Аналіз впливу боргової кризи на країни ЄС

       Аналітики вважають, що верхньою межею оптимальності  зовнішнього боргу є співвідношення EDT/XGS на рівні не більш ніж 200—250 % . 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

       

2. Механізми скорочення зовнішньої заборгованості в  умовах боргової кризи

       Враховуючи те, що проблема надмірного зовнішнього боргу стала досить відомим і поширеним явищем другої половини ХХ ст., світова практика нагромадила значний досвід щодо управління борговим тягарем вирішення проблеми заборгованості: від найгіршого – абсолютний дефолт (повна відмова від своїх зобов’язань), до дещо кращого, при якому частково списуються борги (однак боржник втрачає частково політичну самостійність та тимчасовий доступ до міжнародного ринку капіталів), та до найкращого із варіантів – реструктуризації, що передбачає переоформлення боргу в тій чи іншій формі.

       Під реструктуризацією боргу розуміють  прийняття за згодою боржників і  кредиторів заходів, спрямованих на підтримку платоспроможності боржників у середньо- та довгостроковій перспективі.

       В залежності від типів кредиторів і боржників розрізняють декілька варіантів реструктуризації зовнішнього боргу. Один із цих варіантів – реструктуризація міжурядових позик і позик, гарантованих урядом у рамках Паризького клубу офіційних кредиторів. 

       Реструктуризація  у рамках Паризького клубу базується на так званому меню, що передбачає вибір між зменшенням боргу (чи скороченням його обслуговування за рахунок зниження ставок поточних платежів. Важливою умовою реалізації цих схем є узгодження з МВФ країною-боржником програми економічного розвитку і наявність достатньо переконливого платіжного балансу, який би підтверджував, що у майбутньому реструктуризація заборгованості проводитися більше не буде.

       Другий  варіант – реструктуризація комерційного боргу у рамках Лондонського клубу приватних кредиторів. 

       Лондонський клуб – міжнародне об’єднання приватних комерційних банків. Сформований у кінці 70-х рр. ХХ ст. для вирішення проблем, які виникають через нездатність низки країн (в першу чергу країн, що розвиваються) регулярно обслуговувати зовнішню заборгованість. На відміну від Паризького, Лондонський клуб займається питаннями заборгованості перед приватними комерційними банками, кредити яких не гарантуються державою.

       Серед основних схем реструктуризації зовнішнього  боргу найбільшого поширення набули такі:

1. Перенесення термінів платежів (пролонгація);
2. Нові кредити з цільовим призначенням оплати минулих боргів;
3. Списання боргу;
4. Викуп боргу із дисконтом на вторинному ринку;
5. Обмін боргу на акції національних підприємств;
6. Обмін боргу на національну валюту;
7. Сек’юритизація (обмін боргу на облігації боржника).

       Політика  реструктуризації боргу шляхом пролонгації  має першочергове значення при вирішенні проблеми заборгованості. Перенесення термінів платежів дозволяє перетворити короткотермінові та середньотермінові борги у довготермінові, відклавши час оплати основної частини боргу. Але при цьому треба мати на увазі, що така реструктуризація боргів здійснюється під досить високі відсотки, і можливість заощадити фінансові ресурси сьогодні у подальшому призведе до підриву кредитоспроможності зі всіма можливими негативними наслідками.

       Наступний варіант – списання боргів. Практика списання боргів досить відоме явище у практиці фінансово-кредитних відносин. Однак, найчастіше подібні механізми застосовуються відносно найменш розвинутих країн, нездатних погасити свої зобов’язання навіть у віддаленій перспективі. При цьому, за певних умов, часткове списання боргу економічно вигідне і кредиторам. Так, при незначних обсягах запозичень очікуваний обсяг виплат за боргом співпадає з обсягом зобов’язань, тобто очікується, що борг буде погашено повністю. Але з деякого часу величина боргу починає перевищувати обсяг очікуваних виплат за ним. Наростаюча ймовірність дефолту призводить до падіння вартості боргу. Із подальшим ростом обсягів запозичень разом із ринковою ціною падає і сумарна вартість боргу. Дестимулюючий вплив, який чинить надмірний борговий тягар на економіку країни і її фінансову систему, стає надзвичайно сильним. У цьому випадку, очевидно, необхідне списання частини боргу.

