділятися 15 хвилин, але для виразного 

      викладу шкірного питання потрібно  не менш, ніж півгодини. У цьому  випадку саме 

      потрібно   суворо  дотримуватися  регламенту.  

11. Якщо мова йде про захід, що раніше називався  прес- конференцією, те можна весь інший  час, відведений  на неї, зайняти  доповідями, наприкінці яких повідомити, що час оренди приміщення вичерпано. Непогано було б  при цьому додати, що фуршет готовий, але зал закривається через п'ятнадцять хвилин. Видимість  сесії питань і відповідей можна  створити, запропонувавши обговорити проблеми в неформальній обстановці.

            В іншому випадку, потрібно  вміло керувати ходом дискусії: Навіть на питання, що 

      припускає відповідь типу, " так  чи ні", потрібно відповідати  не менш 10-15 хвилин.  

             Добре   враження на публіку  робить використання принципу "алаверди" з передачею  

       слова першому виступаючому і  далі по колу. Після триразового  повторення цієї 

      технології  навіть найбезглуздіші  журналісти зрозуміють, що з питаннями  пора 

      зав'язувати.  

12. Відхід  від прямої відповіді може виконуватися декількома способами. Наприклад, після  зв'язку типу "до речі, про пташок" можна почати розповідь про прочитані  в дитинстві книги. Красиво виглядає бажання повернутися до джерел проблеми — "Адам, Ева й ін.".

 

13. Елегантним  варіантом є задушевна півгодинна дискусія з ким-небудь із постійних  відвідувачів прес-конференцій на злободенну (актуальну) тему "Коли було краще  жити — у часи DOS, RTE чи OS/360?"

 

14. Можна ненав'язливо показати всім присутнім, що той хто, задав питання  — страшний зануда. Отут краще за все перейти на дружній  тон: "Старий, адже ми з тобою вчора  вже говорили на цю тему дві години..."

    Даний перелік порад не є, звісно ж, вичерпним, але може стати у нагоді при  вирішенні деякийх складних ситуацій при проведенні прес-конференції.

Наукова революція

Ситуація у  галузі дослідження та викладання історико-економічних  наук (економічної історії, історії  економічної думки, історії галузевих  економік тощо) в Україні (як і в  інших пострадянських республіках) наприкінці 90-х років докорінно  відрізняється від тієї, в якій доводилось працювати українським  радянським історикам-економістам  кінця 80-х років.

“Перестройка” відкрила можливості для виявлення  і констатації кризового стану  історико-економічних наук у колишньому СРСР і на рівні досліджень, і  на рівні навчальних дисциплін, які  дедалі більше відставали від світових досягнень.

У зв’язку з  цим критикувалися серйозні недоліки в галузі історико-економічних наук, хоч критичний аналіз незадовільного стану не розкривав його глибинних  причин.

Вихід з кризи  вбачався в перебудові марксистсько-ленінського  економічного вчення, теорії та практики соціалізму, тим часом історія  економічних вчень як навчальна  дисципліна перебувала у жалюгідному  стані.

Пізніше проф. Є. М. Майбурд (Росія) охарактеризував  цей стан таким чином: ”Справедливо заслуживши у студентському середовищі славу одного з найнудніших занять, історія економічної думки перебувала на задвірках економічних наук замизкана  і недорікувата, що пильно охоронялася  від свіжих підходів псевдовченими”[1].

Треба лише додати, що абсолютна більшість навіть студентів-економістів  були взагалі позбавлені можливості вивчати таку дисципліну.

Протягом 90-х  років у сфері дослідження  та викладання історико-економічних  дисциплін відбулися помітні  позитивні зрушення, викликані, безперечно, докорінним зламом в історичній долі України, суспільно-економічних відносинах, у вітчизняній системі вищої  освіти.

Вони невіддільні  від процесів системної трансформації  ринкового типу, що здійснюються нині в країні, від загального розвитку української економічної науки.

Найпримітнішою  рисою цього розвитку на зламі  двох тисячоліть є подолання автаркічної  замкнутості, інтенсивна інтеграція вітчизняної  науки у світову для спільного  наукового прогресу. Тим самим  поступово має бути подолана (хоч  і не без проблем) багаторічна  свідома ізоляція української економічної  науки, насильно нав’язана їй командно-адміністративною системою.

Водночас —  це відродження основних традицій, закладених в українській економічній  науці у минулому столітті.

Нинішній процес інтеграції, на нашу думку, відбувається за трьома основними напрямами.

Перший —  інтенсивне творче осмислення й переосмислення, освоєння вітчизняними вченими матеріалу, накопиченого світовою наукою, доведення  його на належному рівні через  навчальні курси до майбутніх  спеціалістів.

