Судовий прецедент як одна із форм права: загальнотеоретична характеристика

-         Динамічність. Прецедент створює можливість при прийнятті рішення найповніше врахувати особливі й конкретні обставини справи та використати попередній судовий досвід.

  Структура судового прецеденту мітить три елементи: встановлення конкретних обставин справи, правові принципи, які застосовується при її розгляді та вирішенні, та висновок у справі. Особливістю судового прецеденту  як джерела права є те, що не всі рішення є обов’язковими, а лише частина racio dеcidendi, тобто сутнісна складова, на практиці- це сформульоване судом правило.  Racio decidendi містить правові принципи, які застосовуються для вирішення правових питань відповідно до конкретних обставин справи [16].

                  Судовий прецедент є обов’язковим  для судів тієї ж або нижчої інстанції при розгляді аналогічних справ, або є таким, що виступає прикладом тлумачення закону та не має обов’язкової сили. Ступінь обов’язковості прецеденту залежить від місця в судовій системі як суду, що вирішує справу, так і суду, чиє рішення береться за зразок.

В залежності від дії судових прецедентів в часі вони бувають декларативними та креативними. Декларативним є той прецедент, який застосовують вже як існуючу норму права або повторює положення попередніх судових рішень (має ретроспективний характер). Креативний прецедент сам створює та застосовує нову норму (має перспективний характер). Прецедент може бути скасований законом, що вступив в силу, судом вищої інстанції або рішенням самого суду, в разі, якщо він має на це право.

    Правовий прецедент тісно пов'язаний із іншими джерелами права, він як залежить від суміжних джерел, так і впливає на них. Розглянемо детальніше ці зв’язки.

    Найбільш тісно у своєму виникненні судовий прецедент пов'язаний із правовим звичаєм. Правовий звичай - це звичай, застосування якого забезпечуються і санкціонується державою. Він формується протягом тривалого історичного розвитку, вбирає в себе певні традиції, ідеали та моральні цінності народів. Суди в давні часи та середні віки  керувалися при прийнятті рішень правовими звичаями. Пізніші певним рішенням стала надаватись обов’язковість при вирішенні аналогічних справ і вони стали виконувати роль судового прецеденту як джерела права. (Найчастіше такі випадки траплялись в Англії). Якщо звичай слугував опорою держави в процесі його формування, то правовий прецедент закріплював державний пріоритет при регулюванні суспільних відносин.

                Синтетичний зв'язок має судовий прецедент із таким джерелом права як правова доктрина. Правова доктрина - це акт - документ, який включає в себе концептуально оформлені правові ідеї, принципи, розроблені науковцями з метою вдосконалення законодавства. В англійських судах при винесенні рішень траплялись прямі посилання на наукові праці окремих вчених-юристів. Науковці при виробленні теоретичних концепцій спирались на практичні судові рішення, вивчали досвід роботи судів. Надаючи певним рішенням суду силу прецеденту, судові чиновники ґрунтувались на концепціях правових доктрин.

   Можливо прослідкувати зв'язок судового прецеденту із релігійно-правовими нормами. Релігійно-правова норма - це акт-документ, що включає в себе церковний канон або іншу релігійну норму, санкціонується та забезпечується державою. В середньовічний період при прийнятті судових рішень та формуванні прецедентів брались до уваги релігійні норми та канони. Тому можна говорити про опосередкований зв'язок між релігійними традиціями та прецедентами. Найбільше ж релігійно-правові акти визнаються як головне джерело права в релігійно-общинній групі правових систем.

                В країнах романо - германської правової системи (ФРН, Франція, Російська Федерація, Польща, Італія та ін.) провідне місце серед джерел права займають норматвно-правові акти. Це офіційні акти-документи компетентних органів держави, що містять норми права і передбачають формально обов’язкові правила поведінки.  Нормативно-правові акти  виступають  пріоритетними щодо інших джерел права, які використовуються в зазначеній правовій системі: нормативно-правових договорів, міжнародно-правових актів. Суди при прийнятті рішень керуються саме нормативно-правовими актами. Між тим держави  романо - германської правової системи майже не визнається як джерело права правовий прецедент, тому можна прослідкувати певний теоретичний між цими джерелами права. Це пов’язано як історичними умова формування права в цих державах, так і розуміння суду як виключно правозастосовного органу.

         Враховуючи зазначене вище, можна зробити висновок, що прецедент є унікальним, самодостатнім джерелом права, результатом судової правотворчості та підставою для вирішення значної кількості справ.

Розділ II.   Особливості судового прецеденту як джерела правової

                                 системи Англії

     Судовий прецедент є давнім джерелом права, він широко використовуюся в стародавній період та середні віки. Так, у давньому Римі рішення преторів визнавались обов’язковими при розгляді аналогічних справ. Свого поширення та найбільшого впливу як джерела права судовий прецедент набув в англійській судовій системі. Саме в Англії сформувалася своєрідна, відмінна від континентальної англосаксонська  система права.

