Шпаргалки по "Логопсихологии"

Не менш важливою складовою  фундаменту логопсихології є концепція  психічного розвитку Л.С. Виготського, Д.Б. Бльконіна, Л.І. Божович, В.В. Давидова та ін.

Теоретичні джерела логопсихології також ґрунтуються на дослідженнях Л.С. Виготського, в яких розкривається  складна структура аномального  розвитку дитини, згідно з якою "... дефект будь-якого аналізатора або  інтелектуальний дефект не зумовлює ізольованого виключення якоїсь однієї функції, а призводить до низки відхилень...".

Так, первинний дефект, недорозвинення або пошкодження різних ланок  мовленнєвої системи за умови  браку спеціальних корекційних  заходів обов'язково спричинює вторинні і навіть третинні відхилення: недорозвинення усіх структурних компонентів мовлення, обмеженість сенсорних, часових, просторових  уявлень; недорозвинення мнестичних процесів; недостатня цілеспрямованість і  сконцентрованість уваги; зниження рівня узагальнень; недостатнє вміння планувати власну діяльність, будувати умовиводи, встановлювати при-чинно-наслідкові зв'язки тощо. Дані про особливості  психічного розвитку, а також недостатній  рівень розвитку комунікативних навичок  зазначені лише частково. Мовленнєві порушення безперечно призводять до стійкого порушення соціальних зв'язків  і адаптивних можливостей.

Під поняттям структури мовленнєвого дефекту розуміють стійку сукупність мовленнєвих і не мовленнєвих  симптомів, характерних для конкретного  порушення мовлення. У структурі  мовленнєвого дефекту вирізняють первинне, провідне порушення (ядро) і вторинні дефекти, що перебувають у причинно-наслідкових  зв'язках із первинним у зв'язку з системною організацією психіки. Різноманітна структура мовленнєвого дефекту відображається у певному  співвідношенні первинних і вторинних  симптомів та визначає специфіку  цілеспрямованого корекційного впливу.

Розрізняють загальні й специфічні закономірності психічного розвитку дітей  з порушеннями мовлення.

1. Загальні закономірності  характерні як для дітей, які  розвиваються нормально, так і  для дітей з порушеннями в  розвитку. Сутність цих закономірностей  полягає в поетапності розвитку, нерівномірності психічного розвитку, наявності сензитивних періодів, взаємозумовленості біологічного  і соціального, ієрархічності  формування психічних функцій,  систематичності в розвитку особистості.

2. До специфічних закономірностей  розвитку в умовах дизонтогеиезу,  що властиві для груп дітей  з мовленнєвими розладами, належать:

— порушення приймання, переробки, збереження і використання інформації;

— порушення мовленнєвого опосередкування;

— більш подовжені терміни  формування уявлень і понять про  навколишній світ;

— ризик виникнення станів соціально-психологічної дезадаптації;

— специфічність формування психологічної системи (суб'єктивна  невдоволеність, порушення самооцінки, неадаптивність до фрустрацій, зменшення  резистентності до стресу, недостатня соціальна адаптація тощо);

— залежність компенсаторних можливостей від часу впливу та якості корекційної роботи.

Структура дефекту при  мовленнєвих розладах включає в  себе специфічні відхилення у психічному розвиткові. Одним із важливих практичних завдань логопсихології є виявлення  особливостей психічного розвитку дітей  з вадами мовлення та їх диференціальна діагностика.

12.14.Сучасні класифікації  мовленнєвих порушень

Відомо, що порушення мовлення мають різний характер залежно від  локалізації функції, яка зазнала  змін у зв'язку зі ступенем тяжкості, часом ураження, вираженістю вторинних  відхилень, що є наслідком основного  дефекту.

На сьогодні у сучасній логопедії користуються двома класифікаціями мовленнєвих порушень: клініко-педагогічною і психолого-педагогічною, або педагогічною.

13.Клініко-педагогічна класифікація порушень мовлення

Усі види порушень, які розглядаються  у клініко-педагогічній класифікації, на основі психолого-лінгвістичних  критеріїв (порушення форми мовлення — усного чи писемного; порушення  виду мовленнєвої діяльності для  кожної з форм: для усного — говоріння  або слухання, для писемного —  письма або читання; порушення ланки  породження або сприймання мовлення; порушення операцій, за допомогою  яких здійснюється оформлення висловлювання  на етапі формування або сприймання мовлення; порушення засобів оформлення висловлювання) поділяються на дві  великі групи залежно від порушеного виду мовлення — усного чи писемного.