Свідченням цього  є потік перекладної літератури, насамперед найвідоміших на Заході підручників  та навчальних посібників, стажування, навчання викладачів та студентів на різних курсах, семінарах тощо за кордоном. Другий — критичне осмислення проблем  минулого розвитку економіки й економічних  наук, своєрідна інвентаризація здобутків, прорахунків та ін. Наприклад, потребує критичного аналізу викладені у вітчизняній літературі концепції та практика проведення чисельних економічних реформ упродовж 20—80-х років у колишньому СРСР.

Третій —  оригінальні дослідження складних проблем системної трансформації, тобто сучасного переходу від  централізовано-планової економіки  до ринкової, осмислення нової ролі науки.

Зрозуміло, всі  три напрями переплітаються і  взаємодіють, у межах кожного  з них здійснюються дослідження  на новій парадигмі (парадигмах) світової економічної науки.

У галузі історії  економічної думки процес інтеграції української економічної науки  у світову відбувається специфічно і складно.

Віднайти можливі  засоби творчого вирішення цих труднощів  — важливе і актуальне завдання.

Наукова революція.

Стан загальної  економічної теорії та історико-економічних  наук, що склався в Україні з  початку 90-х років, на наш погляд, можна охарактеризувати, як наукову  революцію.

Дійсно, визріли  і вступили у взаємодію всі  ключові елементи моделі розвитку науки, що були розроблені і досліджені відомим  американським вченим Т. Куном: парадигма, наукове товариство, нормальна наука, криза, екстраординарне дослідження, традиція, наукова революція та ін.

Коротко суть ситуації і вихід з неї виявилися  такими. Панівна марксистська парадигма  опинилася у глибокій кризі. Методи, що були прийняті в теорії, не могли  вирішити поставлені парадигмою основні  завдання, а сама теорія не відповідала  новим реаліям, не давала відповіді  на актуальні питання. Вихід з  кризи відбувається шляхом наукової революції, сутність якої полягає у  заміні попередньої парадигми новою.

На прикладі економічної науки підтвердилися  положення моделі Т. Куна про те, що “будь-яка криза розпочинається з сумніву щодо парадигми”, що “нова  теорія з’являється як безпосередня реакція на кризу” [2].

Специфіка наукової революції в галузі історії економічної  думки у постсоціалістичних країнах, і в Україні також, полягає  насамперед у відмові від марксистської  моделі розвитку економічної науки  як від неспроможної. Всім відомі ключові  поняття марксизму: класовий, партійний  підхід до економічної теорії та оцінки економічних вчень; поділ науки  за класовою ознакою (буржуазна, дрібнобуржуазна, пролетарська); загострення ідеологічної форми класової боротьби; поділ розвитку науки відповідно до так званого  критерію проникнення дослідника у  глибину явищ та процесів (“класична” — в цілому наукова і “вульгарна”  — ненаукова, апологетична); “перманентна криза” “вульгарної” економічної  теорії; формаційний підхід до аналізу  суспільно-економічних процесів; основоположні  теорії — трудової вартості, додаткової вартості, нагромадження капіталу та ін.

Специфічно трактувався  і предмет історії економічної  думки, специфічним був і базовий  категоріальний інструментарій за повної безапеляційності нормативних суджень. Йдеться також про відкидання “марксистсько”- і “соціалізмоцентристської”  структуризації економічних вчень та відповідного характеру дослідження й викладання матеріалу в курсі історії економічних вчень. Та чи обмежується наукова революція лише відмовою від корінних положень парадигми ортодоксального марксизму? Ствердна відповідь свідчила б фактично про “антимарксистську революцію”, яка справді має місце, з урахуванням переходу на нові парадигми. Проте цей перехід доповнюється новими важливими процесами.

Нова парадигма  освоюється у принципово відмінних  від минулого умовах: духовної свободи, творчості, концептуального плюралізму, вільних дискусій, неупередженого пошуку істини тощо.

Цитати основоположників марксизму, рішення партійних лідерів  і з’їздів, монолітність поглядів (вимушена, штучна), згода більшості тощо перестали  діяти як критерій істини або істина в останній інстанції.

Значно активізувалось вивчення історії економічної думки  України. З початку 90-х років вийшло у світ близько двох десятків монографій з цієї проблематики, які заповнили  деякі “білі плями” у вітчизняній  економічній науці, підняли нові актуальні теми. Згідно з моделлю  розвитку науки Т. Куна зміна парадигми  в результаті наукової революції  не обов’язково означає цілковиту  відмову від попередніх знань.