Шпоргалка з "Історії України"

Скасування кріпосного права відкрило перед Російською імперією перспективу утвердження  ринкового господарства, яке було набагато ефективніше, ніж старе, кріпосницьке. Разом з Росією на шлях ринкових перетворень стали найбільш розвинуті  національні райони імперії, у тому числі і Україна. В результаті, значно прискорилися темпи соціально-економічного розвитку України, відбувалася модернізація всіх сторін суспільного життя. В Російській імперії після ліквідації кріпосного права також проводилися реформи адміністративного управління, але в них був основний і головний недолік – вони не зачіпали основ політичного ладу. Самодержавство залишилось в недоторканному стані, Росія продовжувала залишатися «тюрмою народів».

Провівши земську, судову, військову, фінансову, освітню та інші реформи, тим самим заклавши основи громадянського суспільства, російський царизм не зробив останнього кроку – не проголосив конституції і не скликав парламент. Саме тому модернізація у Росії не мала системного характеру, що суттєво ускладнювало перехід суспільства до прогресивнішого, порівняно з феодалізмом капіталістичного способу наздоганяючої модернізації мав значні протиріччя:

- аграрна реформа,  урізавши майже на 20% селянські  наділи, водночас збільшила повинності  селян та віддала їх у довгострокову кабалу державі;

- зміцнення общинних  порядків, що проголошувалося реформою, вступало в суперечність з  утвердженням громадянських прав  селянства; 

- демократична  практика всестанової виборності  до земств вступала у протиріччя  з пануючим авторитарним режимом;

- самодержавство  виходило за межі моделі створюваної  ним правової держави; 

- незавершеність, половинчатість реформ зумовили  протиріччя між носіями влади  та практично всіма верствами  суспільства і, як наслідок  – початок багатьох заворушень у різних місцях України.  
 

41.  Виникнення та  діяльність громад  у другій половині 19 ст. Антонович.

Громади, осередки укр. інтелігенції, що провадили нац.-культ. і гром.-політ. працю в другій пол. 19 й на поч. 20 в. в межах Рос. Імперії. Г. стали виникати з кін. 50-их pp., коли тимчасовий ліберальний курс рос. уряду сприяв пожвавленню суспільного життя. Перша Громада виникла в Петербурзі: М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко, В. Білозерський, В. Коховський, О. Кістяковський, Г. Вашкевич, Ф. Черненко, Д. Каменецький, М. Стороженко, С. Глушановський, М., Ф. і О. Лазаревські, Г. Честахівський. В. Менчиц та ін. За підтримкою поміщиків-українофілів В. Тарновського й Г. Ґалаґана було організоване вид. творів укр. письменників і 1861-62 виходив ж. «Основа», що став осередком тодішнього нац. руху. 1861 р. виникла Громада в Києві, де вона складалася з студентів-українців, що працювали в «недільних школах», між ними П. Чубинський. О. Стоянов, В. Торський, В. та Є. Синегуби, П. Житецький, В. Антонович, Т. Рильський, К. Михальчук, Б. Познанський і ін. (1862 понад 200 членів). Київська Громада нав'язала контакт із петербурзькою. Одночасно виникли Г. у Харкові: П. Лобко, О. Потебня, А. Шиманов, В. Гнилосиров, В. Мова, Ф. Павловський, І. Бницький, Д. Оробченко та ін.; в Полтаві  спершу Д. Пильчиків, В. Кулик, О. Кониський, М. Жученко, Є. Милорадович, Трунов; у Чернігові, де 186163 виходив «Черниговский Листок» і діяли О. Тищинський, О. Маркович, Л. Глібов, С. Ніс, Д. Лавріненко, П. Борсук і ін. Увага громадянства була зосереджена на сел. реформі, але праця могла виявлятися лише в культ, ділянці: недільні школи із спробами викладання укр. мовою, вид. Антоно́вич Володи́мир Боніфа́тійович (18 (30) січня 1834, Махнівка — 21 березня 1908, Київ) — український історик, археолог, етнограф, археограф, член-кореспондент Російської АН з 1901; професор Київського університету з 1878; належав до хлопоманів; співорганізатор Київської Громади

Народився у  містечку Махнівці Бердичівського повіту Київської губернії (тепер Козятинський район, Вінницької області). Закінчив медичний (1855 р.) та історико-філологічний (1860 р.) факультети Київського університету. У 1861 році приєднався до так званих «хлопоманів». Один з організаторів Київської громади. В 1863—1880 роках. — головний редактор Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві, з 1878 р. — професор російської історії Київського університету, голова Історичного Товариства Нестора-літописця (з 1881 р.), організатор археологічних з'їздів в Україні.

