Типология государств

а) нової  системи цінностей, що разом із ринковими  моделями господарювання, дедалі сильніше імпортується з країн західної цивілізації, Америки;

б)  старої (радянської) системи цінностей і відповідних поведінкових стереотипів;

в)  традиційної національної системи цінностей. Об´єктивно всі ці вектори є впливовими й часто суперечать один одному, особливо з погляду формування психології молодого покоління.

Перший  потребує впливу, навіть із боку держави, спрямованого на те, щоб імпорт головним чином так званої масової, рудиментарної культури в Україну було призупинено. Стара (радянська) система цінностей може остаточно зникнути лише з плином часу, оскільки це пов´язано з конкретними її носіями. І нарешті, традиційна національна система цінностей, що вкрай необхідна, затребувана як основа національного державотворення, потребує куди більшої політичної волі й державницького підходу до її відродження і зміцнення, наголосимо — у принципово інших суспільно-політичних умовах. Тобто влада, держава мають однозначно вибрати, який культурний, духовний вектор повинен домінувати нині в Україні.

За всі  роки так званої радянської влади  комуно-більшовики максимально спотворили не лише комуністичну ідею, а навіть об´єктивне ставлення до національного, етнічного питання. В одному ряду довгий час не лише вживалися, а й наполегливо декларувалися як винятково історично зумовлені гасла — поняття, концепції на кшталт «пролетарі всіх країн», «совєтський народ», «усі люди доброї волі», «носії загальнолюдських цінностей», «усі чесні люди планети», «вільні громадяни нового світу» і т. д. Такі сентенції «універсальної людини» були і є не просто якимось витвором «комуністичних» міфотворців. Це — обов´язковий супутник ідеократичної свідомості, умисного нівелювання природних, історичних та інших відмінностей між людьми. Навіть М. Горбачову за всієї підтримки світової ліберальної спільноти так і не вдалося розбудувати «ліберально-громадську імперію», або «совєцьку націю». Окрім ще складнішого етнополітичного хаосу це нічого не дало, хоча самому М. Горбачову на певний час створило, особливо на Заході, помітний авторитет. Чому б і ні. Адже він виявився добрим союзником західних суспільств у боротьбі з великим тоталітарним монстром — СРСР.

Ідеології, — за словом Шарля де Голля, —  тимчасові, а нації вічні. При  цьому людина, підкреслимо ще раз, «не вільна у виборі мати чи не мати ідеали, але вона вільна у виборі між різними ідеалами» [4]. Право  вибору — одне з найсвятіших і  найбільших людських прав.

Вибір ідеології окремою особистістю  — то власна, індивідуальна справа, однак робитися це має не лише вільно, а й без будь-якого зазіхання  на право робити такий же вибір  іншими людьми. Так, розглядаючи сучасні особливості феномена «ідеологія», М. Михальченко та Б. Самчук зазначають, що «усвідомлення однією ідеологемою (культурою, цінністю чи світоглядною орієнтацією) своєї відмінності від іншої ідеологами ще зовсім не є достатньою підставою для ненависті» [5].

Основними носіями, репрезентами конкретних ідей, ідеологій в нашій країні є  політичні партії. Зрозуміло, що у  структурованому, достатньо стабільному суспільстві, до яких нині Україну аж ніяк не долучиш, політичним партіям відводиться інша роль. Крім того, за своєю ідеологією, але головне — за суттю, особливостями, партії з часом також принципово змінюються. Найбільшим змінам за останнє століття у світі, в СРСР, у Європі виявилися підвладні більшість комуністичних і соціалістичних партій. Так, остаточна дискредитація моделі комунізму серед країн так званого «соціалістичного табору» спричинила крах, а подекуди навіть і заборону комуністичних партій. Тоді величезна кількість колишніх комуністів швидко поповнила лави соціалістичних партій (ідеологія обох надто близька, єдина в своїй суті боротьби за «рівність», «братерство», «щастя»), а самі по собі соціалістичні партії також помітно трансформувалися. Найперше, вони почали визнавати приватну власність, а потому стали також активно залучати у свої лави бізнесменів, олігархів. Яскравим прикладом у цьому плані є комуністична та соціалістична партії України. Олігархів соціалістичної партії природно стали використовувати, аби прийти до влади, утрималися на владному олімпі. У свою чергу олігархи зацікавлені в тому, щоби приховатися за спиною соціалістичних і комуністичних партій, оскільки останні матимуть шанс у політичній боротьбі до того часу, поки є соціальна нерівність, бідність тощо.

Чимало  проблем пов´язано також з  ідеалом кращого суспільства  і баченням шляхів до його побудови. З ідеалом, на перший погляд, нібито все зрозуміло. Його вишукували, викристалізовували тисячі наших кращих попередників —  українців та й неукраїнців —  справжніх гуманістів. Орієнтири  ж (складові) його ідеалу (нехай у  загальному вигляді): «Україна є суверенна  і незалежна, демократична, соціальна, правова держава» [6]. А от із конкретною моделлю такої держави, стратегією і тактикою її побудови справи були кепські. І не тому, що тут бракує ідей, або людей: немає національної солідарності у розумінні суто національних інтересів України. Очевидно, що за прикладом багатьох суспільств, найперше європейських, маємо будувати свою державу на трьох головних китах:

а) представницька демократія,

б) ринкова  економіка,

в) національна  держава.

