Шпоргалка з "Історії України"

Помер Володимир  Мономах 1125 року поблизу Переяслава на 73-му році життя. 

11. Полятична роздробленість  Київської Русі  та її наслідки.

В історичній та художній літературі існують різні, часто навіть протилежні пояснення такого явища, як феодальна роздробленість Київської держави, тобто останній період її існування. Відцентрові сили і тенденції поглиблювались, і вже у XII ст. на теренах Русі з'явилися окремі самостійні кнзівства і землі, а незабаром їх утворилося півтора десятка.

Доба феодальної роздробленості настала в результаті об'єктивного соціально-економічного розвитку давньоруського суспільства  і була спричинена не одним, а кількома факторами.

Одним з найважливіших  серед них можна назвати зростання великого феодального землеволодіння. Базуючись на натуральному характері господарювання, в основі якого лежала замкненість, створювали передумови для прогресуючого процесу економічної самостійності та політичної відокремленості давньоруських земель. Хоча феодальні землеволодіння формувалися різними шляхами (захоплення общинних земель, їх купівля, передача князівскою владою земель боярам та дружинникам у спадкове володіння тощо), але повсюди феодальна верхівка створювала свій апарат управління та дружину. Прагнення такої верхівки до відокремлення посилювалось, оскільки влада Києва обтяжувала місцевих феодалів матеріальними витратами і вимогами несення служби за велінням великого князя.

Як зазначалося, зі зростанням населення Київської Русі адекватно збільшувалась кількість міст та міських жителів. Міста на Русі традиційно були оплотом боярської опозиції великокнязівській владі. Особливо сильною була боярська опозиція в містах Галичини та Волині. Тому не випадково вже, наприкінці XI ст. Галичина стала першою землею. яка відокремилася від Києва.

Велика територія  Давньоруської держави та поліетнічність її населення, де поруч зі слов'янами  на північному сході проживали чудь, меря, мурома, мордва, на північному заході - литва і ятвяги, а на півдні - печеніги, половці, турки і каракалпаки, також створювали сприятливий грунт для посилення відцентрових тенденцій.

Постійні напади спочатку хазар, потім печенігів, половців татар та інших кочівників, а також  зміна торговельної кон'юнктури  і занепад торгшї на традиційних шляхах поступово розхитували міць Київської Русі. Неспроможність великокнязівської влади поставити надійну перепону зовнішній експансії змушувала прикордонні князівства створювати власні збройні сили для гарантування безпеки.

У Нарешті, одним із чинників, який іноді трактується як головний і майже єдиний, була відсутність чіткого незмінного механізм успадкування князівської влади. Київ був своєрідним важелем для нарощення та розширення власного впливу. Тому лише за 100 років і - з 1146-го по 1246-й - київський престол 46 разів переходив із рук у руки, причому 35 князів перебували при владі не більш як один рік. Неврегульованість принципів спадкоємства князівської влади (паралельне існування так званих горизонтального та вертикального або вотчиного, принципів) часто призводила до міжусобних війн посилювала відцентрові тенденції.

Отже, феодальна  роздробленість - нова форма державне політичної організації суспільства  в умовах зростання вотчиного  господарювання - була наслідком еволюції феодальних відносин тобто явищем об'єктивним. З погляду зміцнення зовнішної безпеки його оцінюють негативно.

Одним із наслідків  роздробленості стало об'єднання  незалежних князівств у кілька груп земель. Одну з них склали Новгородська, Псковська, Смоленська.Полоцька та Вітебська; іншу -Володимиро-Суздальська, Рязанська, Муромська. Четвертою специфічною групою стали Галицьке та Волинське князівства. Вже у другій половині XІІ ст. почали вимальовуватись істотні відмінності їх суспільне політичної організації - від початкових форм республіканського ладу до міцної централізованої князівської влади. У Галицькій та Волинській землях влада князів обмежувалася постійним втручанням боярської опозиції в державні справи, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики тощо. 

12.Культура  Київської Русі.

Високий розвиток культури Київської Русі мав міцне  підґрунтя, створене попередниками: розвинену  писемність, образне бачення явищ, уміння трансформувати в мистецькі  образи історичні події та персонали". Усе це зумовило формування унікального явища — літератури періоду Київської Русі.

