Собівартість продукції сільського господарства та її вплив на фінансовий результат господарювання

У сільському господарстві поряд із засобами виробництва і  землею необхідним виробничим фактором є праця. Носіями здатності працювати  є трудові ресурси.

Трудові ресурси  — це поняття, яке включає деяку частину запасів праці, яка не бере участі в процесі виробництва. А також трудові ресурси – це частина населення , яка має сукупність фізичних , духовних і розумових здібностей , що дають змогу їй працювати. Формування і використання трудових ресурсів у сільському господарстві має свої особливості і носить актуальний характер. З підвищенням механізації ручних робіт , а також низкою соціальних і економічних чинників  абсолютно зменшується чисельність працівників у галузі. Але завжди існує потреба у забезпеченні господарства працівниками відповідної кваліфікації і розряду , які є професійними у своїй сфері діяльності.

Динаміку зайнятості працівників у обох  галузях  та ефективність використання трудових ресурсів ми проаналізуємо в таблиці 2.2

                                                                                                          Таблиця 2.2.

Вартісні показники  продуктивності праці ПСП «Лідер»

Аналізуючи  таблицю 2.2, ми бачимо що середньорічна кількість працівників в 2012 році порівняно з 2010 збільшилася на 20,24%, відповідно вартість валової продукції зросла на  75,51%. Можемо сказати, що підприємство з кожним роком розвивається.

Так, як земля  є незамінна для продукції сільського господарства, слід проаналізувати її рівень забезпеченості, для визначення кращої діяльності в ПСП « Лідер».

Таблиця 2.3

Рівень землезабезпеченості в ПСП «Лідер»

Згідно показників таблиці 2.3 ми помічаємо, що протягом аналізованих років середньорічна чисельність робітників становила в 2009 р. -94 чол. та 109 чол. - у 2011 р., що свідчить про те, що навантаження на 1 робітника протягом даного періоду зменшилася зі зменшенням сільськогосподарських угідь, ріллі та збільшеннями чисельності працівників. Тобто навантаження на 1 робітника сільськогосподарських угідь в 2009 р. становила 31,45 га, ріллі – 31,45 га, а в 2011 р. 26,51 га ріллі та сільськогосподарських угідь.

Для визначення найбільш питомої ваги посівних площ потрібно розрахувати структуру  посівних площ.

Таблиця 2.4

Структура посівних площ в ПСП «Лідер»

За даними таблиці  2.3 ми визначили, що найбільшу площу в 2009р. займають пшениця озима – 900 га., пшениця яра – 430 га, соняшник – 370 га, та кукурудза на зерно – 314 га, а найменшу  горох – 6 га, та овес – 5 га. У 2010р. найбільшу площу займають пшениця озима – 1050 га, кукурудза на зерно – 434 га, соняшник – 387 га.. Найменше – овес – 15 га та гречка 18 га. В 2011 р. Найбільшу площу займають пшениця озима – 822 га., кукурудза на зерно – 523 га, та соняшник – 320 га.А найменшу площу займає горох – 10 га. В 2011 році перестали вирощувати овес, але почали вирощувати ріпак озимий – 172 га.. Помітно, що  площа посіву пшениці озимої у 2010 р. зросла, але у 2011р. знову зменшилася. Значно зменшилися посіви ярої пшениці, але посіви кукурудзи на зерно  та цукрових буряків значно зросли. Проблема підвищення ефективності агропромислового виробництва — визначальний фактор економічного і соціального розвитку суспільства.

Для здійснення будь – якого виробничого процесу необхідні засоби виробництва. Засоби виробництва залежно від ролі у виробничому процесі поділяються на засоби праці і предмети праці. До засобів праці належать засоби виробництва, за допомогою яких людина діє на предмет праці з метою одержання готової продукції (автомобілі, трактори, споруди та ін.). Предмети праці – це речові елементи, на які людина діє у процесі праці (насіннєвий матеріал, корми, добрива, пестициди, молодняк тварин та ін.). Засоби праці, виражені у грошовій формі, становлять основні фонди, а вартість предметів праці – оборотні. Разом вони утворюють виробничі фонди сільськогосподарських підприємств. Залежно від способу перенесення вартості на створювану продукцію, тривалості обороту і економічного значення в процесі виробництва поділяються на основні  і оборотні.

Основні фонди – це засоби праці, які приймають участь у виробничому процесі на протязі багатьох періодів, зберігаючи при цьому свою натуральну форму, а їх вартість переноситься на вартість виготовленої продукції поступово, шляхом амортизаційних відрахувань.

Оборотні  фонди – це частина виробничих фондів, які повністю споживаються в кожному виробничому циклі, при цьому переносять усю свою вартість на створювану продукцію і змінюють свою натуральну форму.

Забезпеченість  господарства основними виробничими  фондами та їх використання характеризується такими показниками: капіталозабезпеченість, капіталоозброєність праці, капіталовіддача, капіталодомісткість та норма прибутку.

 Капіталоозброєність праці – це вартість основних виробничих засобів сільськогосподарського призначення в розрахунку на одного середньорічного працівника. Рівень фондоозброєності праці визначає рівень механізації виробничих процесів і характеризує продуктивність праці сільськогосподарських працівників.

Капіталозабезпеченість сільськогосподарського підприємства – це вартість основних виробничих засобів сільськогосподарського призначення в розрахунку на 1 га сільськогосподарських угідь. Постійно зростаюча фондозабезпеченість характеризує закономірний процес розвитку сільськогосподарського виробництва.

