Шпаргалки по "Логопсихологии"

Основним критерієм ефективності наданої допомоги е досягнення дитиною  такого балансу, незважаючи на різні  варіанти первинних порушень. Власне, досягнення цього стану спеціалісти  вважають найважливішим показником душевного здоров'я людини і розглядають  його як критерій оптимального рівня  соціально-психологічної адаптованості.

За визначенням Л. Пожар, дитина вважається нормальною:

а) коли рівень її розвитку відповідає рівневі більшості дітей її віку або старшого віку, враховуючи рівень розвитку суспільства, в якому вона проживає;

б) якщо вона розвивається відповідно до загальних напрямів, що визначає розвиток індивідуальних якостей, здібностей і можливостей, конкретно і однозначно домагаючись повного розвитку окремих  складових та їх повної інтеграції, долаючи можливі негативні впливи з боку власного організму й оточення;

в) коли вона розвивається згідно із суспільними вимогами, що визначають як її актуальні норми поведінки, так і подальші перспективи її адекватного творчого соціального  функціонування у період зрілості.

Перераховані три критерії нормальності варто враховувати  під час оцінювання нормальності або анормальності дітей і  підлітків.

 

Порушення слуху  і його вплив на психічний розвиток

Всі причини та фактори  порушень слуху можна розділити  на три групи. Перша група - це причини  і фактори, що призводять до виникнення спадкової глухоти чи приглухуватості. Друга група - фактори, що впливають  на плід, що розвивається під час  вагітності матері або приво ¬  дящие до загальної інтоксикації організму матері в цей період {вроджене порушення слуху). Третя  група - фактори, дей ¬ ціалу на збережений орган слуху дитини в  процесі його жит ¬ ні (придбане порушення слуху). Разом з тим  дослідники вважають, що досить часто  поразка слуху виникає під  дією декількох факторів, що впливають  в раз ¬ особисті періоди розвитку дитини. Відповідно вони виділяють  фонові і маніфестних фактори. Фонові фактори, або фактори ризику, створюють  сприятливий фон для розвитку глухоти чи приглухуватості. Маніфестних  фактори викликають різке ухуд ¬  шення слуху.

Навчання мови глухих дітей  спеціальними засобами тільки в рідкісних  випад ¬ ях забезпечує формування мови, що наближається до нормаль ¬  ному. Глухота викликає вторинні зміни  в психічному розвитку дитини - більш  повільне і протікає з великою  своєрідністю розвиток мови. Порушення  слуху і рече ¬ ше недорозвинення тягнуть за собою зміни у розвитку всіх по ¬ пізнавальних процесів дитини, у формуванні його вольового по ¬  ведення, емоцій і почуттів, характеру  та інших сторін особистості.

Для психічного розвитку глухих дітей, як і всіх інших, що мають порушення  слуху, є надзвичайно значущим, як організується процес їхнього виховання  та навчання з раннього дет-ства, наскільки  в цьому процесі враховується своєрідність психи ¬ тичного  розвитку, наскільки систематично реалізуються соці ¬ ально- педагогічні засоби, що забезпечують компенсаторне розвиток дитини.

Можуть бути зміни: порушення  мозкових систем, що ведуть до дитячого церебраль ¬ ному паралічу; локальні порушення слухоречевой системи  мозку (Корко ¬ вих і підкіркових  утворень); захворювання ЦНС і всього організ ¬ ма, що ведуть до психічних  захворювань (шизофренії, маніа ¬  вертикально-депресивного психозу  та ін); можливість глибокої соціально-педагогічної запущений ¬ ності.

Глухі діти пізніше, ніж ті, хто слухає, навчають ¬ ся виділяти в предметах не тільки відмінності, але і схожість. Замет ¬ но важче  для глухих, ніж для чують, порівнювати  предмети не на основі їх безпосереднього  сприйняття, а по представле ¬ ня

17. Вимоги до методів дослідження у логопсихології

Вимоги до методів психолого-педагогічної діагностики розвитку осіб з вадами мовлення

Зазначені вище методи психологічної  діагностики спрямовані, насамперед, на вивчення якостей особистості, особливостей інтелекту й діяльності. Перш ніж  психологічні методики можуть використовуватися  для практичних цілей, вони мають  відповідати низці формальних критеріїв, що доводять їх якість й ефективність.

До основних критеріїв  оцінювання якості психодіагностичних методик належить валідність і надійність.

Валідність (від англ. validiti — дійсний, придатний, що має силу) — поняття, що вказує на якість психодіагностичних методик і тестів. Цей термін подібний до поняття достовірності, але не тотожний йому. Проблема валідності виникає  у процесі розробки і практичного  застосування тесту, коли з'являється  потреба встановлення відповідності  між ступенем вираженості певної якості особистості й методом  її визначення. Чим валідніший тест, тим ліпше у ньому відображається та властивість, для визначення якої він і створювався. Валідність характеризує також конкретну спрямованість  методики (контингент досліджуваних  за віком, рівнем освіти, певним захворюванням, соціально-культурною належністю тощо) і ступінь обґрунтованості висновків  у конкретних умовах використання тесту.

Подібним чином установлюється валідність тестів, призначених, наприклад, для оцінювання научуваності дітей  із загальним недорозвиненням мовлення або інших їх психічних характеристик.

Суттєвою властивістю  психодіагностичних методик є їх надійність (від англ. reliability) — визначення стабільності тесту, відображення точності психодіагностичних вимірювань, а також  стійкості результатів тесту  до сторонніх випадкових факторів.

На результат психологічного дослідження зазвичай впливають  багато випадкових факторів, наприклад, емоційний стан або втома, недостатня освітленість або незручність місця, присутність або відсутність  поряд матері, рівень мотивованості  на факт обстеження та ін.

Отже, йдеться про ненадійність псих о діагностичної методики, якщо немає узгодженості показників, отриманих  у тих самих обстежуваних під  час повторного обстеження за тією самою методикою.

Висока надійність методу спостерігається у тому разі, якщо він точно визначає ту властивість, для якої він і призначений. Критеріями точності є:

— коли під час повторного застосування методу з тим самим  піддослідним в одних і тих  самих умовах через певний інтервал часу результати обох тестувань суттєво  не відрізняються;

— якщо дія випадкових сторонніх  факторів не впливає суттєво на результати тестування.

Між валідністю й надійністю немає однозначної відповідності. Тест може бути надійним, але не валідним. Це означає, що він визначає якусь  якість точно, але яку саме — залишається  незрозумілим. У такому разі потрібна більш точна валідизація тесту  — як змістова, так і практична.

Вимоги до психолога-користувача

Психолог-користувач має  забезпечити ретельне дотримання усіх стандартних вимог у процесі  використання методики. Він не має  права вносити модифікацію в  уже створену методику та поширювати скоректовані інструктивні матеріали.

Недопустимим є тестування поштою. Такий спосіб не забезпечує потрібного контролю за дотриманням  визначених умов, а також передбачає інтерпретацію результатів без  урахування необхідної інформації про  респондента. У цьому разі результати тестування можуть стати непотрібними і навіть шкідливими.

Психолог-користувач несе особисту відповідальність за прийняття рішення  щодо інтерпретації результатів. У  разі сумнівів чи спірних ситуацій психолог має проконсультуватися з  експертом у відповідній галузі й об'єктивно розглянути результати.

Користувач має право  збирати статистичні та психологічні матеріали за виданими методиками з  мстою здійснення власних наукових досліджень, написання і опублікування  наукових статей тощо.

18.Етіологія дизонтогеній

Визначивши дизонтогенез як розвиток, що відбувається у несприятливих  умовах, і обґрунтувавши його сутність, потрібно з'ясувати ті закони, за якими  він існує. Будь-яка наука, маючи свій предмет дослідження, розвивається за певними законами, або має особливі закономірності в розвитку. Оскільки процес розвитку здійснюється за певними законами, логічно передбачити, що й відхилення від нього мають не випадковий характер, а чітко визначені закономірності.

Це означає, що є певні  закономірності перебігу дизонтогенезу, які можна виокремити у три  групи закономірностей порушеного розвитку (за В.М. Сорокіним):

Термін "дизонтогенез" уперше використав Швальбе у 1927 р. Цим  поняттям він окреслив відхилення внутрішньоутробного  формування структур організму від  їх нормального розвитку. У подальшому термін "дизонтогенія" набув ширшого  значення. Його почали використовувати  для позначення різних форм порушень онтогенезу (від гр. ontos — єство, genesis — походження, процес розвитку індивідуального  організму від народження до кінця  життя).

20.Біологічні чинники  дизонтогенезу

До біологічних факторів дизонтогенеза відносяться:

генетичні (спадкові хвороби  обміну, хромосомні аберації, генні  мутації, ендогенні захворювання і  т. п.);

внутрішньоутробні порушення (токсикози вагітності, конфлікти  в системі крові, зокрема резус-конфлікт, внутрішньоутробні інфекції, інтоксикації тощо);

патологія пологів;

ранні захворювання з переважним ураженням ЦНС (дефекти обміну, прогресуючі  гідроцефалії, дегенеративні захворювання, пухлини мозку, енцефаліти, шизофренія і т. п.).

21. Соціальні чинники  дизонтогенезу

До соціальних факторів дизонтогенеза  відносяться:

різні види емоційної та соціальної депривації;

різного роду соціальні психологічні стреси.

 

Виділяють такі види психічного дизонтогенеза у дітей.

 

22. Психічна депривація - це психічний стан, який виник у результаті таких життєвих ситуацій, де суб'єкту не надається можливості для задоволення деяких його основних психічних потреб у достатній мірі протягом тривалого часу.

 Психічні потреби дитини  найкращим чином задовольняються,  безсумнівно, його щоденним спілкуванням  з навколишнім середовищем. Якщо  з якої-небудь причини дитині  перешкоджають у подібному контакті, якщо він ізольований від стимулюючої  середовища, то він неминуче страждає  від нестачі стимулів. Ця ізоляція  може носити різний ступінь При повній ізоляції від людського середовища протягом тривалого періоду можна припускати, що основні психічні потреби, які з самого початку не задовольнялися, не розвиватимуться.

 Одним фактором при  виникненні психічної депривації  є недостатнє надходження стимулів - соціальних, чутливих, сенсорних. Передбачається, що іншим фактором при виникненні  психічної депривації є припинення  зв'язку вже створилася між  дитиною та її соціальним середовищем.

23.Параметри дизонтогенеза

В.В. Лебединський запропонував патопсихологічні параметри, що характеризують психічний дизонтогенез. Перший параметр пов'язаний з функціональною локалізацією порушення і дозволяє виділити приватний  і загальний дефекти. Приватний  дефект обумовлюється дефицитарность окремих психічних функцій - гнозису, праксису, мови. Загальний дефект пов'язаний з порушенням регуляторних систем: • підкіркових (знижується рівень неспання, психічної активності, виникає патологія  потягів, емоційні розлади) і • кіркових, що обумовлюють дефекти інтелектуальної  діяльності і складних специфічних  людських емоцій. Загальні і приватні порушення шикуються в певну  ієрархію. Дисфункція регуляторних систем (загальний дефект) впливає в тій  чи іншій мірі на всі сторони психічного розвитку, порушення же приватних  функцій можуть компенсуватися збереженням  регуляторних та інших приватних  систем. Другий параметр дізонтогенеза  пов'язаний з часом ураження. Чим  раніше відбулося поразку, тим імовірніше явище недорозвинення. Чим пізніше  виникло порушення нервової системи, тим більш типові явища пошкодження  психіки з розпадом структури  психічної функції. Часовий фактор визначається не тільки хронологічним  моментом пошкодження, але і тривалістю періоду розвитку конкретної функції  в онтогенезі. Найчастіше пошкоджуються  функціональні системи з відносно коротким періодом розвитку, наприклад  функції з підкіркової локалізацією, формування яких в онтогенезі завершується відносно рано. Коркові функції мають  більш тривалий період розвитку і  при ранньому ушкодженні частіше  або стійко недорозвиваються, або  тимчасово затримуються у своєму розвитку. В сензитивні періоди розвивається організм особливо чутливий до залишковим факторам. Це віки до 3 і 11-15 років, коли особливо велика ймовірність появи  порушень або ушкоджень психіки. Нестійкість психічних функцій, характерна для сензитивного періоду, може зумовити її регрес - повернення на більш ранній віковий рівень (як тимчасовий, функціональний, так і  стійкий, пов'язаний з пошкодженням функції). При більш грубому патогенном впливі (шокової психічної травми, гострому початку шизофренічного процесу  та ін) регресу піддаються і функції, що вже досить міцно закріплені. Явища регресу слід відрізняти від  явищ розпаду, при яких відбувається не зниження функції на більш ранній віковий рівень, а її груба дезорганізація або випадання. Все закономірності, пов'язані з віковим параметром, визначають нерівномірність відставання  у розвитку: при загальному пошкодженні  нервової системи насамперед страждають функції, що знаходяться в цей  час в Сентизивні період, потім  функції, пов'язані з пошкодженою. Чим важче поразку, тим більш  стійкі явища регресу і більш  ймовірні явища розпаду. Тому профіль  психічного розвитку аномальної дитини зазвичай складається з зберіганню, пошкоджених і різною мірою затриманих у своєму формуванні психічних функцій.