      В період панування в Британії римлян римське право тут не набуло поширення. В країні діяли місцеві акти, укази королів, що регулювали окремі питання суспільного життя. З історичної точки зору епохальним для становлення англійської системи став період нормандського завоювання.  Саме після завоювання Англії Вільгельмом 1 Завойовником (1066р.) формується єдине для всієї держави право. Була створена єдина судова система. Король здійснював тільки «вищий суд», потім повноваження були розширені, королівські суди дістали виключну юрисдикцію. Приватні особи не мали права безпосередньо звернутися до королівського суду. Вони просили у короля спеціальний наказ - дозвіл. Спочатку такі накази видавалися у виняткових випадках. Поступово список «тяжб» розширювався (у Х111 ст. було понад 75 приписів). В ході діяльності королівських судів згодом складалась група рішень, якими потім керувались суди.  В період правління Генріха II з’явилися виїздні суди, що вирішували справи з виїздом на місця від імені Корони. Спочатку коло справ, якими відали такі суди, було обмеженим, але поступово воно розширювалося.  Рішення, що приймали судді, бралися за основу іншими судовими інстанціями при розгляді аналогічних справ. Так поступово стала формуватися єдина система прецедентів, яка отримала назву «common law»- загальне право. При розгляді судових справ брали участь присяжні - вільні громадяни з  місцевих жителів, які не знали прецедентів і актів королів, але добре знали свої звичаї та традиції. Звичаєві норми мали суттєвий вплив на зміст судових рішень.

   Для зміцнення єдності країни вимагалась уніфікація права, що здійснювалось при поверненні судів до Вестмінстеру - резиденцію вищих судів. Тут, у Вестмінстерських судах відбувалось узагальнення судової практики. Важливу роль у формуванні загального права відігравали записи звітів про судові рішення та протоколи судових засідань, найбільш цікаві та важливі з яких стали видаватися у щорічних збірниках. Записані у звітах судові рішення стали використовуватись в якості прецедентів, тобто визнаних та обов’язкових зразків для розв’язування аналогічних справ [17].

   В Х11-Х1V ст. система загального права досягла розквіту, але поступово, із  зростанням числа прецедентів в ній стала виявлятися тенденція до консерватизму та формалізації, що у ХV ст. підготувало грунт для якісно нового етапу її розвитку, пов’язаного із появою «права справедливості».

Ринкові відносини, що народжувалися, не знаходили необхідних відповідей у старих правових формах, тому поступово став складатися особливий порядок апеляції розглянути справу «по совісті», «по справедливості», а не за прецедентами. Така апеляція здійснювалась через лорд-канцлера, який вирішував питання щодо передачі скарги королю. Через певний час функція розгляду справи по суті  перейшла до лорд-канцлера, і він став самостійним суддею [17].

   Суди захищали інтереси корони, а тому мали публічний характер (англійський судовий процес мав публічно-правовий характер). З 1616 р. при вирішенні конфлікту між судами загального права і судом лорд-канцлера було прийнято рішення, що юрисдикція останнього буде існувати і здійснюватись у відповідності із прецедентами права справедливості (Law of Equity). Ці прецеденти створювались іншим шляхом та охоплювали інші відносини. Вони вносили доповнення корекції до правих принципів, що застосовувались королівськими судами. Так, «суди справедливості» активно вторгались у правотворчість (встановлюючи так звані вторинні правові норми) там, де загальне право не передбачало відповідного відшкодування за спричинення матеріальних збитків приватній особі. Суд лорд-канцлера почав приймати до розгляду справи  по позовах, пов’язаних з правом управління чужим майном за дорученням, тоді як суди «загального права» традиційно відмовляли в цьому.

    З 1621 р. був дозволений контроль палати лордів за рішенням суду канцлера. Дуалізм судової системи проіснував до 70-х рр. Х1Х ст. Протягом 1873-1875 рр. відбулося реформування, модернізація права та судової системи Англії. Акти про судоустрій ліквідували формальні розбіжності між судами загального права і канцлерськими судами справедливості, всі англійські суди отримали право застосовувати як норми загального права, так і норми права справедливості.

  Структура англійського права суттєво відрізняється  від права романо-германської системи.   Англійське право не передбачає поділу на публічне та приватне, на право цивільне, торгівельне, адміністративне. Замість цього закріпився поділ на загальне право та право справедливості. Існують відмінності і в плані розуміння певних категорій, понять. В англійському праві відсутні такі поняття, як батьківська влада, юридична особа, підлог, непереборна сила. Проте там існують такі терміни як «довірча власність», «зустрічне задоволення», та ін. Англійське законодавство не поділяє норми права на диспозитивні та імперативні. В Англії настільки значний вплив судової практики, що ї законодавчі норми мають, як правило, казуїстичний характер викладу.

