Аналіз недоліків ринкового механізму

      Однією  з особливостей США є розвинена система державного фінансування теоретичних досліджень і безкоштовна передача їх досягнень в руки приватного бізнесу. [28]

      В США основною функцією держави в  розвитку науки і техніки є непряме стимулювання нововведень, інноваційного підприємництва і створення для них сприятливого середовища. Державне втручання в розвиток науково-технічного потенціалу в США здійснюється за наступними напрямками:

      • держава несе відповідальність за початкові стадії, усі фундаментальні дослідження, а також за ряд областей, котрі є необхідними з точки зору сукупних інтересів;

      • забезпечує розподіл державних ресурсів між різними секторами сфери  наукових досліджень;

      • здійснює стимулювання науки за допомогою  податкової, амортизаційної, патентної, зовнішньоторговельної політики;

      • забезпечує прогнозування науково-технічного розвитку та інші

      Державне  фінансування в США має цільовий характер і підрозділяється на пряме (асигнування на конкретні дослідження) і непряме (засоби на програми і підготовку кадрів, придбання обладнання). У США також застосовується досить дієвий кредитно-фінансовий механізм надання державної допомоги венчурного підприємництва в інноваційній сфері, передбачає позики, субсидії, податкові пільги. У цілому ж американська система державного регулювання та фінансування науково-технічного потенціалу має дві основних переваги. По-перше, вона забезпечує широкий спектр видів наукової діяльності і, по-друге, можливість вибору механізму фінансування захищає незалежність наукової спільноти від політичних змін в державних відомствах.

      Отже, зміна ситуації на ринку є непрямим результатом державного регулювання. Таким чином, пряме і непряме (опосередковане) втручання держави в економічне життя США грунтується на системі теоретично обгрунтованих і перевірених господарською практикою методів і важелів, які є універсальними.

      У країнах з ринковою економікою нагромаджено багатий інструментарій застосування підприємствами, організаціями, усіма товаровиробниками ринкового механізму. Він постійно вдосконалюється і пристосовується до потреб розвитку економіки.

      Ураховуючи  незвичайну складність створення ефективних ринкових інструментів і відсутність  належного досвіду, варто уважно вивчити практику державного регулювання  у країнах, які, скориставшись таким механізмом, досягли позитивних зрушень у своєму поступі. До таких країн належить Франція. Механізм державного регулювання економіки у Франції має власну історію і вирізняється різноманіттям економічних і фінансових інструментів. Нині особливо важливу роль відіграють стратегічне планування, заохочення конкуренції, управління цінами, контроль за оплатою праці, оподаткування підприємств і фірм.[12]

      Система планування у Франції — своєрідний продукт ринкової економіки. Разом з національним ринком вона пройшла певну етапність. Так, повоєнний період характеризувався досить сильним втручанням в економіку органів управління. Необхідність швидкої відбудови продуктивних сил і наявність величезного державного сектора зумовлювали прийняття директивних, обов'язкових планів для підприємств. Так, перший план, прийнятий у Франції у 1945 р., визначив обсяги виробництва сталі (у тоннах), електроенергії (у кіловатах), встановив ціни на всі вироби й систему контролю за ними, обмінний курс франка і т. ін.

      Наприкінці 60-х років, коли значно розширився приватний  сектор, було здійснено перехід до індикативного планування, що дало змогу на демократичних засадах  координувати позиції держави і приватного бізнесу.

      Індикативний  план не має директивного значення, хоч і приймається Національною Асамблеєю (парламентом). Він охоплює обмежену кількість обов'язкових завдань і має більш спрямований, рекомендаційний характер, тобто по суті є зведенням пропозицій різних державних інститутів і неурядових організацій. Однак це не означає, що його роль як інструменту управління розвитком економіки малозначуща. Навпаки, окремі його цільові завдання (стосовно зменшення масштабів безробіття, стримування інфляції, обмеження підвищення заробітної плати, підвищення технологічного рівня виробництва, поліпшення професійної підготовки кадрів, вирівнювання платіжного і торговельного балансу) досить важливі для життєдіяльності підприємств і фірм. Це зумовлено не тільки і не стільки актуальністю постановки таких проблем, скільки тим, що вони прямо або побічно потребують принципових змін фінансової і кредитної політики держави, що є основою економічного середовища.

