Шпоргалка з "Історії України"

Всі ті племена  стали згодом підніжжям для повстання двох східнослов'янських народів -- москалів та білорусів.

На південь  від них жили східнослов'янські племена, що з них повстав український  народ. Були це: деревляни, що жили поміж  Горинню, Припяттю, Дніпром і Тетеревом, поляни, на правому березі Дніпра, поміж Ірпенню й Россю, з головним городом Києвом, сіверяни на лівому березі Дніпра, по р. Десні, Сеймі й Сулі, в нинішній Чернігівщині й Полтавщині. Дуліби, бужани або волиняни, жили за Случею, в нинішній Волині, Холмщині й Підляшші, а може й у нинішній Галичині, тиверці -- поміж Богом і Дністром, та уличі -- над морем, поміж Дніпром і Богом. У нинішній Галичині жили хорвати. 

6.Праукраїнська  держава «Руська  Земля» Кий,  Аскольд,  Дір 

7.Роль князів Олега, Ігоря, Ольги і Святослава у Становленні Київської держави.

Олег (пом. 912?). Мало що відомо про цього першого історично  засвідченого правителя Києва. Лишається  незрозумілим, чи належав він до династії Рюриковичів, чи був самозванцем, якого Нестор-літописець через кілька століть приписав до цієї династії. Але не підлягає сумніву те, що Олег був талановитим і рішучим правителем. Завоювавши у 882 р. Київ і підкоривши собі полян, він силою поширив своє володіння (тобто право збирати данину) на сусідні племена, найважливішим із яких були древляни. Це втягнуло його у війну з хозарами, яка закінчилася тим, що Олег зруйнував хозарські порти на Каспії. У 911 р., перебуваючи в апогеї могутності, він на чолі великого війська напав на Константинополь і пограбував його. І все ж "Повість временних літ", напевне, перебільшує його подвиги, стверджуючи, начебто він прибив на головній брамі грецької столиці свій щит. Однак схоже, що Олег справляв на Візантію відчутний тиск, якщо греки мусили піти на укладення дуже вигідної для київського князя торговельної угоди.

Ігор (912-945). Ігор князював не так вдало, як його попередник Олег. За звичаєм правителів Києва, з початку свого князювання Ігор утверджував свою владу над підлеглими племенами. Першими проти нього  повстали древляни та уличі. Кілька років  виснажливих походів пішло у нього на те, щоб знову примусити бунтарів сплачувати данину. Лише після відновлення влади у своїх землях Ігор зміг узятися за широкомасштабні далекі походи - торговельні чи теж грабіжницькі - на зразок тих, що проводив Олег. Коли у 941 р. розпалася мирна угода з Візантією, укладена Олегом, Ігор вирушив у морський похід на Константинополь. Для нього він закінчився катастрофою. За допомогою пальної суміші, що називалася "грецьким вогнем", візантійці спалили руський флот, змусивши Ігоря до поспішної втечі. Внаслідок цього у 944 р. він мусив укласти дуже невигідну угоду з візантійським імператором. Того ж року Ігор спробував щастя на сході, і тут йому більше пощастило. Велике руське військо, зійшовши Волгою, пограбувало багаті мусульманські міста на Каспії та зі здобиччю повернулось до Києва. Князювання Ігоря закінчилося, як і почалося, повстанням древлян. Розлючені частими походами за даниною, древляни влаштували засідку, в якій і загинув Ігор зі своєю невеликою дружиною.

