Шпаргалка по "Налоговому праву"

  Часом відкриття спадщини визнається  день смерті спадкодавця, а  оголошення його померлим набирає  законної сили після відповідного  рішення суду (ст. 525 ЦК України).

  Місцем відкриття спадщини визнається  останнє постійне місце проживання  спадкодавця, а якщо воно невідоме, - місцезнаходження майна чи основної  його частини.

  Нормами цивільного права встановлюються  дві підстави спадкування, за  законом і за заповітом. Можливе  одночасне спадкування і за  заповітом, і за законом (наприклад,  частина майна спадкодавцем заповідана, а інша частина успадковується  за законом).

  Спадкоємство за законом має  місце в тих випадках, коли:

• заповіту немає;
• заповіт визнано недійсним;
• спадкоємці, призначені в заповіті, померли до відкриття спадщини або відмовилися прийняти її.

Спадкоємцями  можуть бути громадяни, юридичні особи  та держава. Спадкоємцями можуть бути також іноземні громадяни і особи  без громадянства.

  Якщо немає спадкоємців ні  за законом, ні за заповітом,  або жоден із спадкоємців не  прийняв спадщини, або всі спадкоємці  позбавлені заповідачем спадщини, майно померлого за правом  спадкоємства переходить до держави.

  Цивільне законодавство встановлює  суворі обмеження щодо спадкоємців.  Зокрема, усуваються від спадщини  особи, які:

• навмисно позбавили життя спадкодавця чи кого-не-будь із спадкоємців або вчинили замах на їхнє життя;
• батьки після дітей, відносно яких вони позбавлені батьківських прав і не були поновлені в цих правах на момент відкриття спадщини;
• батьки й повнолітні діти, котрі злісно ухилялися від виконання покладених на них відповідно до закону обов'язків з утримання спадкодавця, якщо ці обставини підтверджено в судовому порядку.

  Спадкоємці за законом призиваються  до спадщини в порядку черги.  Згідно з чинним законодавством  в Україні встановлено дві  черги спадкоємців. До першої  черги належать:

• діти (в тому числі усиновлені);
• дружина та батьки (усиновлювачі) померлого;
• дитина померлого, яка народилася після його смерті;
• онуки і правнуки, якщо на час відкриття спадщини немає в живих того з їхніх батьків, хто був би спадкоємцем.

  До другої черги належать:

• брати і сестри померлого;
• дід та бабка померлого як з боку батька, так і з боку матері.

  Окрім цього, до гурту спадкоємців  за законом належать утриманці,  тобто непрацездатні особи, що  перебували на утриманні померлого  не менше одного року до  його смерті (ст. 531 ЦК України). 

20. Дайте характеристику судової системи України.

Судову  владу представляють незалежні  суди, які від імені держави, в  порядку, встановленому законом, здійснюють правосуддя, наділені владними повноваженнями, завданням яких є забезпечення захисту  гарантованих Конституцією України  та законами прав і свобод людини і  громадянина, прав і законних інтересів  юридичних осіб, інтересів суспільства  і держави (ст. 2 Закону "Про судоустрій України"). Судова система України  становить сукупність усіх судів  держави, основаних на єдиних засадах  організації і діяльності, що здійснюють судову владу.

  Судову систему України складають  суди загальної юрисдикції та  Конституційний Суд України, який  є єдиним органом конституційної  юрисдикції. Суди загальної юрисдикції  утворюють єдину систему судів,  яка складається із загальних  і спеціальних судів.

  Характерними ознаками судової  системи України є її пристосованість  до адміністративно-територіального  устрою, різні рівні провадження,  стабільність і єдність.

Судова  система загальних судів складається  з трьох ланок:

1) місцеві суди району, району  в місті, міськрайонні, військові  суди гарнізонів;

2) апеляційні суди Автономної  Республіки Крим, областей, міст  Києва та Севастополя; апеляційні  військові суди регіонів і  Військово-Морських Сил; Апеляційний  суд України;

3) Верховний Суд України.