Третій варіант дизонтогенеза  характеризує взаємини між первинним  і вторинним дефектом. Первинний  дефект може мати характер недорозвинення або ушкодження, часто спостерігається  їх поєднання. У випадках, коли основа хворобливого процесу невідома (наприклад, при шизофренії), виділяється не первинний, а основний дефект. Він  визначається місцем, займаним тим  чи іншим порушенням у загальній  структурі психічної недостатності  при захворюванні. Механізми виникнення вторинних порушень різні. Специфічне вторинне недорозвинення виникає у  функцій, безпосередньо пов'язаних з пошкодженою. Вторинне недорозвинення характерно і для функцій, що знаходяться  в сензитивно періоді в момент патогенного впливу. В результаті різні причини можуть до певної міри приводити до схожих наслідків. Специфічність  недорозвинення зменшується в міру віддалення від основного дефекту. Чим складніше психічний процес, чим більше опосередкований він  поруч міжфункціональних взаємодій, тим більше чинників може привести до схожим кінцевим результатом вторинних  порушень. Наприклад, явища затримки психічного розвитку можуть спостерігатися при патології різних систем: порушення  слуху, зору, мови і т.д. Такі варіанти вторинних порушень характеризуються як неспецифічні. Найважливішим фактором виникнення вторинних порушень розвитку є фактор соціальної депривації. Необхідність більш ранньої корекції вторинних  порушень обумовлена ​​особливостями самого психічного розвитку дитячого віку. Пропущені строки вихованні автоматично не компенсуються в більш старшому віці, а виникло відставання вимагає вже більше складних і спеціальних зусиль з її подолання. В процесі розвитку змінюється ієрархія між біологічними і соціально зумовленими порушеннями. На перших етапах основною перешкодою до навчання і виховання служить первинний дефект, але потім вдруге виникли явища психічного недорозвинення, а також негативні особистісні установки, викликані невдачами в школі (третинні порушення), нерідко починають займати чільне місце у відношенні до навчання. Поширюючись на більш широке коло психологічних вікових проблем, вони перешкоджають адекватної соціальної адаптації. Четвертий параметр дізотогенеза - порушення міжфункціональних взаємодій у процесі аномального системогенезу. Нові функції і їх якості виникають в результаті перебудови внутрішньосистемних відносин. До міжфункціональних відносин відносять

-явища тимчасової незалежності  функції,

-асоціативні зв'язки;

-ієрархічні зв'язки.

Явища тимчасової незалежності функції характерні для ранніх періодів розвитку; наприклад, до двох років  лінії розвитку мислення і мови йдуть  роздільно, пізніше, перехрещуючись, вони дають початок новій формі  розвитку. Але цей стан щодо: незалежна  функція (мова-мислення) тимчасово вступає  в різнобічні зв'язки з іншими функціями, які в подальшому будуть грати  для неї роль фону. Наприклад, роль образних, афективних компонентів на ранніх етапах розвитку мови набагато більш значуща, ніж у мові дорослої людини.