Автор: Пользователь скрыл имя, 27 Сентября 2011 в 00:46, курс лекций
Багато сучасних суспільних явищ мають витоки у сивій давнині. Знайомство, а тим більше вивчення національної спадщини допомагає оцінити рівень розвитку цих явищ на основі історичного підходу, зробити висновок щодо суттєвості наявних теоретичних, правових, організаційних, у тому числі і законодавчих проблем митної справи і митної політики суверенної України
ІСТОРІЯ
СТАНОВЛЕННЯ
МИТНОЇ СПРАВИ В УКРАЇНІ
1.1.
МИТНА СПРАВА НА
ТЕРИТОРІЇ
УКРАЇНИ З ЧАСІВ КИЇВСЬКОЇ
РУСІ ДО 1917 р.
Багато сучасних суспільних явищ мають витоки у сивій давнині. Знайомство, а тим більше вивчення національної спадщини допомагає оцінити рівень розвитку цих явищ на основі історичного підходу, зробити висновок щодо суттєвості наявних теоретичних, правових, організаційних, у тому числі і законодавчих проблем митної справи і митної політики суверенної України.
Навіть спрощений історичний огляд дає можливість визначити етапи еволюційного процесу основних митно-правових інститутів та в цілому понятійного апарату, зрозуміти об’єктивність висновку, що митна справа є однією із важливих ознак державності.
Процес розвитку людства, і зокрема слов’янської державності, поява писемності на досить пізньому етапі розвитку, а також об’єктивні процеси формування держави, у тому числі нескінченні війни та інші об’єктивні причини, не сприяли збереженню для наших сучасників документальних відомостей про час виникнення митних зборів, митних податків і в цілому про митну справу на території України. До нас дійшла несистематизована інформація, окремі правові джерела.
Відомо, що митний інститут як державний правовий елемент існував ще у V—VII ст. до н.е. в містах Ольвія, Херсонес, інших містах Причорномор’я та державі скіфів. У договорі київського князя Олега з імператором Візантії у 911 р. обумовлювалися митні питання між двома державами. Уже на той час у київських слов’ян як норма звичаєвого права існувало правило збирати мито, мит, тобто податок за провезення товарів не тільки іноземних, але й з одного міста до іншого.
Таким чином, Київська Русь уже тоді проводила власну митну політику, мала встановлені розміри митних податків (прообраз тарифів) на товари, що привозилися з різних країн, а її торгові люди (купці) сплачували митні податки в інших країнах товаром чи золотом.
Тому на час написання найстарішого відомого збірника норм давньоруського права «Руська правда» Ярослава Мудрого (1016 р.) терміни «митник», «мит», «митниця» були добре відомі і слов’янам і іншим народам, що підтримували торговельні відносини з Київською державою.
На той час слово «мит» визначало податок, особливий збір з товару та худоби, що ввозились у державу. Право на встановлення цього збору, визначення його розміру або звільнення від мита належало вищій державній особі — князю. Про це зазначалося в міжнародних договорах. Але враховуючи, що мито було тільки одним із численних зборів, які існували в державі та в різних містах, можна стверджувати, що вже і на той час митний збір мав значення різновиду державного податку.
Заслуговують на увагу висновки видатних вчених-істориків, які підкреслювали значення митних зборів для збагачення Русі та окремих міст, що в мирні часи вели активну торгівлю.
Для феодального періоду Київської Русі ХІІ—ХІІІ ст. характерним був занепад центральної влади та зростання могутності феодалів. Помісні князі відмовлялися підкорятися київському князю, в тому числі і в питанні створення своєї власної податкової і митної системи. В кожній землі встановлювалися свої митні збори, відомі як проїжджі, або торговельні. До проїжджих податків належав перш за все мит — основний податок за провезення товару. Розмір збору встановлювався на віз, залежно від розміру воза та кількості товару.
Уже на той час була відома практика ухилення від сплати мита шляхом переміщення товару поза митницею. З такими порушеннями боролися економічними заходами. Зокрема, якщо купець об’їжджав митну заставу, щоб не платити мита, то з нього стягували подвійний штраф з кожного воза — промит, а крім того сам купець як особа повинен був платити штраф — заповідь.
Мито брали за кожну особу, яка супроводжувала товар. У деяких містах справляли податок з цих людей після розпродажу товару, коли вони покидали місто.