Помер Антонович 8 (21) березня 1908 р., похований у Києві на Байковому кладовищі.

Антонович —  автор понад 300 праць з історії, археології та етнографії України. Зібрав, зредагував і видав 8 томів «Архива  Юго-Западной России», що стосуються історії  Правобережної України 16—18 століть. Вступні статті Антоновича до цих томів присвяченіісторії козацтва «О происхождении козачества», 1863;

. Він створив  так звану «київську школу»  істориків, що в особі учнів  Антоновича з Київського університету (Д.Багалій, П. Голубовський, М.Грушевський,  М. Довнар-Запольський, І. Линниченко та ін.) заклала підвалини сучасної історичної науки.

У своїх працях Антонович уникав синтези, документально  досліджуючи окремі історичні явища. Лише в своїх науково-популярних лекціях («Бесіди про часи козацькі в Україні» (1897); «Виклади про часи козацькі в Україні» (1912) Антонович дав загальний огляд української історії від часів сформування козаччини. Антонович був видатним українським громадським діячем. Належачи до так званих «хлопоманів», він надрукував у відповідь польському публіцистові Зенону Фішеві (псевдонім Падалиця) відому статтю «Моя исповедь» (1862), де подав обґрунтування ідеології «хлопоманів». Майже півстоліття Антонович стояв на чолі українського громадсько-політичного життя, був головою київської Старої Громади, і за його ініціативою 1890 року в Галичині дійшло до «угоди» між поляками й українцями у Львівському соймі. Антоновичу належить велика роль в реалізації плану переїзду Михайла Грушевського до Львова і створення там наукового осередку. 
 

42. Політика Російського самодержавства щодо України у 2-ій половині 19 ст.

. В середині 70-х років XIXст. в Петербурзі створили таємну урядову комісію, щоб виробити ефективні заходи боротьби проти українства. Після майже року роботи ця комісія дійшла висновку, що "допустити окрему літературу простонародним українським наріччям означало б покласти тривкий грунт для переконання у можливості відокремлення, хоча б в далекому майбутньому. України від Росії".

У 1876 р. Олександр  II видав так званий Емський указ, який був спрямований проти української мови. Виданий у зв'язку з меморандумом, надісланим цареві помічником попечителя Київського учбового округу М. Юзефовичем, в якому українців звинувачено в тому, що вони хочуть "вільної України у формі республіки з гетьманом на чолі". За цим указом заборонялося ввозити в Україну книги, надруковані українською мовою. Тільки за спеціальним дозволом Головного управління в справах друку можна було користуватися українськими книжками. Заборонили театральні виступи українською мовою, публічні читання, не дозволяли друкувати тексти до музичних творів, робити переклади з іноземних мов.Заборона торкнулася і народної освіти. В школах не можна було викладати українською мовою. Це призвело до масової неписьменності. Назва "Україна" ніде не фігурувала, тільки "Малоросія". З бібліотек були вилучені українські книги українською мовою. На підставі Емського акту було закрито Південно-Західний Відділ Російського Географічного Товариства у Києві, припинено видання "Кіевского Телеграфа", ліквідовано Громади, звільнено ряд професорів - українців з Київського університету (М. Драгоманова, Ф. Вовка, М. Зібера, С. Подолинського та ін.). В 1878 на Паризькому літературному конгресі М. Драгоманов виступивши на захист української мови і культури, різко засудив Емський акт. Ставши одним з проявів колоніально-національної політики російського царизму щодо України, Емський акт гальмував розвиток української культури та національно-визвольного руху, хоча повністю його припинити не міг. 

43.Суспільно-політичне  життя в західно-українських землях у 2-ій половині 19 ст. 

44. Політизація національного  руху в західних  землях наприкінці 19 ст. 

45. Створення політичних  партій в наддніпрянській  Україні кінець 19-поаток 20 ст.

На початку  XX ст. у Східній Україні утворилися політичні партії. ВУкраїні поряд із соціал-демократичними організаціями, що стояли намарксистських позиціях, діяли й інші соціал-демократичні, соціалістичні

політичні організації. Найвідомішими серед них були Революційнаукраїнська партія (РУП); Українська соціал-демократична робітнича партія

(УСДРП); Українська  соціал-демократична спілка ("Спілка"); Народнаукраїнська партія (НУП); Товариство  українських прогресистів

(поступовців) (ТУП); Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР)та інші політичні угруповання.Революційна українська партія виникла в Харкові в лютому 1900 р. і

об'єднувала здебільшого  студентів, семінаристів, учителів, представників

інших верств населення. На різних етапах діяльності РУП до їїкерівництва входили Д. Антонович, М. Порш, С. Петлюра, В. Винниченко, М.

Русов, Б. Мартос та ін. У грудні 1902 р. у Києві відбувся перший з'їздпартії, на якому був  обраний Центральний комітет  і "Закордонний комітет"

онний комітет"для  керівництва закордонною діяльністю. Місцевими організаціями були"спільні громади", що діяли в багатьох містах. На такі промисловіцентри, як Катеринослав, Одеса, Миколаїв, Донецький басейн, вплив РУП непоширювався. Зазначимо, що РУП стала базою формування низки українськихпартій.Так, у 1902 р. з РУП вийшла група на чолі з М. Міхновським і утворилаНародну українську партію (НУП). У 1903 р. частина членів РУП увійшла доУкраїнської соціалістичної партії (УСП) на чолі з Б. Ярошевським. Порядз організаційним розколом відбулося політичне розмежування в лавах РУП:одна частина партії на чолі з М. Меленевським шукала контактів з

меншовицьким  крилом РСДРП, інша на чолі з М. Поршем, що протидіяла групі

М. Меленевського, вимагала повної організаційної самостійності  РУП.Частина членів партії, що дістала  назву "Група колишніх членів РУП", усічні 1905 р. утворила Українську соціал-демократичну спілку ("Спілку")

і разом із Загальним  єврейським соціал-демократичним союзом ("Бунд")увійшла до складу РСДРП  на правах автономної організації меншовицької

фракції. Ще одна частина РУП (М. Порш, В. Винниченко, Д. Антонович, С.Петлюра та ін.) у грудні 1905 р. скликала з'їзд, що поклав кінець

офіційному існуванню  РУП і проголосив утворення Української

соціал-демократичної  робітничої партії (УСДРП).Торкаючись позиції щодо національного питання  українських партій,зокрема РУП, УСДРП, слінаголосити, що вона була далекою від

толерантності. Так, РУП обстоювала ідею автономії  України в межах Росії.

Вона розуміла цю "автономію" як створення українського сейму або Ради ібула в цьому  близька до бундівського трактування культурно-національноїавтономії. Проголошуючи метою боротьбу за інтереси українського народу,РУП при цьому закликала український робітничий клас пам'ятати, що "вінбореться лише проти буржуазії панівної нації". Тоді постає запитання: ащо, серед українців не було тих, хто нещадно пригноблював селян,

робітників та інший трудящий народ? Аж до 1903 р. РУП  активнопропагувала брошуру харківського адвоката М. Міхновського "Самостійна

Україна", де закликалося до рішучих дій. Гаслом брошури було: "Одна,єдина, неподільна, вільна, самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ."

Одним з принципів  НУП, яка сформувалась у 1901-1902 рр., був "Україна зїї добрами тільки для українців, а не для чужинців". Ідей, подібних до

"Україна для  українців", не було в жодних  інших програмах партій.Справді, у програмах українських соціалістичних та соціал-демократичних

партій простежується  заклик до забезпечення рівноправ'я  всіх народів

України — як української більшості, так і  національних меншин. Так,

українська соціалістична  партія, першим засновником якої була ЛесяУкраїнка, висувала ідею рівності "усіх громадян краю без різниці статі,

породи, національності і віри".Щодо позиції УСДРП  з питань національних відносин, то вона закликалаборотися "проти всякого  національного гніту", обстоювала тезу прокультурно-національну автономію та вимогу "автономії України з окремим 

46. Культура, освіта, наука в Україні в кінці 19 ст.

Українська культура другої половини ХІХ ст.Поступ української  культури в цей період, як і життєдіяльністьтогочасного суспільства загалом, мав складний, суперечливий характер.

Царський уряд усіляко перешкоджав розвиткові української культури,зокрема не допускаючи її у навчальні заклади, театри, державні установи.Школа в  Наддніпрянській Україні — від  початкової до вищої — слугувалзнаряддям русифікації. Цьому сприяла і загальна військова повинність,введена з 1872 р., бо українців засилали на службу переважно за межамиУкраїни.Придушена у рідному краї, українська література була змушена шукатипритулку в іншому місці, головним чином у Галичині, де на початку 60-х

років пожвавився національний рух. Українці гуртувалися  в товариства,влаштовували збори  й віча, пропагували українську мову та культуру.

Чималий внесок до справи національного відродження  зробив, зокрема,

професор Чернівецького університету С. Смаль-Стоцький, який ставфундатором кафедри української мови в цьому німецькомовному навчальномзакладі.Зв'язки діячів культури Галичини й Наддніпрянщини булплідними. Яквідомо, наддніпрянці, що не мали можливості вільно друкуватися в Росії,широко користувалися допомогою галицьких письменників і суспільнихдіячів, насамперед І. Франка. Речником літературного життя довгий час у