Становлення та організаційна побудова Державної служби охорони при МВС України”

 У 24 регіонах створені  представництва Державного закритого  акціонерного товариства „Охорона-Комплекс”,  яким поступово передаються функції  з монтажу, ремонту, експлуатації  систем та технічних засобів  охорони. На сьогодні представництвам  у Запорізькій, Одеській, Полтавській,  Харківській, Херсонській, Черкаській  областях та у м. Києві майже  повністю передані названі функції.  За визначеними термінами провадиться  ця робота у інших обласних  підрозділах ДСО. Крім того, завдяки  створенню та функціонуванню  ДЗАТ „Охорона-Комплекс” зменшився  відтік професійних кадрів ДСО  в конкуруючі структури, в тому  числі тих працівників охорони,  хто досяг пенсійного віку.

 Результатом є безпосередня  охорона технічними засобами  майже 11 тисяч об’єктів, більш  24 тисяч квартир, 14 тисяч відокремлених  приміщень [45].

Незважаючи на економічну нестабільність, соціальну напругу  у суспільстві, Державна служба охорони  залишається гарантом надійної охорони. Головним управлінням Державної  служби охорони та підпорядкованими йому підрозділами протягом 2000-2002 років  триває робота по виконанню вимог  Президента України, Кабінету Міністрів  України, колегії МВС України  з питань посилення боротьби зі злочинністю  та охорони громадського порядку, подальшого вдосконалення охорони об’єктів усіх форм власності, а коефіцієнт надійності охорони становить 99,8 %. Забезпечено  охорону близько 55 тис. об’єктів та 58 тис. квартир громадян, 1500 дач та приватних будинків, інших приміщень – близько 770. Протягом 2002 р. працівниками служби припинено 71 399 злочинів. Працівниками міліції охорони затримано 230,5 тис. осіб за адміністративні правопорушення, у т.ч. за дрібні крадіжки – 28,8 тис осіб, при цьому вилучено цінностей на 270 тис. грн.

 Постановою Кабінету  Міністрів України від 15 серпня 2001 року № 1053 затверджена нова  редакція Положення про Державну  службу охорони. Відповідно до  постанови урядом провадяться  необхідні заходи підготовки  та затвердження Положень про  Центральне агентство, Представництва  та бюро ДСО, їх організаційно-штатні  структури [35].

 Враховуючи викладене,  потрібно констатувати, що в теперішній  час Державна служба охорони  при МВС України – єдина  в Україні структура, яка надає  озброєну охорону і має відповідні  законодавчо визначені права  і повноваження її працівників  на здійснення владних функцій  щодо правопорушників, її підрозділи  є в усіх містах та багатьох  населених пунктах України і  мають значний матеріально-технічний  потенціал.

 Сьогодні, діючи на  засадах повного самофінансування, в умовах зростаючої конкуренції  з боку недержавних охоронних  формувань, Державна служба охорони  є однією з найбільш організованих,  економічно стабільних структурних  одиниць органів внутрішніх справ,  стверджує себе надійним гарантом  охорони майна усіх форм власності,  вносить вагомий внесок у справу  боротьби зі злочинністю.

 Таким чином, розглянуті  основні етапи еволюційного становлення  Державної служби охорони при  МВС України засвідчують, що  остання, узагальнивши тривалий  історичний досвід, стала сучасною  службою, яка успішно функціонує  в ринкових умовах, динамічно  розвивається і має у своєму  розпорядженні достатні сили  і засоби для виконання покладених  на неї завдань.

2. Місце та призначення міліції охорони: доцільність її функціонування

У теорії і практиці діяльності Державної служби охорони панують  два основних підходи до визначення, призначення та місця міліції  охорони у системі органів  внутрішніх справ. Перша — викладена  у Концепції реформування Державної  служби охорони при МВС України, затвердженій Колегією МВС України 14 лютого 2000 р. її основним лейтмотивом  є необхідність приведення діяльності названої служби до сучасних вимог, а  саме: «обмежити застосування міліції  охорони виключно на особливо важливих об'єктах, визначених Кабінетом Міністрів  України, та у групах затримання для  реагування на спрацювання засобів охоронної сигналізації»[6].

Інша точка зору більш  радикальна. Так, В.Федик та деякі  інші вчені, посилаючись на міжнародний  досвід, вимоги Ради Європи про необхідність вивільнення міліції від виконання  невластивих їй функцій, пропонують міліцію охорони повністю ліквідувати, а інші підрозділи цієї служби вивести  із складу МВС України. Не поділяючи  повністю другу точку зору як неприйнятну  для сучасного суспільства, автор  даної публікації частково поділяє  першу. У зв'язку з чим буде намагатися аргументовано довести не тільки необхідність збереження міліції охорони, а й важливість її подальшого розвитку.