       З середини 80-х років ХХ ст. отримали поширення ринкові методи регулювання заборгованості, серед яких провідне місце займає конверсія боргів. Під конверсією розуміють усі механізми, що забезпечують заміну зовнішнього боргу іншими видами зобов’язань, менш обтяжливими для боржника (наприклад, конверсія боргу в акції, інвестиції, погашення товарними поставками, зворотній викуп боргу самим позичальником на вторинному ринку на особливих умовах, обмін на боргові зобов’язання третіх країн, взаємозалік та інше). Серед конверсійних операцій найбільшу питому вагу має схема викупу боргу із вторинного ринку за ціною нижче ринкової (40% усіх операцій) і конверсія в акції корпоративних підприємств (34% усіх операцій).

       Деякі країни-боржники мають у своєму активі значні обсяги золотовалютних резервів чи можуть достатньо швидко їх нагромадити за рахунок стимулювання експортних галузей. У той самий час, борги цих держав на ринку продаються із значним дисконтом, що свідчить про насторогу інвесторів щодо платоспроможності позичальника. У такій ситуації можна було б дозволити позичальнику самостійно викупити власні борги на відкритому ринку. Це дозволило б на ринкових умовах скоротити загальний обсяг державного боргу без прийняття кредиторами яких-небудь узгоджених рішень. Через наявність дисконту по боргах подібна стратегія у чомусь аналогічна частковому списанню боргу.

       Однією  із найбільш відомих ринкових схем реструктуризації державного боргу є надання кредиторам права продажу боргів з дисконтом за національну валюту, на яку у результаті можна придбати акції національних компаній. Частіше використовується безпосередній обмін (своп) боргів на акції компанії, що знаходяться у державній власності.

       Вважаємо, що такий своп дозволяє одночасно вирішити дві проблеми – зменшити державний борг і забезпечити притік капіталу у реальний сектор економіки. З одного боку, така схема передбачає зміну графіку виплат і зменшує короткотерміновий тиск на бюджет. А з іншого, якщо до свопу потік виплат за боргом був жорстко заданий у номінальному виразі, то після нього – потік доходів від компанії стає залежним від економічного стану країни, рівня внутрішньої і зовнішньої інфляції та інших факторів. Таким чином, виплати за боргом прив’язуються до економічного становища країни-позичальниці, що розширює можливості досягнення компромісу.

       Конверсія боргу в національну валюту (борг для розвитку). В останні роки поступово зростає (хоча і продовжує залишатися помірним) інтерес кредиторів до конверсії боргів у розвиток національних економік боржників. Ця операція фактично відображає безкоштовну допомогу. Держави-кредитори розробили програми конверсії боргів у національні валюти з метою довгострокового фінансування проектів розвитку.

       Механізм  операції полягає у тому, що міжнародна неурядова організація купує борг на вторинному ринку із значним дисконтом. Пізніше борг обмінюється на національну валюту, найчастіше, щоб уникнути інфляційних коливань національної валюти на отриману суму боргу випускаються спеціальні облігації у національній валюті, які згодом використовуються для фінансування програм розвитку.

       Сек’юритизація. Основна ідея сек’юритизації полягає у тому, що країна-боржник емітує нові боргові зобов’язання у вигляді облігацій, які або безпосередньо обмінюються на старий борг, або продаються. У випадку продажу отримані кошти використовуються на викуп старих зобов’язань. Якщо нові цінні папери продаються на ринку з меншим дисконтом, така операція призведе до скорочення загального обсягу заборгованості. Подібна схема реструктуризації реалізується на добровільній основі лише у випадку, якщо нові зобов’язання визнаються пріоритетними відносно старих боргів. В інакшому випадку очікувані платежі за старим боргом еквівалентні платежам за новим, який буде продаватися з тим же дисконтом, що й існуючий. Зменшення боргового тягаря не відбувається. На практиці досягнути такої пріоритетності досить важко. Просте декларування переваги одних зобов’язань над іншими автоматично призводить до порушення міжнародних норм права. І тим не менше, у багатьох випадках це можливо.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

       

2. Аналіз  впливу боргової кризи  на країни ЄС

 
       

1. Фінансово-економічний  стан “слабких” країн-членів Європейського Союзу (на прикладі країн PIIGS)

       Істотною перешкодою подальшого економічного зростання Євросоюзу залишається боргова криза. Державний борг Євросоюзу та Єврозони у 2008 р. зріс на 6 та 8 %, відповідно. У 2009 р. фінансова ситуація ще більше загострилася. Державний борг  країн ЄС  збільшився на 993,3 млрд  євро  або на 13 %, державний  борг  країн  Єврозони  хоча  і зростав  меншими  темпами,  приріст становив 10 %, але вже перевищив 7000 млрд євро. Крім того, спостерігається стрімке зростання частки державного боргу у ВВП: у Євросоюзі у 2008 р. вона становила 61,6, у 2009 р. зросла більш як на 10 % до 73,6. Протягом 2006-2009 рр. частка держаного боргу відносно ВВП країн Єврозони перевищувала цей показник по Євросоюзу загалом. У 2008 р. вона становила майже 70 %, у 2009 – ще  зросла  на 9,3 %  і становила 78,7 %.  Водночас,  дефіцит  бюджету Євросоюзу  та Єврозони перевищив усі допустимі межі (не більш  як 3 % від ВВП відповідно до Маастрихтської угоди). У 2009 р. він становив у Євросоюзі 6,8 % проти 2,3 % у 2008 р., а у Єврозоні – 6,3 % проти 2 % у 2008 р. [14].