Порушення усного мовлення, як правило, поділяють на два типи:

а) порушення вимовного  аспекту мовлення або порушення  фонаційного (зовнішнього) оформлення висловлювання (порушення голосоутворення, темпо-ритмічної, інтонаційно-мелодичної, звуковимовної організації мовлення);

б) порушення структурно-семантичного (внутрішнього) оформлення висловлювання, що в логопедії називається системними або поліморфними порушеннями мовлення.

Такі порушення є ізольовані і комбіновані, залежно від чого їх поділяють на ті чи інші види мовленнєвих  порушень.

Афонія (від лат. а — заперечувальна частка, грец. phone — звук, голос), дисфонія — брак або порушення фонації внаслідок патологічних змін голосового апарату. Синонімічними є терміни: голосові, фонаційні, фонаторні, вокальні порушення. Характеризується відсутністю фонації (афонія) або частковою втратою висоти, сили та тембру голосу (дисфонія).

Ринофонія (від грец. rhinos — ніс) — фонаційне порушення, що характеризується носовим тембром голосу (гугнявістю). Стоїть дещо окремо від інших голосових порушень, оскільки патофізіологічний механізм полягає в неправильній функції м'якого піднебіння органічного або функціонального походження.

Брадилалія (від грец. bradys — повільний, lalia — мовлення) — патологічно уповільнений темп мовлення. Властива уповільнена реалізація артикуляторної мовленнєвої програми у зв'язку із патологічним підсиленням гальмівних процесів, що починають домінувати над процесами збудження. Термін "брадилалія" має такі синоніми: брадифразія, брадіартрія, брадилогія. Мовленнєва симптоматика брадилалії різноманітна: уповільнсність темпу експерсивного та імпресивного мовлення, загальмованість процесів читання і письма, монотонність голосу, інтер- та інтравербальне гальмування (подовження пауз між словами) та уповільненість, розтягнута вимова звуків і подовження пауз між звуками слова.

Тахілалія (від грец. tachus — швидкий, lalia — мовлення) — патологічно прискорений темп мовлення. Синонімом до цього поняття є термін "тахіфразія". Центральною ланкою в патогенезі тахілалії є порушення темпу зовнішнього і внутрішнього мовлення унаслідок патологічної переваги процесів збудження. Мовленнєва симптоматика характеризується ненормально швидким темпом мовлення (20—30 звуків за секунду замість 10—12) без значних порушень фонетики та синтаксису, при цьому порушується плавність мовлення, ритм і ме-лодико-інтонаційна виразність. Під час прискореного темпу мовлення стає швидким, стрімким, напористим, зумовлюючи при цьому аграматизми. Інколи ці явища набувають самостійного значення і виражаються такими термінами, як батаризм (парафазія) та полтерн (спотикання). Спостерігаються подібні розлади внутрішнього мовлення, письма, читання. При тахілалії порушуються операції структури мовлення загалом.

Дислалія — порушення не тільки фонетичного, а й вимовного аспектів мовлення, тобто це порушення звуковимови за умови нормального слуху та збереженої інервації мовленнєвого апарату. Рядоположними є поняття: недорікуватість (застаріле), дефекти звуковимови, фонетичні дефекти, недоліки вимови фонем.

Для дислалії характерні неправильна, ненормоваиа вимова звуків; заміна (субституція) звуків або їх плутання. Дефект може бути зумовлений декількома причинами, зокрема: несформовапістю  артикуляторної бази (незасвоєна вся  сукупність артикуляційних позицій, потрібних  для вимови звуків рідної мови); неправильною сформованістю артикуляційних позицій, унаслідок чого дитина вимовляє ненормовані  звуки; анатомічними дефектами артикуляційного  апарату. При анатомічних дефектах (периферично або центрально зумовлених) порушення мають органічний характер, а за умови їх браку — функціональний.

Ринолалія — порушення тембру голосу та звуковимови, зумовлене анатом о-фізіологічними дефектами мовного апарату.

Гугнявість як фонетичний феномен має різну природу  і це потрібно розуміти, аби ліпше  усвідомити механізми, що лежать в основі такого самостійного мовленнєвого порушення  як ринолалія.

Причиною гугнявості може бути як надмірне, так і недостатнє резонування носової порожнини  у процесі мовлення.

Перший варіант спричинений  анатомічним дефектом твердого та м'якого  піднебінь, що утворює сполучення між  ротовою та носовою порожнинами  й зумовлює недостатнє зімкнення  м'якого піднебіння із задньою стінкою  глотки, внаслідок чого голосовидихуваний  струмінь повітря майже повністю проходить через ніс.

Другий варіант гугнявості зумовлюється органічними змінами  в носовій і/або носоглотковій  ділянці або функціональними  порушеннями піднебінно-глоткового змикання, що ускладнюють процес носового дихання.