Із цих  трьох складових найскладнішими для розбудови новітньої України  є перша й третя, про які  треба сказати окремо.

Представницька  демократія (рішення приймають виборчі  установи, структури — парламенти і т. ін.). Ми в Україні, зокрема, надто  швидко і загрозливо переходимо від  безпосередньої демократії (коли народ  сам вирішує більшість питань) до представницької, яка можлива  лише за відповідних соціально-політичних, економічних модернізацій і стабілізацій суспільства. Ми ж робимо цей перехід у досить неструктурованому суспільстві, з погано впорядкованою політичною системою, з недосконалою економікою. Більше того, представницька демократія вкрай слабо розвинута, мало впливає на загальнонаціональні процеси на регіональному рівні, що аж ніяк не відповідає віковій ментальності українства. Та й у цілому маємо нині в Україні багато в чому імітативну, маніпулятивну демократію, або псевдодемократію, «покликану маскувати авторитарний режим і створювати враження, немовби то народ насправді є джерелом влади й підтримує той чи інший існуючий режим» [7]. Зазначимо, що справжня демократія можлива за багатьох об´єктивних обставин, з-поміж яких вирішальними є: дійсні права і свободи громадян; громадянське суспільство; демократичні засоби інформації. І ще одне влучне зауваження, що належить американцю Томасові Пейну. Він писав: «Усі люди є одного рівня, а, отже, всі люди народжуються рівними і мають рівне природне право. Їх життя та права визначені Творцем цього світу, а не попереднім поколінням, яке є тільки способом продовження минулого і, відповідно, кожну народжену на світ дитину треба розглядати як створіння Боже» [8].

Далі, щодо другої складової — ринкової економіки. Не аналізуючи цей аспект державотворення детально, розгорнуто, зазначимо лише найпринциповіше. Перші кроки до реформування української економіки на ринкових засадах зовсім не були переходом на такі засади. Був елементарний перерозподіл національних багатств, власності на користь тієї ж старої радянської партноменклатури, керівної еліти та її висуванців, які і до цього мали домінантні ролі в економіці. Усе, що було раніше у тіні — хабарництво, корупція, здирництво, рекет, хамство і т. ін. з перших кроків незалежності просто металізувалося, вийшло на світ, стало страшною нормою життя. Загрозливим є й інше. Коли люди думають, даруйте, шлунком, їх досить легко завести на манівці, ошукати. І українська формальна влада це добре розуміє, а тому використовує злидні для соціальних дестабілізацій, які утримує в певних межах жонглюванням повноваженнями й силовими методами. Щоб позбавитися цього загрозливого становища, заручником якого є виключно народ, найперше треба мати максимально згуртовану, моно-етичну націю, яка була об´єднана за формулою вічності влади: загальнонаціональний інтерес, регіональний інтерес, особистісний інтерес.

Унікальних  моделей ринкової економіки, як, до речі, і демократії, немає. Копіювання чужих моделей, без урахування історичних, територіальних (географічних моделей) господарювання нічого, окрім шкоди, не дасть. Покладатися треба також на виключно свої природні і людські ресурси (перші — економно, доцільно й ефективно використовуючи (особливо землю), другі — потужно розвиваючи за рахунок освіти і науки). Звідси й пріоритети у економічній та соціальній сферах України.

Детальніше  поведемо тепер мову про третю  складову перебудови нашого життя —  національну державу.

Кажуть, якщо мрієш про свободу, матимеш  і свободу, і хліб, а коли мариш  найперше про хліб, то не матимеш  ані хліба, ані свободи.

«По-справжньому  переконливих і звабливих результатів (у творенні прогресивного суспільства. — М. Г.), — пише відомий український  філософ Федір Канак, — можна  досягнути, опираючись лише на конкретні й чітко вербалізовані довготривалі, перспективістські цінності» [9]. Це зауваження надто слушне. Багато країн тому й стали справді могутніми, що у потрібний час чітко визначилися із засадами будівництва власної національної держави. Так, «Декларація прав людини і громадянина», прийнята Національною асамблеєю Франції, зазначає: «Істинним джерелом суверенності є нація. Жоден індивід ані група людей не можуть бути наділені владою, яка явно не походить із цього джерела» [10]. Це не філософська, а життєва сентенція. Національне, на думку М. Драгоманова, «живе в людині», і навіть тоді, коли вона цього не помічає. Принципово важливо, чи вона це усвідомлює.