Капіталовіддача - це відношення вартості продукту до основних виробничих фондів. Інакше кажучи – це вартість валової продукції з розрахунку на 1 грн. основних виробничих фондів сільськогосподарського призначення. Вона виражає ефективність використання засобів праці, тобто показує, скільки виробляється готової продукції на одиницю основних виробничих фондів.

Капіталомісткість — це зворотний до капіталовіддачі показник. Капіталомісткість – це вартість основних виробничих фондів сільськогосподарського призначення з розрахунку на 1 грн. валової продукції. Цей показник дає можливість визначити вартість основних фондів на одну гривню виробленої продукції і характеризує забезпеченість підприємства основними фондами. За нормальних умов фондовіддача повинна мати тенденцію до збільшення, а фондомісткість – до зменшення. Для загальної і більш повної характеристики економічної ефективності використання основних та оборотних фондів застосовують такий показник як  норма прибутку.

Норма прибутку – це показник, що характеризує відношення прибутку до середньорічної вартості основних та оборотних засобів, включаючи вартість землі (Закон України Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 рр).

Збільшення  основних виробничих фондів і покращення їх якісного складу є важливою умовою підвищення продуктивності праці і ефективності сільськогосподарського виробництва.

Таблиця 2.3.

Основні виробничі фонди  та їх використання в ПСП «Лідер»

  Аналізуючи дані таблиці 2.3 можемо сказати, що в 2010р. основні виробничі фонди становили 2106 тис.грн., а в 2012р. – 8725 тис.грн. але порівнюючи 2012р. до 2010р. вони збільшилися на 314,29%. Як видно з аналізуючої таблиці фондозабезпеченість в 2012р. становить 599,24 тис. грн., що на 389,14% більше ніж у 2010р. Збільшилася також і фондоозброєність праці, яка у 2012р.  становила 86,39 тис. грн. та порівняно з 2010р. зросла на 244,6%. Фондовіддача порівнюючи 2012р. до 2010р. зменшилася  на 59,52%.  Фондомісткість у 2010р. становила 0,28 тис. грн., а у 2012р. –0,67 тис. грн., що у порівнянні 2012р. до 2010р. збільшилася на 139,29%. Так цей показник  визначає розмір основних виробничих фондів, необхідних господарству за даних умов для виробництва валової продукції вартістю 1 грн., то його збільшення є негативним для господарства.

Для визначення економічної ефективності використання основних і оборотних фондів сільськогосподарського виробництва обчислюють норму прибутку. З таблиці видно, що у ПСП «Лідер» норма прибутку зменшилася на 8,35% за рахунок збільшення вартості основних виробничих фондів.

Спеціалізація сільського господарства — це складний процес, що розвивається в різноманітних формах. Залежно від об’єкта спеціалізації розрізняють такі її три форми: територіальну, спеціалізацію аграрних підприємств і внутрішньогосподарську спеціалізацію. Під територіальною спеціалізацією розуміють переважаюче виробництво тих чи інших видів сільськогосподарської продукції на певній території. Розрізняють чотири види територіальної спеціалізації — зональну, мікрозональну, обласну і районну. Зональна спеціалізація характеризує виробничий напрям зони, і в Україні вона переважно вже склалася — Полісся, Лісостеп, північний і центральний Степ, південний Степ, передгірні і гірські райони Карпат, передгірні і гірські райони Криму. Мікрозональна спеціалізація притаманна відносно невеликим ареалам у межах відповідних зон, де вирощуються певні культури, що не мають значного поширення в Україні. Сформувалися, наприклад, мікрозони вирощування хмелю, південних конопель. Обласна і районна спеціалізація вказує, виробництво яких саме видів продукції є основним, переважаючим на цих територіях. Вона формується під впливом зональної й мікрозональної спеціалізації. Визначальним тут є географічне розташування згаданих адміністративних одиниць.

Внутрішньогосподарська  спеціалізація являє собою подальший розвиток спеціалізації підприємства шляхом відокремлення виробництва окремих видів продукції або його технологічних стадій на окремих внутрішньогосподарських підрозділах — бригадах, фермах, загонах, ланках, кооперативах. Особлива необхідність у розвитку внутрішньогосподарської спеціалізації проявляється у великих за розмірами підприємствах, а також у тих господарствах, які розвиваються нині як багатогалузеві. З поглибленням спеціалізації підприємства на певній галузі виникає необхідність у вдосконаленні внутрішньогосподарської спеціалізації, оскільки при цьому змінюється характер і масштаби виробництва, а разом з ними й організаційна структура господарства. Тому питання спеціалізації підприємств та їх внутрішньогосподарської спеціалізації повинні вирішуватися в органічній єдності й тісному взаємозв’язку.

Спеціалізація аграрних підприємств — це переважаюче виробництво в них відповідного виду (видів) продукції, для якого тут існують найсприятливіші природно-економічні умови. Відповідно до цього спеціалізація характеризується й переважним розвитком тих галузей сільського господарства, які забезпечують виробництво даних видів продукції. У свою чергу вона вимагає зосередження засобів виробництва та робочої сили для організації розвитку цих галузей і виробництво певних видів продукції. Показниками, що визначають спеціалізацію підприємства є: структура товарної продукції, структура валової продукції, структура виробничих витрат. При цьому основним показником є структура товарної продукції, що виражена процентним співвідношенням грошових надходжень від реалізації того чи іншого виду продукції. Він найбільшою мірою характеризує економічні зв'язки сільськогосподарських структурних підрозділів з усім господарством країни. При цьому встановлюється місце тієї чи іншої галузі за питомою вагою її товарної продукції у вартості всієї товарної продукції підприємства.