      Поряд з широким використанням у  плануванні механізму мотивації  праці виробників держава постає також безпосереднім замовником продукції, робіт і послуг. Досвід Франції виразно показав, що ринок — якими б не були його досягнення — не розв'язує багатьох проблем, передусім тих, які зумовлені загальними потребами і мають велике значення для майбутнього країни. Так, ринок не розв'язує проблем соціального захисту населення, не забезпечує проведення фундаментальних, пріоритетних наукових досліджень, бере вкрай обмежену участь у створенні інфраструктури й розвитку громадського транспорту.

      Ці  та інші проблеми покликана розв'язувати держава, використовуючи механізм видачі виробникам спеціальних державних замовлень, які мають для підприємств і фірм пріоритетний характер, оскільки в умовах жорсткої конкуренції на ринку забезпечують постійність капіталовкладень. Можливе також пряме стимулювання замовлень через пільгове ціноутворення, оподаткування і кредитування. Індикативний план має велике значення і для територій. Ухвалений парламентом, він є орієнтиром для укладення договорів з регіонами, департаментами та комунами щодо матеріальних і фінансових аспектів їх розвитку, зокрема отримання з центрального бюджету субсидій і дотацій. А від цього, у свою чергу, безпосередньо залежить характер бюджетної політики на місцях: що більше субсидій, то менше потрібно залучати власних фінансових джерел, і навпаки.

      Дедалі  тісніше зближення національних ринків країн з розвиненими ринковими  відносинами зумовило необхідність переходу від індикативного планування до стратегічного. Його суть полягає у виборі основних пріоритетів розвитку національної економіки, провідну роль у реалізації яких має відігравати держава. За допомогою стратегічного планування визначають шляхи, якими належить іти суспільству, вирішують, на яких ринках краще діяти, якою технологією оволодівати в першу чергу, в який спосіб забезпечувати соціальну єдність країни, на який сектор економіки й суспільні структури при цьому варто спиратися .

      У Франції стратегічні плани (а  також поточні прогнози) формує генеральний комісаріат з планування, який підпорядкований безпосередньо прем'єр-міністрові. Його робота передбачає глибокий багатоаспектний аналіз господарських процесів як у країні, так і за її межами. Для цього комісаріат отримує необхідну інформацію від усіх вітчизняних підприємств і організацій.

      Приватні  підприємства не зобов'язані надавати будь-які відомості органам управління, крім тих, що містяться в деклараціях про доходи: товарообіг, інвестиції та фінансові результати. Однак ті, що зацікавлені в отриманні державних замовлень і пов'язаних з ними фінансових і кредитних пільг, надсилають комісаріату так звані повідомлення про наміри з прогнозними даними щодо майбутнього розвитку виробництва (при цьому комісаріат має дотримуватися комерційної таємниці). Для державних підприємств немає жодних обмежень щодо отримання статистичних даних.[31]

      У країнах із соціальною ринковою економікою, на яку орієнтується Україна, повноваження держави з економічного регулювання  ще ширші.

      ФРН — класична країна із соціальним ринковим господарством, де державним механізмом регулювання охоплено нині майже половину створюваної валової вартості та більше половини зайнятих у народному господарстві. Варто нагадати, що статистика ФРН ураховує лише ті сфери економіки, де рівень державного регулювання найвищий, і лишає поза увагою галузі з низьким рівнем державного втручання та галузі, що регулюються опосередковано.

      Глобальна мета державного регулювання конкретизується  в таких спеціальних завданнях:

      • сприяння організації ринку та ринково-конкурентних відносин; вирішення економічних  та економіко-організаційних питань, що висуваються окремими впливовими групами економічних суб'єктів;

      • досягнення економічних, політичних, соціальних і фіскальних цілей, спрямованих  на підтримку та забезпечення ринкового  порядку у країні;

      • коригування розподілу ресурсів з метою впливу на народногосподарську структуру та структуру національного продукту.[1]

      Різні завдання потребують певної форми державного втручання: прямого адміністративного, з одного боку, і суто економічного впливу — з іншого. З огляду на це в системі державного регулювання можна виокремити два рівні: ринково-організаційний і фінансовий.