Національна ідея, як і нація — не стоять на місці, вони перебувають у поетапному розвитку відповідно до конкретної історичної ситуації. Вона залишається лише у своєму осерді, основі, як вираження внутрішньої сутності нації, її буття, проекцій у майбутнє. «Національна ідея, — зазначає Леонід Токар, — це те, що складає основу будови і розвитку нації і національної держави на весь відміряний природою час» [11]. Від себе додамо: національна ідея — не просто лексика. Це — не бажання зробити свою націю винятковою, хоча в центрі такої ідеї і є бажання зробити свою націю найпотужнішою, найбагатшою, найславетнішою... Національна ідея — чітке усвідомлення того, хто ми є і звідки; чого хочемо і куди прямуємо; як ставимося до інших людей, націй, народів. Хто цього не зрозуміє і не усвідомлює, дбає про міць не ідеї, а речей, шукає у пропаганді і носіях української національної ідеї українських егоцентристів, націоналістів-радикалів. Ідея нації, зазначав відомий російський філософ В. Соловйов, є не те, що нація про себе думає у часі, а те, що Природа подумала про неї у віках.

Що ж  заважає нам у найповнішому розумінні  сутності, особливостей національної ідеї? Як доводить сьогодення, повернення до наших історичних витоків й малопотужне ствердження української духовності на новому історичному етапі державотворення важке. Видатна українська поетеса Ліна Костенко справедливо і влучно визначає: «Замість динамічних імпульсів, які б відповідали вже новому, державному, статусу нації, їй був прищеплений комплекс меншовартості, провінційності, вторинності її мови й культури» [12].

Так чи інакше, але неабияким гальмом  у формуванні національної самосвідомості мас, їх згуртуванні на теренах розбудови  власної національної державності  є кон´юнктурне (на догоду певній ідеології, політичній силі) спекулятивне поцінування і ставлення до визначальних подій нашого минулого, без якого важко уявити сьогодення. Центральні з них: події 1917 р.; українська революція, УНР, голодомори-геноциди (від 1921 до 1947 р.), війна 1941–1945 рр., УПА та ін. Візьмемо, бодай, найактуальнішу на часі подію — визначеність на державному рівні щодо найстрашнішого геноциду — Голодомору 1932–1933 років.

За більш  як п´ятнадцять років незалежності, задля встановлення історичної правди, справедливості, що врешті означилася прийняттям Верховною Радою України  закону про голодомор 1932–1933 рр., в Україні величезну роботу провела Асоціація дослідників голодоморів. Відбулися спеціальні парламентські слухання й засідання. Було видано декілька президентських указів і постанов уряду, проведено десятки наукових форумів, зібрань, опубліковано сотні звернень, резолюцій громадськості, у тому числі й звернень до світової спільноти. Тільки у Міжрегіональній Академії управління персоналом за п´ять останніх років відбулися п´ять представницьких міжнародних конференцій, декілька круглих столів, було споруджено унікальний пам´ятник жертвам голодомору, видано десятки спеціальних збірників, книг, монографій тощо. Загалом для визнання голодомору геноцидом українського народу і встановлення адміністративної відповідальності для тих, хто публічно заперечує факт геноциду, знадобилося 73 роки! Нагадаємо, що навіть у прийнятому законі є суттєве «пом´якшення» тієї страшної історичної правди, адже у президентському варіанті закону голодомор класифікується як геноцид української нації (а не народу), а щодо заперечення геноциду, то і тут пропонувалася більш вагоміша й об´єктивніша громадянська відповідальність, ніж закріплена законом.

Варто всім, хто свідомо заперечує, або  бодай піддає сумніву голод-геноцид, нагадувати щодень жахливу і незбагненну статистику планомірного тотального винищення українства лише у ХХ столітті. Вона — вражаюча, нелюдська. У роки придушення національно-визвольного руху і знищення УНР (1917–1921) гине близько двох млн. осіб. Перший голод (1921–1922) забирає три мільйони. Другий, найжахливіший, — до 10 мільйонів. У 20–30 роки, в час розгулу «червоного терору» в землю лягає ще чотири мільйони. У 1941–1945 рр. у війні двох диктаторів гине ще понад сім млн українців, а у повоєнний — третій голод ще близько трьох мільйонів. Отже — понад 30 мільйонів. Додайте сюди сотні тисяч жертв правозахисного, дисидентського руху, мільйони примусово депортованих. Як же маємо чинити? Послідовно і щоденно домагатися встановлення історичної справедливості, як би це важко не було. Дійсно, чого ми можемо очікувати від «лідера» комуністів України комсомольця Петі Симоненка, який зазначив, що був, мовляв, голод, був, згадали й пішли далі. Або як бути, коли «лідер нації» В. Ющенко зазначає: «Історія вже винесла вирок убивцям, які планували і вчинили голод. Це — тоталітарна комуністична сталінська система, яка не має національних ознак» [13]. Що дає така констатація? Для історичної об´єктивності і правди майже нічого. Систему засудити можна, а що з неї спитаєш і візьмеш? Система, однак, — це конкретні люди, особистості — з них треба й питати, або назвати поіменно, коли їх немає на сім світі.