Ольга (945-962). Автори "Повісті временних літ" були, без сумніву, прихильними до Ольги (по-скандінавському Хельга) - дружини Ігоря й регентки у пору неповноліття їхнього сина Святослава. Вони часто описують її як вродливу, енергійну, хитру і передусім мудру правительку. Та найбільший комплімент робить цій жінці літописець-чоловік, повідомивши читача про її "чоловічий розум". Вихваляння, що ними щедро обсипали Ольгу монахи-літописці, почасти можна пояснити тим, що у 955 р. вона прийняла християнство. Але навіть без цих прихильних оповідей Ольга лишилася б видатною правителькою. У часи, коли помста була абсолютним моральним обов'язком, Ольга швидко й жорстоко помстилася древлянам за чоловіка. Разом із тим вона розуміла, що необхідно змінити довільний та безладний спосіб збирання данини, який став причиною смерті Ігоря. Тому Ольга впроваджує перші в Київській Русі "реформи", чітко встановлюючи землі, з яких через певні проміжки часу мала збиратися означена кількість данини. Вона також стежила за тим, щоб її підлеглі не позбавлялися всіх засобів до існування й відтак могли знову сплачувати данину. Закріпивши за княжою казною виняткові права на багаті хутровим звіром землі, Ольга в такий спосіб забезпечила себе постійним притоком прибутків. Аби краще знати свої неозорі володіння, Ольга часто подорожує до всіх великих міст і земель. У зовнішніх зносинах вона віддає перевагу дипломатії перед війною. У 957 р. Ольга їде до Константинополя для переговорів із візантійським імператором. Хоч у літописах багато йдеться про те, як вона перехитрила імператора, за іншими джерелами переговори виявилися не дуже вдалими. Але вже те, що наймогутніший правитель християнського світу взагалі погодився зустрітися з Ольгою, свідчить про зростаюче значення Києва.

Святослав (962-972). Відважний і палкий, прямолінійний і суворий, Святослав був насамперед князем-воїном. Грушевський називав його козаком на престолі, а його бурхливе князювання влучно описував як велику авантюру. Безперервно воюючи, Святослав полюбляв грандіозні й славетні справи. Його слов'янське ім'я, варязьке виховання, кочовий спосіб життя віддзеркалювали поєднання європейського та азіатського начал. Його правління ознаменувало апогей ранньої героїчної доби в історії Київської Русі. У 964 р. двадцятидворічний честолюбний Святослав розпочинає війну на сході. Його безпосередньою метою є підкорення вятичів - східнослов'янського племені, що жило на р. Оці, на землях, звідки походять сучасні росіяни. Після цього, попливши вниз Волгою, він громить волзьких булгар. Це призводить до гострої сутички з могутніми хозарами. У кровопролитній битві Святослав завдає поразки Хозарському каганату й стирає з лиця землі його столицю Ітіль на Волзі. Тоді він вирушає на завоювання Північного Кавказу. Ці славетні походи мали далекосяжні наслідки. Завоювання вятичів поширило владу Києва на всіх східних слов'ян, а також відкрило для слов'янської колонізації північно-східні землі, що є сьогодні складовою Росії. Розгромивши хозарів, Київ усунув свого суперника в гегемонії у Євразії та поставив під контроль Русі великий торговий шлях Волгою. Проте був у занепаді хозарів і негативний аспект: разом з ними зник той буфер, що не давав кочовикам зі сходу, таким як печеніги, проникати в українські степи. У другій половині свого князювання Святослав цілком зосереджує увагу на Балканах. У 968 р. він погоджується допомагати візантійцям у війні з могутнім Болгарським царством. На чолі величезного війська він вдирається до Болгарії, знищує своїх противників і оволодіває багатими придунайськими містами, вибравши собі опорним пунктом місто Переяславець. Святослава так глибоко вразили багатства цього краю, що лише загроза нападу печенігів на Київ змусила його повернутися до своєї столиці. Але як тільки загроза минула, Святослав, якому тепер належали землі від Волги до Дунаю, сказав: "Не любо мені є жити в Києві, Хочу жити я в Переяславці на Дунаї, бо то є середина землі моєї, адже там усі добра сходяться: із греків - паволоки, золото, вина й овочі різні, а з чехів і з угрів - серебро й коні, із Русі ж - хутро і віск, і мед, і челядь". Відтак, посадивши свого старшого сина Ярополка в Києві, середнього сина Олега - у древлян, а молодшого, Володимира - в Новгороді, Святослав повертається до Болгарії. Занепокоєна новим агресивним сусідством, Візантія виступила проти київського князя й після тривалих та жорстоких сутичок змусила його відступити. По дорозі до Києва біля дніпрових порогів на розпорошені сили русичів напали печеніги і вбили Святослава. "Повість временних літ" оповідає, що печенізький хан наказав зробити з його черепа кубок. Так закінчилися славні справи Святославові. 