       Ситуація щодо державного боргу у Єврозоні є більш напруженою, ніж  загалом у Євросоюзі. Це обумовлено тим, що до Єврозони входять країни, фінансову  ситуацію  яких  можна  охарактеризувати  як  катастрофічну,  серед  них Португалія,  Ірландія,  Іспанія,  Італія, Греція. У суспільстві  за  таку необережність щодо  формування  бюджетів  цих  країн  та  занадто  високі  витрати,  які призвели до глибокої фінансової кризи й прямо вплинули на економіку Євросоюзу, їх назвали терміном "PIIGS", що перекладається як "свині".

       Боргову кризу країн PIIGS у значній мірі зумовили суттєві зовнішні борги, причому їх накопичення та зростання почалося набагато раніше фінансово-економічної кризи.

       Загальний обсяг державних боргів країн PIIGS становить 3 трлн. євро.

Рис. 2.1 Показники державного боргу та дефіциту бюджету до ВВП для країн «PIІGS» за 2007-2010 рр., %

       Складено  за даними Eurostat

       За  розрахунками сукупний ВВП країн PIIGS становить майже 3900 млрд. $, що складає 24% ВВП Євросоюзу. Витрати їх бюджетів перевищують доходи на 305 млрд. $, це майже 8% від їх ВВП, в той час  коли за Маастрихтською угодою, він  не має перевищувати 3%.  Найбільший серед країн PIIGS  дефіцит бюджету, 115,9  млрд. $, має Іспанія, рівень якого  складає 8,5% ВВП. Значним за розміром, майже 108 млрд. $, є дефіцит бюджету  Італії, але він складає 6,1% від  ВВП. В той же час дефіцит бюджету  Ірландії майже у 4 рази менш дефіциту Іспанії, проте його рівень відносно ВВП цієї країни становить майже 17%, більш 10% рівень дефіциту бюджету  у Греції при загальному його розмірі 36,5 млрд. $. Отже, однією з проблем  боргової кризи країн PIIGS є суттєвий дефіцит бюджету та високий його рівень відносно ВВП.

       Найбільш  суттєве зростання зовнішнього  боргу у період 2004-2009 роках відбулося  у Греції. Зовнішній борг у 2009 році сягнув 550 млрд. дол. і зріс у 8 разів  порівняно з 2004 роком. Стрімке зростання  зовнішнього боргу у Греції відбулося  у 2006 році, він збільшився у 4 рази порівняно  з 2005 роком, але у 2007 році вдалося  рівень зовнішнього боргу повернути  майже до рівня 2005 року й стабілізувати  ситуацію. Проте, з початком кризи  зовнішній борг Греції знов мав стрімкі  темпи зростання і з 86,7 млрд. дол. піднявся до 504,6 млрд. дол., тобто майже  у 6 разів. У 2009 році приріст зовнішнього  боргу Греції становив майже на 10 % і перебільшив 550 млрд. дол. В  квітні 2010  р. грецький  уряд,  не  дивлячись  на  знов  випущені  ним  довгострокові  облігації під високі процентні ставки, оголосив про неможливість сплати за поточними зовнішніми і внутрішніми зобов’язаннями і  попросив  допомоги  в  Європейського центрального банку і МВФ з метою погасити борги.    Наслідком  цих  подій  стало  ухвалення  Європейською  Комісією  за сприяння МВФ  Програми стабільності і зростання, згідно з якою Греція була вимушена піти на жорсткі фіскальні  заходи - привести дефіцит бюджету до рівня 3% від ВВП. Міністерство фінансів Греції намітило цільові показники поступового  зниження  дефіциту  бюджету –   до 8,7%  у 2010  р.,   до 5,6%  у 2011 р.,  до 2,8% у 2012 р. та до 2% у 2013 р.. До кінця вересня 2011 року зовнішній борг Греції зріс до 360 млрд. євро що становить 165 % ВВП країни. З цієї суми 220 млрд. євро буде погашено протягом наступних шести років. А вже до вересня 2012 року країна має виплатити 52 млрд. євро.