У літописах  поряд із дещо сухувато викладеними  фактами, укладеними в хронологічному порядку, знаходимо безцінні творіння високого поетичного слова. Це, зокрема, "Повчання Володимира Мономаха дітям", яке зберіг для нас суздальський монах Лаврентій. У ньому князь Володимир закликає своїх дітей невтомно працювати, вчитися, бо це єдина можливість бути господарем і утримувати державу. Коли клят-вовідступництво і сваволя були майже нормою співжиття, він учив бути вірними слову, не давати сильним губити людину, стверджуючи те, що сам не кривдив: "ані бідного смерда, ані бідну вдову". Перед нами постає мудрий державець, освічена, відважна людина, яка не знала спокою і віддавала всі сили на зміцнення і розбудову країни. Такий заповіт міг з'явитися тільки в середовищі, де культура посідала чільне місце в житті держави.

Літературні традиції гідно розвивав митрополит Іларіон  у "Слові про закон і благодать", Іларіон працював разом з Ярославом  Мудрим, що засвідчується уставом князя: "се яз князь Великий Ярослав, син Володимерь . сгадал есьм с митрополитом Ларионом ." Геніальність його незаперечна, адже він був перший, хто на такому високому рівні, з такою духовною віддачею написав твір, який пізніше став взірцем для наслідування. До речі, "Слово ." Іларіона на півтора століття старше за "Слово о полку Ігоревім".

Музичне мистецтво  східних слов'ян доби Київської Русі досягло високого рівня. Про це свідчать фольклорна спадщина, давньоруський  культовий спів, музика княжого двору, ратна (військова) музика.

В усній народній традиції продовжують розвиватись  ігри, календарні та родинно-побутові пісні, похоронні плачі й голосіння, їх найдавніші зразки збереглися в  невеликій кількості.

Із прийняттям християнства витісняється традиційна дерев'яна архітектура, на зміну їй приходить мурована, візантійського типу, яка частково увібрала в себе традиції будівничих Русі. Зводяться Десятинна церква. Софійський собор, церкви Кирилівська, Спаса на Берестові, монастирі Видубицький та Лаврський у Києві, Спасо-Преображенський, Борисоглібський собори та церква П'ятниці на торгу в Чернігові, а також собори у Новгороді, Пскові, Полоцьку та інших містах. 
 

13. Галицьке і Волинське  князівства та  їх обєднання Романом  Мстиславичем.

Галицьке князівство

Князівство займало  північно-східні схили Карпатських  гір, верхів’я Дністра, Пруту й Серету, на півдні його територія доходила до Чорного моря й Дунаю. 

Наприкінці 10 століття за Володимира Святославича Галицька земля увійшла до складу Київської  Русі. Головними містами її були Галич, Перемишль, Звенигород і Теребовля.

Економічному  зростанню Галицької землі сприяли  природні умови, приплив населення  з Придніпров’я, віддаленість від  степів, де кочували половецькі орди, зростання  торговельних зв’язків з іншими руськими землями, західними і південними слов’янами, Західною Європою, Візантією. У Галицькому князівстві рано почали розвиватися феодальні відносини і склалась особливо сильна боярська верхівка.

З 1084 року Галицька земля, де князювали правнуки Ярослава Мудрого — Рюрик, Володар і Василько Ростиславичі, відокремилася від Києва. Спочатку вона була роздроблена на кілька князівств, але Володимирко Володарович 1144 р. об’єднав їх в одне князівство зі столицею у Галичі.

Галицьке князівство досягло найбільшої могутності за князювання Ярослава Осмомисла (1152-1187), який вів запеклу боротьбу проти боярства. Після смерті Ярослава настали занепад князівської влади і ослаблення впливу Галицького князівства. З цього скористалися угорські феодали, які 1188 року захопили Галич. Проти іноземних загарбників спалахнуло Галицьке повстання 1189 року.

В 1199 році волинський князь Роман Мстиславич оволодів Галицьким князівством і об’єднав його з Волинським в єдине Галицько-Волинське  князівство. 
 

14. Галицько-волинське  князівство за часів Данила Романовича.

Князь намагався  створити центральний аппарат управління з вірних собі бояр. У ньому найпомітнішою  фігурою, своєрідним заступником князя  у військових, адміністративних і  судових справах став двірський. Вдосконалюючи державний апарат, прямуючи до спеціалізації його ланок, князі спирались і на досвід інших країн.

В результаті тривалої боротьби Данилові Галицькому вдалось  подолати угруповання галицьких  і перемишльських бояр, які орієнтувались  на підтримку Угорського королівства. У 1237-1238 рр. Данило остаточно укріпився в Галичі. Волинь він залишив молодшому братові Василькові, який у всіх важливих справах діяв спільно з Данилом. 