8.Завершення  формування Київської  держави.Володимир  Великий і його  реформи.Історичне  знаення хрещення  русі.

Продовжуючи політику попередніх київських князів, збираючи навколо Києва слов'янські землі, Володимир своїми військовими походами 981— 993 рр. на ятвягів, в'ятичів і хорватів фактично завершив тривалий процес формування території Київської держави. Саме в цей час остаточно визначилися і закріпилися кордони України-Русі, це співпало з етнічними рубежами східних слов'ян. А зміцнення Київської держави вже фактично почалося в 981 році, коли Володимиру довелося утихомирювати повсталих в'ятичів, зобов'язавши їх платити «данину від плуга». В 982 році Володимир знову ходив на в'ятичів і переміг їх удруге. Ще раніше, коли Володимир воював проти Ярополка, він приєднав Полоцькі землі, а в 981 році й такі західні міста, як Перемишль, Червень, Волинь і інші, заселені дулібами та білими хорватами, які належали Великоморавській державі (Чехії). У 983 році Володимир відібрав у литовців Побужжя (землі біля річки Буг), а потім над Бугом побудував місто, назвавши його Володимиром-Волинським. У 984 році ходив Володимир на повсталих радимичів і на ріці Піщаній переміг, наклавши на них данину, яку, як зазначав літописець у XII ст., вони «везуть і до цього дня».

Завершальний  етап формування державності в Україні-Русі вимагав від Володимира проведення кардинальних суспільних перетворень, направлених на консолідацію країни. Тому він під час свого правління  і провів низку найрізноманітніших реформ. Найважливішою можна вважати утвердження в Україні- Русі християнства

У 988р. Великий  князь київський Володимир Червоне  Сонечко, його діти, дружина, тисячі мешканців  столиці  Давньоруської держави  – міста Києва були хрещені  у водах Дніпра візантійським  митрополитом та паном-отцем. Ця дата, відмічена у древньо-руському  літопису «Повести временных лет»(історикам відома і інша дата – 989р.), вважається роком прийняття Руссю християнства. 

    С  988р. християнство стало державною  релігією Київською Русі.

Перша релігійна реформа(980р.),яка була проведена Великим київським князем Володимиром успіху не мав. Покровителя великої княжої бога Перуна було проголошено верховним богом Русі. Князь заснував пантеон, який складався з шести головних богів, їх ідолів спорудили в Києві біля княжеского терему. Реформа була половинчатою по характеру та серйозних позитивних наслідків не мала. У «Повести временных лет» є легендарна розповідь про вибір великим князем Володимиром нової віри. Відкинувши західне християнство, іслам, іудаїзм, князь віддав перевагу візантійському(східному) варіанту християнства – православ’ю. За цим рішенням стояли давні торгівельні, культурні і династичні зв’язки Русі з Візантією. 

9. Київська Русь  за часів Ярослава  Мудрого. «Руська  правда»

Після тривалої міжусобної боротьби на Київський стіл сідає Ярослав (1019

Ї 1054), прозваний  Мудрим, який єдино-владно правив 18 років. Великою мірою він упроваджував усе краще, чого досяг Володимир: розширював кордони держави, зміцнював  економічні й дипломатичні зв'язки із західноєвропейськими володарями. Зокрема, він пошлюбив своїх дітей з багатьма королівськими дворами

Ї Польщі, Німеччини, Саксонії, Франції, Скандинавії, Норвегії, Швеції.

Ярослав організував  світську школу, де близько 300 дітей  навчалися грамоти та іноземних мов. При Святій Софії працювали переписувачі та перекладачі книжок, про що літописець говорить: Ярослав многи книги списав, положив церкви Святой Софии", зібрав першу в Україні бібліотеку. Ярослав був визначним будівничим. За його правління розпочалося кам'яне  будівництво, зокрема Софії Київської. Київ істотно розширився, обнесений валами, що були складними інженерними спорудами;

Доба Ярослава відома також великим піднесенням  мистецтва. Храм Софії був своєрідним музеєм, що стояв у ряду кращих пам'яток Європи XI ст. Впливи романського, вірменського та візантійського мистецтв злилися в один потік, який дав ту неповторну єдність і своєрідність, чим і нині пишається український народ. Зведення як храмів, так і світських споруд завдяки старанням Ярослава поширилося в усій Україні.