Залежно від характеру  порушення функції піднебінно-глоткового зімкнення виокремлюють різні форми  ринолалії.

Алалія (від грец. а — заперечення, lаlіа — мовлення) — брак або стійке недорозвинення мовлення внаслідок органічного ураження мовленнєвих зон кори головного мозку у внутрішньоутробному або ранньому періоді розвитку дитини (умовно — до трьох років). Термін "алалія" з'явився досить давно і часто ототожнювався з поняттями: слухонімота, дитяча афазія, вроджена афазія, дисфазія, затримка мовленнєвого розвитку, лалопатія тощо..

Афазія — повна або часткова втрата мовлення внаслідок локального ураження головного мозку різної етіології: судинної, травматичної, пухлинної. Афазії судинного генезу, як правило, виникають у дорослих. У результаті розриву аневризм судин головного мозку, тромбоемболій, черепно-мозкових травм, афазії часто спостерігаються у підлітків та молодих людей. Якщо дитина втрачає вже набуте мовлення (після трьох років) у зв'язку із черепно-мозковими травмами, нейроінфекціями, пухлинами мозку, йдеться про дитячу афазію. За Л.С. Цветковою, в дитячому віці (до б—7 років) порушення мовлення при ураженнях мозку на зразок афазій мають в основному стертий характер і більшою мірою стосуються слухомовленнєвої пам'яті.

Порушення писемного  мовлення

Порушення читання і письма — дислексія (від грец. dys — розлад, lekso — читати) та дисграфія (від грец. dys — розлад, grapho — писати) характерні як для дітей, так і для дорослих.

Дислексія — часткова специфічна вада процесу читання" що виявляється у помилках, які повторюються і мають стійкий характер. При дислексії спостерігаються типові помилки (зміни і сплутання звуків під час читання; читання по літерах; спотворення звуко-складо-вої структури слова; порушення розуміння прочитаного, що виявляються на рівні окремого слова, речення, тексту без порушень технічного аспекту процесу читання; аграматизм, що виявляється на аналітико-синтетичному і синтетичному етапах опанування навичками читання тощо).

В основу класифікації дислексій  покладено різні критерії: вияви, ступінь вираженості вад читання, порушення діяльності аналізаторів, що забезпечують акт читання, вади психічних  функцій тощо.

З урахуванням ушкоджених операції, читання вирізняють такі види дислексії: фонематична, семантична, аграматична, оптична, тактильна, мнестична. Безперечно, дислексія негативно  впливає на формування особистості  дитини, адже невдачі під час опанування читанням значно звужують загальний  світогляд дитини, зумовлюють невпевненість  у собі, тривожність, негативізм тощо.

Дисграфія — часткове специфічне порушення процесу письма. Письмо є надзвичайно складною функцією, сутність якої полягає в рефлекторному механізмі, що забезпечується взаємодією аналізаторів — кінестетичного, рухового, слухового та зорового. Тобто процес письма має багаторівневу структуру й охоплює велику кількість операцій: аналіз звукової структури слова, співвіднесення виокремленої зі слова фонеми з графемою (зоровим образом літери), відтворення графеми за допомогою рухів руки, синтез літер у слові та послідовний перехід від одного слова до іншого, граматичне структурування, внутрішнє програмування окремих речень і тексту тощо. Порушення цих та інших операцій мовотворення спричинює порушення писемного мовлення.

Симптоматика дисграфії  виявляється у стійких постійних  помилках у процесі письма, які  можна згрупувати таким чином: спотворення  і заміни літер; перекручення звуко-складової  структури слова; порушення злитості написання окремих слів у реченні; аграматизми на письмі.

14. Психолого-педагогічна  класифікація порушень мовлення

Психолого-педагогічна класифікація на відміну від клінічної, насамперед, спрямована на виявлення мовленнєвої  симптоматики (симптомологічний рівень) на основі психолого-лінгвістичних  критеріїв. Симптомологічний рівень аналізу  мовленнєвих порушень дає змогу  охарактеризувати зовнішні симптоми недорозвинення мовлення у дітей, виявити ушкоджені  компоненти мовленнєвої системи. Саме дані про стан сформованості структурних  компонентів мовлення (фонетичного, граматичного, лексичного) є основою  для направлення дітей у відповідні групи дитячого дошкільного закладу  або школи.

Отже, за допомогою визначення стану сформованості мовленнєвих  структур передусім вирішуються  практичні завдання комплектування груп і створюються передумови для  визначення характеру мовленнєвої  патології.

У психолого-педагогічній (симптомологічній) класифікації порушень мовлення зазначається, які структурні компоненти мовлення є порушеними і якою мірою.

Згідно з цією класифікацією  виокремлюють такі групи порушень мовлення: