Шпоргалка з "Історії України"

Важливим аспектом у процесі формування концепції  зовнішньополітичного курсу стало  прийняття нової Конституції  України, яка юридично закріпила принципи зовнішньополітичної діяльності, спрямовані на забезпечення національних інтересів і безпеки нашої держави.

У своїй інавгураційній промові ЗО листопада 1999 р. Л. Кучма  в черговий раз підтвердив стратегію  багатовек-торної політики нашої держави. Серед магістральних напрямів значилися США, СС, та Росія, які, на думку українського керівництва, не заперечують, а доповнюють один одного: підтримання добрих відносин зі Сходом є надійною запорукою успішного просування України на євроінтеграційному шляху, а її європейський вибір, у свою чергу, служить орієнтиром демократичного розвитку для інших держав СНД, а отже — гарантією стабільності на східних кордонах.

На початку 2001 р. Україна підтримувала дипломатичні відносини із 153 країнами світу. На цей час за кордоном діяло 55 українських посольств, 8 постійних представництв при міжнародних організаціях, 10 генеральних консульств.

Протягом 1991—2000 pp. активно відбувалися вироблення та апробація концепції зовнішньополітичного курсу незалежної України. На першому етапі (1991—1994) в його основу було покладено принцип «балансу інтересів», але перевага надавалася швидкій інтеграції в європейські структури. З 1994 р. у зовнішньополітичному курсі провідними принципами було проголошено виваженість, прагматизм, раціональність, професіоналізм. В основу зовнішньополітичної моделі України покладено концепцію «мосту між Заходом і Сходом». 

84 культурне життя в Україні у другій половині 40-х - на початку 50-х років

Відновлення зруйнованих  під час війни шкіл, закладів культури, наукових установ почалося після визволення території України від німецько-фашистських загарбників. Поширення набув рух за відбудову зруйнованих і спорудження нових шкільних приміщень силами, засобами, руками самого населення - "методом народної будови". В 1944-1945 рр. у республіці було відбудовано і побудовано 1669 шкіл. Довоєнна мережа шкіл практично відновилась, але цього не вистачало: у середині 50-х років 16 тис. шкіл (33,2% від їх загальної кількості), в яких навчалося 1,67 млн. дітей, змушені були організовувати заняття в дві, а то і три зміни. Значна кількість цих закладів, особливо в сільській місцевості і у робітничих селищах, розміщувалася у приміщеннях, мало пристосованих для занять. Школи постій-но відчували гостру потребу в підручниках, зошитах та навчальному обладнанні.

Труднощі, що стояли перед освітньою системою, призвели до швидкого зростання вечірніх шкіл. Були засновані також курси для  дорослих, професійні заочні школи. У 1953 р. здійснено перехід до обов'язкової  семирічної освіти.

Внаслідок проведеної після війни реорганізації кількість  вищих навчальних закладів в УРСР зменшилася, тоді як кількість студентів  зросла з 99 до 325 тис. у 1956 р. Правда, майже  половина з них навчалася на заочних  і вечірніх відділеннях.

У повоєнні роки відновилася робота науково-дослідних установ України, внесено ряд змін в організацію наукових досліджень. У 1945 р. налічувалося 267 науково-дослідних установ, у 1950 р. - 462, в тому числі понад ЗО академічних інститутів. Зміцнювалася, хоча й повільно, матеріально-технічна база науково-дослідних установ. Зростав кадровий потенціал. Кількість науковців досягла у 1950р. 22,3 тис. осіб.

Вчені України  досягли значних успіхів у  дослідженні фундаментальних наук, їх наближенні до потреб господарства. У республіці в 1946р. було запущено перший в СРСР атомний реактор. У 1956р. генеральним конструктором будівництва космічних кораблів в СРСР став виходець із Житомирщини С.Корольов. Під керівництвом С.Лебедєва у Києві в 1948-1950 рр. було виготовлено першу в Європі цифрову обчислювальну машину. Значним технічним досягненням була побудова в 1953 р. найбільшого тоді в світі суцільнозварного моста через Дніпро довжиною понад 1,5 км.

Значної шкоди  розвитку біологічних наук завдала "лисенківщина". В 1947-1948рр. відновилися переслідування генетиків. Президент Всесоюзної академії сільськогосподарських наук Т.Лисенко, підтриманий Сталіним, оголосив ген міфічною частинкою. В Україні переслідувань зазнали вчені-біологи Д.Третьяков, М.Гришко, І.Шмальгаузен, І.Поляков, С.Делоне, що на багато років загальмувало розвиток біологічної науки.

В складних умовах працювали діячі літератури і  мистецтва. Всупереч обставинам, у 40-50-х  роках створено чимало творів, що залишили помітний слід у художній культурі українського народу. 