Руська Правда — найвизначніший збірник стародавнього  руського права, важливе джерело  для дослідження середньовічної історії права та суспільних відносин Руси-України і суміжних слов'янських  народів. Оригіналу Руської Правди не знайдено, натомість збереглася значна кількість її списків з 13—18 ст. Досі відкрито їх 106. Історія постання Руської Правди та її списків, що їх поділяють на три редакції (коротку, широку і середню), ще досі не є повністю досліджена. Руську Правду (коротку редакцію) відкрив В.Татищев 1738 в тексті Новгородського літопису, написаного у 1440-их pp., надрукував її А. Шлецер (1767). Згодом відкрито кільканадцять списків короткої Руської Правди, найстарішими з яких є Академічний і Археографічний, обидва з того самого часу. Серед сотні списків широкої Руської Правди найстарішими є Синодальний (збережений у тексті Корячої книги з 1282) та Троїцький (віднайдений у тексті правничого збірника «Мірило Праведне», Списаного у другій половині 14 ст.). Широку Руську Правду вперше опублікував 1792 І. Болтин. Від цих двох основних списків Руської Правди дещо відрізняються списки середньої Руської Правди (відомі з тексту Кормчої Книги з 17 ст.), яка, на думку більшости дослідників, була лише скороченням широкої ред. (М. Максимейко, А. Зимін); і походить з 15—17 ст. (М. Тихоміров й ін. відносять середні до другої половини 12 ст. й уважають її за основу для широкої редакції). 

10. Відновлення могутності  Київської держави  за Володимира  Мономаха.

За час свого  владарювання на київському великокнязівському престолі Володимир Мономах утвердив централізовану монархічну владу по всій давньоруській землі і на деякий час зупинив процес роздроблення Київської держави. Йому не підкорилися тільки Галицька, Чернігівсько-Сіверська землі, що належали відповідно Ростиславичам і Святополковичам, та Полоцьк, де правили Всеславичі. Володимир Мономах мав також своїх посадників в містах по Дунаю.

Доба Володимира Мономаха була часом розквіту культури в Русі. У Києві та в інших  містах один за одним виростали кам’яні храми, оздоблені настінним живописом та мусією. Зокрема, в той час було збудовано і прикрашено Михайлівський Золотоверхий і Видубицький монастирі у Києві, а також чудову церкву на річці Альті, на місці загибелі князя Бориса.

З ініціативи князя видубицький ігумен Сильвестр уклав на основі писань Нестора, літописця Печерського монастиря, та інших літопиних текстів знамениту пам’ятку давньоруської літератури – “Повість минулих літ”.

А сам князь  написав близько 1117 року “Повчання” своїм дітям, яке вміщено в Лаврентіївський літопис. Подаючи ряд цікавих фактів з життя самого князя, “Повчання” містить сформовані на основі християнської моралі та кодексів честі життєві правила та закони співжиття тогочасного суспільства, закликає князів утриматися від усобиць і чвар заради цілісності держави. Мономах врозумляє своїх наступників бути гідними людьми, виконувати заповіти старших, любити рідну землю. “А над усе не забувайте убогих... і не давайте сильним погубити людину... Також бідного смерда і вбогу вдовицю... Більше всього шануйте гостя, звідки б він не прийшов: чи посол, чи знатний, чи простий, всіх пригощайте... Цим прославиться людина по всіх землях”.

Володимир Мономах  зміцнив міжнародні позиції Русі. У “Слові про загибель Руської  землі”, літературній пам’ятці XIII століття, що славить її блискуче минуле, Мономаха названо одним з найвідоміших князів, з яким шукали дружби правителі багатьох країн світу, зокрема й візантійський імператор. Дочка Мономахова Марія була одружена з Леоном Діогеновичем з імператорського дому Романа IV Діогена. Сам Володимир був одружений з дочкою англійського короля Гаральда. Народжений від цього шлюбу син Мстислав одружився зі шведською принцесою Христиною, дочкою шведського короля Стейкельса. А візантійський імператор Іоанн II у 1120 році взяв собі за дружину онуку Мономаха, дочку його сина Мстислава.