      Ринково-організаційне  регулювання є зовнішнім галузевим  втручанням у промисловість і свободу договорів, що здійснюється з причини відмови окремих галузей від загальних принципів ринкового порядку. Практика ФРН показує, що ринково-організаційне регулювання є також формою економічної макрополітики. Як носій політики економічного порядку держава контролює ринкову поведінку всіх економічних суб'єктів.

      Цікавим об'єктом дослідження є також Японія. Переможена в 1945 р., вона пройшла через насильницькі перетворення окупаційної армії, відбудову економіки, створення конкурентного ринкового середовища і стала однією з найпередовіших країн світу.

      Японія  належить до країн, у яких оптимально поєднуються регулююча і спрямовуюча роль держави з функціонуванням механізмів ринку.

      Сучасна японська економіка відрізняється  від західноєвропейської і економіки США значно вагомішою роллю державної участі, створенні чіткої взаємодії державних органів і приватного сектора економіки, швидкому і цілковитому врахуванні інтересів споживача. Саме цим насамперед пояснюється "прихильність" Японії у повоєнні роки до одного з найважливіших принципів управління економікою — концентрації сил і ресурсів на пріоритетних напрямках. І якщо в перші повоєнні роки така концентрація була вимушеною через слабкий науково-технічний потенціал країни та відсутність необхідних ресурсів, то сьогодні це виважена політика, політика визначення стратегічних цілей і пріоритетів, формування наукомістких виробництв і галузей, що забезпечують країні виграш в економічному змаганні з найпередовішими країнами. Особливо високим є рівень державного впливу на розвиток фінансово-кредитної системи.[7]

      В Японії склалась розвинута система  державного програмування. Для виконання функції регулювання розробкою і реалізацією макроекономічних проектів тут створена система органів програмування і регулювання, підпорядкованих Економічній Консультативній Раді, де застосовуються найновіші методи експертних оцінок, економічного прогнозування і програмування.

      Другим  напрямком державного регулювання  в Японії є різні форми виливу на приватний капітал. Форми дії  на приватний капітал в Японії охоплюють систему жорстких юридичних  заходів з відповідними формами  контролю через адміністративний апарат і поліцію, контроль з боку державних органів управління, систему економічних заходів (надання грошових субсидій, регулювання цін, введення додаткових податків, надання податкових пільг, застосування диференційованої кредитної політики).

      Японія  має великий досвід державного управління науково-технічним прогресом. Відома програма «Технополіс» втілює системний  підхід до управління науково-технічною  діяльністю і передбачає створення 19 міст науки, довгострокове планування випуску і збуту продукції.[31]

      В економіці Японії є кілька вартих уваги положень, що могли б зацікавити Україну. Форми фінансово-кредитного впливу в Японії розглядаються не як грошове забезпечення завчасно визначених планових витрат, а по суті становлять зміст своєрідного державного планування і прогнозування. Японські економісти постійно наголошують: потрібно поетапно усувати пряме державне втручання, тоді як регулювання до певної міри є обов'язковим. Інструментом регулювання має бути не пряме планування або інші форми подібного втручання, а використання державних фінансів і кредиту через запровадження відповідної бюджетної та кредитної політики.

      Цікавим є досвід ліквідації державної власності  й перетворення її на державні акціонерні компанії. Загальна схема дій при цьому орієнтовно така. З метою оцінювання майна й заборгованості створюється ліквідаційна комісія з представників органів держави, яка визначає надлишки основних фондів (землі, будівель і устаткування), матеріальних запасів, вживає заходів реалізації їх на ринку, аби покрити заборгованість; залишкові фонди вона оцінює за залишковою вартістю. Робітників звільняють, однак на ліквідаційну комісію покладається відповідальність за їхнє працевлаштування. Вона випускає також акції. Залишкова заборгованість покривається за рахунок ліквідації надлишків цінностей. Згодом акції компаній реалізуються за ринковою вартістю.

      На  сучасному етапі, в умовах тривалого  уповільнення темпів розвитку, основними напрямками економічної політики Японії є стабілізація економіки, перерозподіл доходу, надання суспільних товарів і коригування помилок ринку. З метою стабілізації економіки держава створює плани та прогнози, щомісяця для контролю уряд готує економічні доповіді, на підставі яких Агентство економічного планування приймає рішення щодо подальших дій. Загалом на початку 90-х років у Японії діяло 453 регулюючих закони, з них 220 у сфері економіки.