Тільки 1245 р. Данило остаточно вокняжився у Галичі, відновивши Галицько-Волинське князівство.

Найсерйознішою зовнішньополітичною проблемою князя Данила були монголо-татари. Уже 1241 р. вони пройшли Галичиною та Волинню, хоч і не завдали тут таких нищівних руйнувань, як у інших руських князівствах. Усе подальше життя Данила Галицького було присвячене об'єднанню Русі та звільненню її від монголо-татарсько-го ярма. Для цього, зокрема, він уклав союз із володимиро-суздальським князем Андрієм Ярославичем. Коли ж монголи вигнали Андрія з Русі, Данило вирішив спертися на папський престол і 1253 р. прийняв від Інокентія IV корону, сподіваючись на обіцяний папою хрестовий похід проти монголів, але, переконавшись у марності цих надій, розірвав стосунки з папою. Данило першим з-поміж давньоруських князів у 1252-1258 рр. неодноразово перемагав монгольського воєначальника Куремсу. Але 1258 р. перед лицем величезного ординського війська на чолі з Бурундаєм Данило вимушено підкоряється та наказує зруйнувати укріплення майже всіх міст Галицько-Волинського князівства...

Галицько-Волинський літопис, який досить детально висвітлює життя та діяльність Данила Галицького, містить декілька епізодів, пов'язаних з нашим краєм і його тодішньою столицею - Бакотою. Перша згадка в літописі про Бакоту датується 1240 роком. А пов'язана вона з противником Данила Романовича - галицьким боярином, поповим онуком Доброславом Суддичем, який тоді "укняжився був і грабував усю землю, а ввійшовши в Бакоту, все Пониззя забрав без княжого повеління".

В 1245 р. військо  Данила Галицького здобуло блискучу перемогу в битві з військом угорського короля та його союзниками коло М.Ярослава на Сяні. Ярославська битва, в якій Данило підтвердив славу хороброго воїна і здібного полководця, надовго зупинила агресію угорських феодалів на північ від Карпат. Близько 1250 р. між Данилом і угорським королем Белою налагодились дружні стосунки, які були закріплені шлюбом сина Данила Льва з дочкою Бели Констанцією. 
 

15. Монгольська навала  та її наслідки  для українських  земель.

На кінець XII – початок XIII ст. у Центральній  Азії утворилася могутня військово-феодальна  Монгольська держава. У 1206 р. її очолив Темучин, проголошений Чингісханом. Одразу ж почалися завойовницькі війни проти сусідів, а потім татаро-монголи поступово просуваються до кордонів Київської Русі. В 1223 р. на р. Калка 25-тисячне татаро-монгольське військо завдало нищівної поразки дружинам південноруських князів, які навіть перед обличчям грізної небезпеки не змогли переступити через розбрат і виступити спільно. Наступний похід проти Русі татаро-монголи почали у 1237 р. під орудою онука Чингісхана – Батия. Протягом 1237–1238 рр. були захоплені рязанські, володимирські, суздальські, ярославські землі.

   У 1239 р.  Батий захопив Переяслав і  Чернігів і виступив на Київ, де правив воєвода Данила Галицького  – Дмитро. Восени 1240 р. почався  штурм. За допомогою стінобитних машин завойовники вдерлися у Київ, але городяни продовжували мужньо боронитись. Останнім пунктом опору захисників стала Десятинна церква. Місто було пограбоване й зруйноване. За легендою, воєводі Дмитру за мужність було збережено життя. Потім здобиччю завойовників стали Кам’янець, Із’яслав, Володимир, Галич.

   Завдяки  багаточисельності та міцній  організації татаро-монгольських  військ, з одного боку, та розпорошенню, військовій непідготовленості руських  дружин, з іншого, Батий зумів  приєднати до своєї імперії – Золотої Орди, яка охоплювала територію від Уралу до Чорного моря, практично всю Русь.

   Падіння  1240 р. міста Києва – центру  Давньоруської держави відкрило  Батию шлях на Захід. Пройшовши  вогнем і мечем галицькі та  волинські землі, кочівники в 1241 р. вторглися в Польщу, Угорщину, Чехію, Словаччину, Трансільванію. Проте знекровлені на Русі війська Батия вже 1242 р. були змушені припинити своє просування в західному напрямку. Повернувшись у пониззя Волги, завойовники заснували нову державу в складі Монгольської імперії – Золоту Орду. З цього часу Давньоруська держава перестала існувати. На Русі встановилося іноземне іго на довгих 238 років.