На ті часи митні податки були різними: брали не тільки з воза, але й з урахуванням ціни товару — замит. Відомий був і такий вид митного збору, як явка — збір з купця за пред’явлення товару на митній заставі. За найм амбара (складу) для товару на гостинному дворі збиралося амбарне.
Свій відбиток на митну справу залишила і монголо-татарська навала. Право на збирання податків ханська адміністрація надавала одноразово із спеціальним знаком — тамгой, клеймом. Це тюркське слово надовго ввійшло в нашу термінологію. Термін «тамжіння» — накладання тамги як свідоцтво факту зібраного податку надовго витіснило поняття «збирання мита». Замість «митника» з’явився «таможник», «таможеник». Митні пільги, які надавалися монголо-татарськими ханами окремим особам, общинам, монастирям тощо, визначалися в спеціальних грамотах — «таможених грамотах». Отже, інститут митних пільг існував і раніше.
Вигідна орді роздрібленість руських земель мала наслідком надмірну чисельність митних зборів за переміщення товарів між містами. Інформації щодо митної діяльності Київської землі чи купців, пов’язаної з міжнародною торгівлею (торгівлею з іншими країнами), немає за відсутністю історичних документів. Це ще раз підкреслює, що митна справа — справа держави. А на той час, на період монголо-татарської навали, Київська Русь як держава фактично перестала існувати.
Суспільно-політичні події, що відбувалися на українських землях і були пов’язані з різними окупаційними режимами, вносили свої зміни в митну справу, термінологію, але головне — що за будь-якої влади митна справа існувала. Кожний тимчасовий володар української землі проводив свою митну політику, бо це завжди було перспективним методом поповнення державної скарбниці.
Різні системи митних зборів існували на українських землях, які перебували під Литвою, Польщею, Австро-Угорщиною. Відомо, що на той час митниками стягувалося прикордонне мито, яке називалося «цло». Можливо, термін походив від німецького слова «Zoll» — митниця. Місця, де стягувалося цло, називалися цольними коморами.
Доцільно
зауважити, що в історії України період
XV—XVI ст. з багатьох питань залишається
білою плямою і чекає на своїх
дослідників.
Систему митної справи мала козацько-гетьманська Україна. Керівництво збиранням прикордонного мита: евеки (вивізне) та інфуки (ввізне) мито — за часи Богдана Хмельницького покладалося на Державний скарб, як тоді називалася фінансово-банківська служба України. У гетьманському універсалі 1654 р. визначалися розміри митних платежів за товари, що ввозились в Україну. За свідченням письмових документів (1654 р.), на той час митні збори на кордонах щороку приносили у державну скарбницю близько 100 000 червоних золотих. Заслуговує на увагу не тільки розмір мита, що збиралось, але й сам факт, що Україна у ті часи проводила митну політику, з якою змушені були рахуватися інші держави.
Відомо, що імператриця Катерина ІІ з метою подальшого поневолення України, позбавлення її самостійності пропонувала останньому українському гетьману Кирилу Розумовському отримувати з імперської казни 100 000 рублів золотом щорічно, якщо Україна відмовиться проводити самостійну митну політику. Але гетьман залишився патріотом України і зберіг цю ознаку суверенної держави.
Митні порядки були встановлені і на Запорізькій Січі, яка вела активну торгівлю з Туреччиною, Кримом, Литвою, Польщею і Росією та контролювала вигідну частину відомого водного торговельного шляху «з варяг у греки».
Використовуючи природні умови, запоріжці могли одноразово, як про те свідчать історичні архівні документи 1746 р., запускати в затоку, що звалася «оступом» і де перебувала козацька флотилія, до 8 суден з Греції і Туреччини. За встановленим порядком судна, не доходячи до Січі версту, витримували 20-денну обсервацію (карантин), після чого входили в бухту безмитно. Це можна розглядати як започаткування нинішнього санітарно-митного контролю.
Окремий митний порядок встановлювався договором турецького султана з «військом запорізьким і народом руським» у 1649 р.: запоріжці отримували пільги щодо вільного плавання Чорним морем, заходу в порти, будівництва приміщень у них, на 100 років звільнялися від мита та інших податків.
Період з кінця XVII ст. до початку XX ст., коли Україна перебувала у складі Російської імперії, характеризується великою економічною та політичною нестабільністю та непослідовністю. Об’єктивні причини тому — завершення формування Російської імперії в Європі та визначення свого місця в європейській політиці і на Ближньому Сході. Були й суб’єктивні фактори, що суттєво впливали на ставлення до України, її економічну самостійність.