  Для розуміння формування прецеденту слід зупинитьсь на особливостях британської судової системи. Вищою судовою інстанцією у Сполученому Королівстві Великої Британії і Північної Ірландії є Палата лордів.  Вона приймає апеляції на судові постанови у цивільних і кримінальних справах, внесені апеляційними інстанціями Англії та Уельсу, а також у цивільних справах Шотландії. Від імені Палати лордів справи розглядаються судом цієї Палати, який складається із лорда-канцлера, «ординарних лордів з апеляції» та перів, які в минулому займали вищі судові посади. Верховний Суд Англії та Уельсу включає три самостійні судові установи:  Апеляційний суд, Високий суд, Суд корони.  Апеляційний суд складається із цивільного та кримінального відділень і розглядає апеляції та постанови інших судів. Високий суд має три відділення: королівської лави, канцелярське та сімейне. Суд Корони розглядає по першій інстанції (обов’язково за участю присяжних)  справи про найбільш серйозні злочини та апеляції на вироки і рішення магістратських судів. До нижчих судів у Англії та Уельсі відносяться суди графств і магістратські суди. Суди графств- основні органи правосуддя у цивільних справах. Магістратські суди розглядають більшість кримінальних справ, але вони можуть засуджувати лише до штрафу або позбавлення волі на строк до 6 місяців. Якщо винний заслуговує на більш суворе покарання, то кримінальна справа передається до Суду корони. Поряд з цими створені спеціалізовані суди, деякі з них носять назву «трибунал». Наприклад, у 1964 р. було засновано промисловий трибунал, яки розглядає скарги щодо неправильного звільнення з роботи.

  Відповідно існує складана ієрархія щодо прийняття за застосування судового прецеденту. В Англії діють наступні правила і межі дії прецеденту:

  - рішення, винесені Палатою лордів: обов’язкові прецеденти для всіх судів та для самої Палати лордів;

- рішення, прийняті Апеляційним судом: обов’язкові для всіх судів, крім Палати лордів;

- рішення, прийняті Вищим судом правосуддя: обов’язкові для нижчих судів.

              Прецедент має обов’язкову силу для всіх нижчих судів, а вищі суди зв’язані своїми попередніми рішеннями. Суди нижчих інстанцій прецедентів не створюють. Англійське правило прецедентів передбачає наступне: вирішувати так, як було вирішено раніше ( правило «stare decisis»). Воно має імперативний характер, тобто кожна судова інстанція має слідувати прецедентам. В англійському праві відрізняють обов’язкові та переконливі прецеденти. Останні, на відміну від обов’язкових, створюються лише необов’язковими для дотримання прикладами [14].

   Можливі три варіанти застосування суддями прецедентної норми:

1)     лише до фактів, що виникли після прийняття цієї норми (перспективна дія);

2)     до фактів, які мали місце після оголошення нової норми, і до фактів у тих справах, що знаходяться в судовому розгляді (теперішня перспективна дія);

3)     до фактів, які виникли до і після її прийняття (ретроспективне застосування).

   Не є чітко визначеним у часі й період припинення дії прецедентної норми. Можливі наступні варіанти:

1)     скасування прецеденту внаслідок прийняття закону;

2)     скасування прецеденту вищим судом або судом, який її прийняв;

3)     здебільшого суди віддають перевагу не скасуванню прецедентної норми, а відходу від неї, що дозволяє в разі потреби звернутися до «сплячого» прецеденту.

  Умовою дії прецедентів є наявність джерел про них - судових звітів. В Англії з 1870 року існують такі видання,  як «Судові звіти», «Щотижневі судові звіти», «Всі англійські судові звіти».

              Панування прецеденту у Великій Британії не є повсюдним. Він застосовується лише в Англії та Уельсі. В Шотландії і Північній Ірландії він не набув значного застосування. Певного поширення прецедент набув у США, Австралії, Канаді, Новій Зеландії, тобто країнах, чиї території раніше входили до Британської імперії.  Своєрідність американського права полягає в тому, що в законах відтворюються норми, створені судовою практикою. На відміну від англійського права американське має більш вільну дію правила прецеденту. В Канаді рішення судів вищого рівня набувають силу судового прецеденту. В Новій Зеландії силу переконуючого прецеденту мають також прецеденти, прийняті в Англії, Канаді та Австралії.

Англійське право - це право процесуалів та практиків. Видатний юрист в Англії - це не професор університету, а суддя, який формує юридичну практику.

   За останні десятиріччя англійське право змінилося. З одного боку, спростилась англійська судова процедура, з іншого - значно збагатилось матеріальне право.