Одна з функцій діяльності міліції, у тому числі охорони, відповідно до Закону від 20 грудня 1990 р. «Про міліцію» (далі — Закон) полягає у захисті  різних об'єктів права власності  від протиправних посягань [2]. Крім того, у вказаному Законі закріплено також інші завдання та функції міліції в Україні. Відповідно до Настанови з організації служби нарядів міліції охорони та ст. 2 Закону основними її завданнями є забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів; запобігання правопорушенням та їх припинення; охорона і забезпечення громадського порядку; захист власності від злочинних посягань; виконання адміністративних стягнень; участь у наданні соціальної та правової допомоги громадянам, сприяння у межах своєї компетенції державним органам, підприємствам, установам і організаціям у виконанні покладених на них законом обов'язків.

Основними ж функціональними  завданнями міліції охорони згідно з цією Настановою є: охорона об'єктів; інкасація та охорона грошових коштів; забезпечення безпеки фізичних осіб; забезпечення перевезень та охорона  вантажів; охорона квартир за допомогою  нарядів, груп затримання, пунктів централізованого спостереження. Таким чином, на вказану  міліцію покладається значний обсяг  правоохоронних функцій держави  і, у першу чергу, щодо захисту  власності від протиправних посягань. Це позитивно впливає на зменшення  навантаження на інші правоохоронні  органи держави в цілому, у тому числі на служби міліції [48].

Постає логічне питання: що ж має бути в основі виділення  міліції як самостійного державного інституту в цілому, і міліції  охорони, зокрема? Це, насамперед, засоби її діяльності. З даною метою необхідно  встановити ті з них, що використовуються підрозділами поліцій світу за всіх часів, тобто всезагальні засоби поліцейської діяльності. Тоді тільки можна буде знайти ту соціальну сутність, що однаковою мірою характеризує українську або російську міліцію, чи англійську, німецьку, французьку або будь-яку іншу поліцію. Відповідь очевидна — озброєність, безпосередній примус, сила, причому в широкому розумінні - «від простого дотику до насильницького позбавлення життя». Надане міліції право застосовувати силу при виконанні своїх обов'язків — її головна відмінна ознака, що дозволяє міліції посісти особливе місце у державній системі правоохоронної діяльності. Саме здатність застосовувати силу покладено в основу розуміння поліції американськими та англійськими вченими [49].

Практично жодна недержавна охоронна організація, крім міліції  охорони, не здатна здійснити ефективний захист об'єктів охорони, оскільки не мають правових підстав ефективно  застосовувати силу та зброю. Отже, у цьому напрямі діяльність міліції  охорони практично є незамінною. Врешті-решт, серцевина всіх повноважень зазначеної міліції полягає у праві насильно змушувати невизначене коло осіб що-небудь зробити чи, навпаки, утриматися від якихось дій. Власне, для цього суспільство, яке усвідомлює, що механізми соціальної саморегуляції спрацьовують далеко не завжди, і має поліцію. У реальній практиці міліція охорони гарантує виконання своїх завдань найчастіше однією лише потенційною можливістю застосування сили. Як відомо, у переважній більшості випадків вплив поліції має і буде мати саме форму усного нагадування, зауваження чи пропозиції.

Щоправда, «озброєність», як ознака міліції охорони, часто розумілася і розуміється лише у тому значенні, що остання має різні види зброї. Проте значення прямого закріплення  у законі ознаки «озброєності» міліції  охорони є набагато глибшим. Озброєність  — орієнтир для цивілізованого визначення завдань і функцій міліції  охорони. Тому термін «озброєність»  вимагає надзвичайно обережного застосування з урахуванням того, що основний обсяг роботи названої міліції аж ніяк не пов'язаний з використанням  зброї. Міліція охорони, на відміну  від інших правоохоронних органів (наприклад, прокуратури), діє шляхом безпосереднього примусу. Вона не виносить рішень, що передують застосуванню сили, якихось постанов про застосування примусу. Вона просто його здійснює. Таким  чином, наділення міліції охорони  правом застосування примусових заходів  обумовлює особливість її правового  становища.

Ідея про необхідність виділення у державному механізмі  самостійної групи органів, які  здійснюють охоронну діяльність, шляхом відповідного законодавчого оформлення, у числі яких, зрозуміло, перебуває  і міліція охорони, у спеціальних  літературних джерелах останніх років  знайшла чітке оформлення. Зауважу, що слово «охороняти» означає: оберігати, стерегти. У реальному житті прокуратура, інші правоохоронні органи, у тому числі міліція, вступають у справу найчастіше тоді, коли право вже порушене. У зв'язку з чим ліквідація або обмеження присутності міліції охорони у сфері правоохоронної діяльності призведе до значного зниження охоронної функції держави [19].

Крім того, практика свідчить, що міліція охорони широко використовує у своїй діяльності не тільки правові, а й організаційні засо-би[6, 139]. Тобто, це орган примусової підтримки  правопорядку. Примус тут розуміється  широко, як використання беззастережних однобічних приписів, що включає не лише прямі (фізичні), а й опосередковані його форми, у тому числі різні  перевірки, заборони, обмеження тощо. Міліція охорони — практично  єдина охоронна організація, наділена широкими повноваженнями у сфері  безпосереднього застосування примусу.

Демократія припускає  для людини свободу робити все, що не шкодить іншій особі. Отже, закон  обмежує її свободу певними рамками. У наведеному полягає важливий суспільний інтерес. Як бути суспільству, якщо з  цим його інтересом вступає у  конфлікт приватний інтерес? Надати кожній людині можливість самій відстоювати  свої порушені права? Але, по-перше, це прямий шлях до «війни всіх проти всіх»; по-друге, далеко не всі можуть і  бажають захищати свої права самостійно. Ось де знаходиться ключ до розуміння  держави. Відомо: держава має усувати, згладжувати протиріччя між загальними і приватними інтересами. Дана теза є вірною щодо будь-якого державного інституту, в тому числі й міліції  охорони. Отже, її призначення у найзагальнішому  вигляді можна визначити як підтримку (охорону, захист) встановленого в  суспільстві правопорядку [62].

З іншого боку, дехто може твердити: міліція охорони — це правоохоронний орган для обраних, тих, хто уклав з Державною  службою охорони договори. Вказане  не відповідає вимогам ст. 24 Конституції: «громадяни України мають рівні  конституційні права і свободи  та є рівними перед законом». За ст. 40 Європейського кодексу поліцейської етики: «Поліція повинна виконувати свої завдання справедливо, керуючись  принципами, без упередженості...»[ 70]. Міліція охорони справді утримується за рахунок підприємств, організацій, установ, приватних осіб, проте у своїй практичній діяльності вона керується Конституцією України, Законом «Про міліцію», іншими нормативно-правовими актами, а не розпорядженнями органів (осіб), які її утримують. Практична діяльність вказаної міліції відомчо контролюється і за нею здійснюється прокурорський нагляд, що унеможливлює будь-які зловживання. Таких високих вимог щодо контролю не має жодна інша охоронна організація (воєнізована, охорона будь-якої форми власності) [1; 2].

Практична діяльність міліції  охорони перебуває від пильним  відомчим контролем і прокурорським  наглядом, що унеможливлює будь-які  зловживання. Таких високих вимог  стосовно контролю не має жодна інша охоронна організація (воєнізована, сторожова  охорона будь-якої форми власності). Крім того, при виконані основних обов’язків, працівники міліції охорони запобігають  правопорушенням і припиняють їх у місцях несення служби, тим самим  виконують загальну функцію охорони  правопорядку на рівні з іншими службами адміністративної міліції. Таким чином, ми вважаємо, що міліцейська охорона  повинна розвиватися, оскільки її призначення  та практична діяльність повністю відповідає вимогам демократичної країни.

Варто погодитися з висловленою  у спеціальній літературі позицією стосовно того, що міліція охорони  становить професійно озброєне формування, оперативно підпорядковане з питань запобігання правопору­шенням у  місцях несення служби керівникам відповідних  органів внутрішніх справ, створена для вирішення завдань охорони  об’єктів всіх форм власності, забезпечення на договірних засадах особистої  безпеки громадян, запобігання і  припинення правопорушень, з можливим застосуванням заходів безпосереднього  примусу.

Викладене дозволяє виділити такі особливості діяльності Державної  служби охорони.

1) Державна служба охорони  відіграє провідну роль у забезпеченні  охорони особливо важливих об’єктів. Так, наприклад, до переліку  об’єктів, що підлягають обов’язковій  охороні її підрозділами, включені: будинки, в яких розміщуються  центральні органи виконавчої  влади; телевізійні центри, будинки радіомовлення та звукозапису; об’єкти, розташовані в зоні безумовного відселення та відчуження; психіатричні лікарні з посиленим наглядом, спеціальні відділення лікарень, призначені для проведення судово-психіатричної експертизи осіб, які перебувають під вартою; Державні універсальні магазини із щоденною виручкою в сумі понад 5 тисяч мінімальних розмірів заробітної плати, їхні склади, центральні каси, бази, склади та інші державні об’єкти зберігання матеріальних цінностей на суму понад 20 тисяч мінімальних розмірів заробітної плати; особливо важливі мости на залізничних магістралях і автомагістралях державного значення.

2) Державна служба охорони  забезпечує заповнення тих ринкових  ніш та напрямків, у яких  внаслідок низької норми прибутку  недержавні охоронні підприємства  не бажають здійснювати охоронну  діяльність. Наприклад, Державні  архіви та їхні сховища; Державні  музеї, картинні галереї, інші  об’єкти культури, де зберігаються  історичні та культурні цінності.