Після зруйнування Катериною ІІ Запорізької Січі у 1775 р. та заслання гетьмана Калнишевського до Соловків, перерозподілу Речі Посполитої поміж Росією, Прусією та Австрією у 1795 р. і підкорення Кримського ханства у 1783 р. почався новий період економічного й політичного життя України, який повністю визначався у Петербурзі.
Активна
міжнародна політика Росії змусила
її проводити суттєві адміністративні
та правові реформи, в тому числі націлені
на розвиток торгівлі, спрощення податкової
та митної системи, її
більшої централізації.
У збірнику законів — «Уложенії» 1649 р. можна вирізнити політику забезпечення інтересів уже не тільки феодалів-бояр, але й нового суспільного прошарку — дворян та інших служилих осіб. Зокрема вказувалося, що з дітей боярських, дворян, іноземців і зі всяких служилих осіб, у тому числі й з государевих гінців, ніде «мита перевозу і мостовщини не брати».
Наступним кроком митного реформування був Торговельний статут 1653 р., яким замість численних натуральних митних зборів було введено чітко визначену систему сплати мита грошима.
Здійснюючи протекціоністську політику щодо власного виробника, Новоторговельний статут 1667 р. посилив тиск на порядок увезення іноземних товарів шляхом підвищення розміру мита в 4 рази. Мито брали тільки монетами, золотом та іноземними срібними монетами — «єфімками» (еквівалент 50 коп.).
З метою розвитку національної оптової торгівлі іноземним купцям було дозволено торгувати тільки у визначених прикордонних містах: Архангельську, Новгороді, Пскові. Під загрозою конфіскації товарів іноземним купцям заборонялося вести роздрібну торгівлю та здійснювати взаємний облік товарів поза митницями.
Уже
на той час діяльність митних службовців
виводилася
з-під контролю та впливу місцевої адміністрації.
Зокрема, воєводи не могли втручатися
в діяльність місцевого митного голови,
щоб не заподіяти шкоди скарбниці великого
государя (ст. 1 Статуту).
Посилення режиму ввезення іноземних товарів викликало активізацію контрабандної діяльності. Запобіжні заходи були жорстокими: контрабандистів тютюну жорстоко били прилюдно, а за кормчество — контрабанду алкогольних напоїв — не тільки били батогом, але інколи відсікали руки і ноги.
Наприкінці
XVII ст. в Російській імперії було створено
централізовану митну систему, яка охоплювала
всю територію держави. Збір митних податків
здійснював Наказ
великої скарбниці. У 1680 р. у Москві
діяли Велика митниця, Посольська нова
митниця (митне оформлення товарів іноземців),
Митний дім (митно-податкове офо-
рмлення худоби, сіна тощо), Конюшенний
приказ (контроль над торгівлею кіньми),
Помірний дім (оформлення оптової торгівлі
зерном, овочами тощо). В усіх містах були
утворені митні дома на чолі з митними
головами, якими обирали купців першої
гільдії. Заслуговує на увагу система
стимулювання їхньої праці: якщо митний
збір зростав, вони отримували нагороду;
а якщо митний збір зменшувався, то з них
до скарбниці стягувалася нестача.
При кожному повітовому митному домі працював за наймом штат дяків та піддячих, які вели митні книги, куди заносили дані про купців, товари та розміри — суми митних зборів. Так формувалася митна документація і народжувалася митна статистика.
З 1718 р. організація митної справи була покладена на Комерц-колегію. На місцях управляючих митними домами почали називати митними бургомістрами, а з 1720 р. — оберцольнерами. На митній справі відбилося захоплення Петра І Німеччиною.
Для забезпечення митної політики Петро І направив регулярні війська на охорону кордонів. На заході було створено 15 фортець, систему форпостів. Для боротьби з контрабандою водним шляхом Петро І у 1724 р. наказав Комерц-колегії «иметь таможенные яхты — служители для всяких отправлений купеческих дел» (Угаров Б. М. Международная борьба с контрабандой. — М., 1981. — С. 18).
У 1731 р. було прийнято Морський податковий статут, який визначав порядок заходу іноземних суден у російські порти, порядок їх митного оформлення. Указ 1746 р. встановив, що ширина зони територіальних вод Росії дорівнюється дальності пострілу гармати. Митні реформи 1753—1754 рр. привели до ліквідації внутрішніх митних застав. Митні операції проводилися лише на смузі державного кордону.