 98 СУЧАСНА РЕЛІГІЙНА ТА МІЖКОНФЕСІЙНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ

Наприкінці 80-х  — на початку 90-х років в Україні  розпочався своєрідний «релігійний  ренесанс», виявами якого стали  відродження релігійного життя, виникнення значної кількості релігійних общин, реставрація та відновлення функціонування давніх, спорудження нових храмів, збільшення набору до духовних закладів освіти тощо. Це було зумовлено зняттям заборон на релігійне життя, забезпеченням державою реальних гарантій свободи совісті; загостренням суспільних проблем; частковою втратою старих ідеологічних орієнтирів та цінностей; різновектор-ними пошуками духовної опори в житті; поверненням до споконвічних духовних цінностей.Численні соціологічні дослідження свідчать про помітне зростання релігійного чинника в суспільному житті, посилення релігійності населення (нині кожен третій громадянин України вважає себе віруючим). Релігійну ситуацію в країні в останні роки XX ст. характеризували зростання кількості релігійних громад, значне розширення спектра конфесій, напрямів. Так, якщо до 1985 р. в республіці існувало 5,5 тис. релігійних громад 18 конфесій та напрямів, то на початку 1995 р. в Україні діяло вже майже 16,5 тис. громад 67 конфесій, напрямів, на 1 січня 2000 р. функціонувало до 23,5 тис. громад 90 конфесій та напрямів.

Водночас у  духовній сфері існують і серйозні проблеми. Однією з найболючищих є  глибокий розкол у православ'ї, яке  в Україні поділене на три конфесії:

—   Українська православна церква Московського патріархату (УПЦ—МП) — приблизно 8,5 тис. громад;

—   Українська православна церква Київського патріархату (УПЦ—КП) — 2,5 тис. громад;

—   Українська автокефальна православна церква (УАПЦ) — приблизно 1 тис. громад.

Конфесійна роз'єднаність  не сприяє консолідації суспільства, сіє  протистояння в українських землях.

Іншою, не менш складною, проблемою є значна політизація  релігійної сфери. З одного боку, сама релігія активно виходить на політичну  арену, про що свідчить поява Української  християнсько-демократичної партії (1990), Української християнської  партії жінок (1991), з іншого — політика проникає в релігійну сферу. Вже звичною стала практика опори окремих політиків та партій на релігійні організації з метою розширення електорату.Непоодинокими є конфлікти між греко-католиками і православними та всередині православної конфесії. Приводом до міжконфесійних зіткнень найчастіше стають поділ сфер впливу, боротьба за лідерство, культові приміщення, майно.Особливостями релігійного життя України є, по-перше, порівняно високий рівень релігійної активності населення: в Україні на кожну релігійну общину припадає в середньому 2387 осіб, що в 4 рази більше, ніж у Росії, і вдвічі перевищує рівень Білорусі; по-друге, територіальна нерівномірність поширення релігії: тривала роз'єднаність українських земель, перебування в складі держав із різним соціальним устроєм, культурою, особливостями духовного розвитку позначилися не тільки на ареалі поширення релігії, її конфесійній палітрі, а й на інтенсивності релігійного життя; по-третє, активний перехід віруючих із одних конфесій в інші: якщо на момент проголошення незалежності в Україні до православ'я належало 70% загальної чисельності релігійних громад, протестантизму — 27%, а кількість римо-католицьких не перевищувала 2%, то нині православні віруючі становлять лише 52% загальної кількості релігійного населення країни, прихильники протестантизму — 25, а прибічники двох гілок католицької церкви (УГКЦ та РКЦ) — 21%.

Сучасна релігійна  ситуація характеризується відродженням та активізацією діяльності церков національних меншин. Останнім часом виникло багато релігійних організацій та об'єднань, що належать до «нетрадиційних культів». Зокрема, набули поширення Корейська методистська церква, релігійні громади Товариства Свідомості Крішни, буддистів, віри Бахаї, даосистів, ведантистів таін. Значна кількість релігійних угруповань перебуває в «окультному підпіллі». Так, за деякими даними, в одному лише Києві діє до 140 незареєстрованих об'єднань.Розгортанню та поглибленню релігійного ренесансу в Україні сприяв візит Папи Римського, який відбувся в червні 2001 р.Отже, сучасному розвиткові релігії в Україні притаманні такі риси:

—   помітне  зростання релігійного чинника  в суспільному житті;

—   посилення  релігійності населення;

—   швидке збільшення кількості релігійних громад;

—  поліконфесійність, розширення спектра конфесій, напрямів і тлумачень;

—  глибокий розкол у православ'ї;

—  політизація  релігійної сфери, міжцерковні конфлікти;

—  територіальна  нерівномірність поширення релігійних організацій;

—  відродження  та активізація діяльності церков національних меншин;

—  поява в  релігійному спектрі країни значної  кількості нетрадиційних культі 

94.Становлення  багатопартійності в Україні

До головних причин, що призвели до багатопартійності  в Украї-ні, можна віднести:

- розширення  демократизації суспільного життя, гласність;

- історичне коріння  багатопартійності в Україні;

- виникнення  й розвиток в Україні дисидентства;

- нездатність  КПРС виконувати керівну роль  у суспільстві, яку вона собі  привласнила.