  Господарські та адміністративні  суди є спеціалізованими судами  в системі судів загальної  юрисдикції. Система господарських  судів складається з чотирьох  ланок:

1) місцеві господарські суди;

2) апеляційні господарські суди;

3) Вищий господарський суд;

4) Верховний Суд України (Судова  палата у господарських справах).

  Завданням господарських судів  є:

- захист прав і охоронюваних  законом інтересів учасників  господарських правовідносин;

- сприяння зміцненню законності  в сфері господарських відносин;

- внесення пропозицій, спрямованих  на вдосконалення правового регулювання  господарської діяльності.

Господарські  суди є юридичними особами, мають  самостійний кошторис, поточний, а  за потреби - й інші рахунки в установах  банку, печатку із зображенням Державного герба України та своїм найменуванням.

Місцевий  суд розглядає як суд першої інстанції  цивільні, господарські, адміністративні, кримінальні та інші справи в передбачених законом випадках, за винятком справ, віднесених законом до підсудності  інших судів.

Апеляційні  суди діють як суди апеляційної інстанції  щодо рішень місцевих судів і як суди першої інстанції в адміністративних, кримінальних і цивільних справах, які віднесено до їхньої підсудності  законом.

Верховний Суд України в межах своїх  повноважень розглядає в касаційному  порядку рішення судів загальної  юрисдикції, переглядає в порядку  повторної касації усі інші справи, розглянуті судами загальної юрисдикції в касаційному порядку, та справи, пов'язані з винятковими обставинами  в порядку, встановленому процесуальним  законом, а також здійснює інші повноваження, віднесені до його компетенції Конституцією та законами України.

Всі суди України є юридичними особами, мають печатку із зображенням  Державного герба України й своїм  найменуванням.

 

21. Дайте характеристику формам (джерелам) права.

Поняття „джерело права” використовується в  юридичній науці у трьох значеннях:

1) матеріальне джерело права –  це система об’єктивних потреб  суспільного розвитку, зокрема, суспільні  відносини і інтереси, що потребують  юридичного оформлення;

2) ідеальне джерело права – це  віддзеркалення матеріального джерела  права в правосвідомості законодавця  та інших суб’єктів правотворчості, усвідомлення ними об’єктивних  потреб суспільного розвитку. Нормотворча  діяльність уповноважених органів  держави виступає в якості  механізму перетворення ідеального  джерела права на формально-юридичне  джерело; 

3) формально-юридичне джерело права  – це юридично оформлений результат  ідеологічного усвідомлення об’єктивних  потреб суспільного розвитку. Формально-юридичні  джерела права інакше називають  формами права. 

Основні види форм права:

1) правовий звичай — стихійно  сформоване стійке правило поведінки,  санкціоноване державою. У давнину  правовий звичай був головною  і найчастіше єдиною формою  права. Він історично і фактично  передував закону. У сучасному  світі правовий звичай використовується  рідко: у цивільному праві (неписані  звичаї ділового обігу), у міжнародному  праві (дипломатичні звичаї);

2) юридичний прецедент — рішення  державного органу у конкретній  справі, якому надана нормативна  сила і яке постає зразком  для вирішення аналогічних справ.  Судовий та адміністративний  прецедент поширений у системі  загального права Австралії, Велико-британії, Канади і США, використовується  міжнародною юстицією. Однак його  елементи мають місце й в  українській правовій системі  в діяльності Конститу-ційного  Суду України, акти якого кладуться  в основу рішень конкретних  юридичних спорів усіма судовими  органами;

3) нормативно-правовий акт – письмовий  документ, який схвалено у встановленому  порядку компетентним органом  держави і містить правові  норми загального характеру. Загальний  характер приписів відрізняє  нормативно-правовий акт від юридичного  прецеденту. Нормативно-правові акти  є головною і найбільш завершеною  формою сучасного права. У системі  права України і більшості  інших країн нормативно-правовий  акт є основним джерелом права; 

4) нормативний договір – це угода  між двома і більше суб’єктами  права, яка містить обов’язкові  для них приписи. Нормативні  договори одержують все більше  поширення в конституційній, трудовій, цивільній, міжнародній та іншій  галузях права. Вони бувають  внутрішньодержавними і міжнародними, установчими і звичайними, типовими  і поточними. Нормативний договір  не є персоніфікованим актом,  його зміст складають правила  поведінки загального характеру.  Найбільш поширеним прикладом  нормативного договору є колективний  договір у трудовому праві. 