В історії становлення  багатопартійності виділяють три етапи:

1. 1988-1989 рр. - створення  умов багатопартійності. Створення  опозиційних до КПРС неформальних  об'єднань та рухів, що пізніше  трансформувались у політичні  партії. В цей час в Україні  розгорта-ють активну діяльність  Українська Демократична Спілка (УДС), піз-ніше перейменована в Українську Народно-Демократичну лігу (УНДЛ), Українська Гельсінська Спілка (УГС), Народний Рух Украї-ни за перебудову (НРУ).

2. 1989-1990р. - етап  безпосереднього створення початкової  ба-гатопартійності. За цей час  у республіці створено понад 20 партій, в які об'єднались понад ЗО тис. осіб.

3. Початок 1991 р. - серпень 1991 р. - кардинальні зміни  у стано-вленні багатопартійності.  Заборона діяльності КПУ після  спроби державного перевороту  в Москві 19-21 серпня 1991 р. у зв'язку з до-казами про підтримку керівництвом КПУ державного перевороту. 24 серпня 1991 р. проголошено Акт про незалежність України.

Виникнення, становлення  й утвердження політичних партій, тобто процес їх конституювання, контролюють  державні інституції. Держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і Законами України (ст. 15). Свобода об'єднання у політичні партії та громадські організації гарантована громадянам нашої держави ст. 36 Конституції України. Партійні формування обов'язково повинні мати нормативні документи (статут, програму). відповідну кількість членів, первинних організацій (не тільки в сто-лиці, айв областях, містах, районах) тощо. Реєструються політичні партії Міністерством юстиції України. На початок 1999 р. зареєстро-вано понад 60 політичних партій різного спрямування та орієнтації:

праві, ліві, центристські, релігійні, економічні, екологічні тощо. В Україні існує досить велика кількість молодіжних об'єднань, в  т.ч. й політичних. Більшість політичних партій мають дочірні молодіжні організації.

Між політичними  партіями точиться суперництво за посилення  впливу на маси, залучення в свої ряди нових членів, що визначає політичну  атмосферу українського суспільства  в умовах незалежності. Їхня діяльність особливо активізується в період виборчої кампанії. 

87.Економічні  реформи середини 60-х.  Наростання крисзових  явищ в економіці  України.

У 1965 р. почалася реалізація реформи, ініціатором якої був голова уряду СРСР О.Косигін. З одного боку, вона спрямовувалася на розширення господарської самостійності підприємств, місцевої ініціативи та посилення економічних стимулів до праці. Дозволялося навіть коригувати на місцях п´ятирічний план. З іншого боку, посилювалися позиції центральних відомств, відновлювалися союзні міністерства і ліквідовувалися раднаргоспи. Це був новий етап надцентралізації, коли майже всі економічні проблеми вирішувалися через Москву. Особливо важливим було те, що за центром залишалися розподільчі функції. Тепер 90% підприємств республіки знову підпорядковувалися Москві. У розпорядженні уряду УРСР залишилася фактично лише місцева промисловість. Навіть при цій суперечливості і розмитості реформи Брежнєв був проти неї, хоча і не завжди відкрито їй протидіяв.

Економічний розвиток України в другій половині 60-х — на початку 70-х років посилився частково завдяки ліквідації найбільших протиріч волюнтаристської політики попереднього періоду, частково завдяки реформі і сприятливій зовнішньоекономічній ситуації. У 1966-1970 pp. виробництво промислової продукції УРСР зросло на 50%. Однак невдовзі все більше відчуваються протиріччя реформи. Єдиним позитивним моментом для республіканської економіки було виділення значних коштів на розвиток легкої промисловості, що сприяло поліпшенню забезпеченості населення споживчими товарами у другій половині 60-х і на початку 70-х років.

З початку 70-х  років економічну реформу загальмували і згодом згорнули. Брежнєвська група  перенесла центр ваги на розвиток військо-во-промислового комплексу, мотивуючи  це загостренням міжнародної обстановки, хоча сама ж її і викликала. Поряд з цим відбувалося збільшення капіталовкладень в розвиток Сибіру та у сільське господарство країни. З економічними інтересами УРСР збігалося лише те, що стосувалося аграрного сектора. Темпи економічного зростання в середині 70-х почали спадати, а у 80-х роках уже стали мінусовими. Економіка СРСР все більше втягувалася в кризу.