 

 

22. Дайте характеристику формам власності в Україні.

Власність - економічна категорія, що є одним  із проявів суспільних відносин із приводу привласнення матеріальних благ.

  Право власності - це сукупність  правових норм, які регулюють  і закріплюють суспільні відносини,  що виникають із присвоєнням  матеріальних благ громадянами,  юридичними особами та державою, які надають названим суб'єктам  рівні права та обов'язки з  володіння, користування і розпорядження  майном.

  Право власності розглядають  як в об'єктивному, так і  в суб'єктивному аспектах.

  В об'єктивному аспекті право  власності - сукупність правових  норм, що регулюють суспільні  відносини з володіння, користування  і розпорядження майном.

  Правовою основою закріплення  права власності в Україні  є Конституція України, Цивільний  кодекс України, Закон України  "Про власність" від 7 лютого 1991 р. та інші законодавчі й  нормативні акти.

У суб'єктивному аспекті право власності  являє собою сукупність повноважень  власника з володіння, користування і розпорядження майном.

  Володіння - фактична наявність  речі в господарстві власника  і його можливість впливати  на неї безпосередньо. Володіння  може бути законним (наприклад,  наявність у особи речі за  правом власності) і незаконним (скажімо, володіння майном, добутим  злочинними діями, привласнення  знахідки). Незаконне володіння поділяється  на добросовісне (коли особа не  знала і не могла знати про  те, Що володіє чужим майном) і  недобросовісне (коли особа знала  чи повинна була знати про  те, що володіння незаконне).

  Користування - це право вилучати  з речей їхні корисні властивості  (наприклад, обробляти землю та  отримувати врожай, вживати продукти  харчування, носити одяг і взуття).

  Розпорядження - це право визначати  юридичну або фактичну долю  майна (наприклад, продавати, дарувати, обмінювати, переробляти, заповідати  тощо).

  Сукупність зазначених повноважень  у особи дають підстави вважати  її власником відповідного майна.

  Розглядають такі форми власності:

• власність народу України - надра землі, повітряний простір, вод ні та інші природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони;
• приватна власність - майнові та особисті немайнові блага конкретної фізичної особи (жилі будинки, транспортні засоби, грошові кошти, цінні папери, результати інтелектуальної творчості та інше майно споживчого й виробничого призначення);
• колективна власність - це майно, що належить певному колективу і є необхідним для його функціонування (майно колективного підприємства, кооперативу, орендного чи акціонерного підприємства, господарського товариства, господарського об'єднання, професійної спілки, політичної партії чи іншої громадської організації, релігійної організації тощо);
• державна власність - це майно, необхідне для виконання державою своїх функцій (як-от: єдина енергетична система, інформаційна система, системи зв'язку, транспорту загального користування, кошти державного бюджету тощо). Державна власність поділяється на загальнодержавну та власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальну).

 

23. Дайте характеристику договору купівлі-продажу.

Договір купівлі-продажу є одним з найпоширеніших договорів, що укладаються як фізичними, так і юридичними особами.

Договір купівлі-продажу — це угода, за якою продавець передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність  покупцеві, а покупець приймає або  зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову  суму.

Двосторонній  характер купівлі-продажу зумовлює взаємне виникнення у кожної із сторін прав і обов’язків. Зокрема, укладаючи  цей договір, продавець приймає  на себе обов’язок передати покупцеві  певну річ і водночас набуває  права вимагати її оплати, а покупець, у свою чергу, зобов’язаний здійснити  оплату придбаної речі і водночас набуває права вимагати від покупця  її передачі.